Фру Стокман(сидить і плете). Незабаром виряджаєтесь, капітане Горстере?
Капітан Горстер. Авжеж, того тижня, сподіваюсь, усе буде готове.
Фру Стокман. В Америку?
Капітан Горстер. Так, мабуть.
Білінг. Виходить, ви не візьмете участі у виборах нового голови?
Капітан Горстер. А хіба мають бути нові вибори?
Білінг. Ви навіть не знаєте?
Капітан Горстер. Я не втручаюсь у такі справи.
Білінг. Але ж ви цікавитесь громадськими справами?
Капітан Горстер. Ні, я не розуміюся на них.
Білінг. Однаково. У будь-якому разі в голосуванні повинен брати участь кожний.
Капітан Горстер. Навіть і ті, хто не може мати своєї думки? Навіть і ті?
Білінг. Не мати своєї думки? Що ви хочете цим сказати? Суспільство – те саме, що й судно. Стерном повинен керувати кожний.
Капітан Горстер. На суходолі може це й добре, але на морі – ні до чого.
Говстад. Дивно! Більшість моряків так мало цікавляться тим, що робиться на суходолі.
Білінг. Просто надзвичайно.
Лікар Стокман. Моряки, як ті перелітні птахи. Вони почувають себе однаково вдома і на півдні, і на півночі. А нам, не таким як вони, доводиться через те бути ще енергійнішими, пане Говстаде. Що сьогодні у «Віснику» є що-небудь таке загально корисне?
Говстад. Про міські справи – нічого. Завтра я хочу розмістити вашу статтю.
Лікар Стокман. А, чорт, цю статтю. Слухайте но, може, б ви зачекали з нею?
Говстад. Зачекати? А саме й місце є, і, як мені здається, тепер саме вона на часі.
Лікар Стокман. Так, так. Може ви й маєте слушність. А проте трошечки зачекайте. Я потім усе вам поясню.
З передпокою входить Петра. Вона в капелюсі, у пальті, і під пахвою тримає зшитки.
Петра. Добрий вечір.
Лікар Стокман. Добрий вечір, Петро, це ти?
Усі присутні вітаються. Петра кладе свої книжки й усі речі на стілець коло дверей.
Петра. От, сидять собі, й тішаться, а я бігаю й працюю.
Лікар Стокман. Ну, іди й тішся й ти з нами.
Білінг. Виполоскати вам склянку?
Петра. Дякую, я краще сама. Ви занадто енергійно це робите. Тату, у мене лист тобі є. (Іде до стільця, де лежать її речі).
Лікар Стокман. Лист? Від кого?
Петра(шукає в пальті, у кишені). Я взяла його в листоноші, коли виходила з дому.
Лікар Стокман(підводиться й підходить до неї). І ти зараз тільки оце несеш його мені?
Петра. Мені, далебі, ніколи було знову бігти нагору. Будь ласка, ось він.
Лікар Стокман. Дай подивитися, дай, моя дитино. (Дивиться на адресу). Так, цілком так.
Фру Стокман. Це той, що ти на нього так чекав, Томасе?
Лікар Стокман. Еге, той самий. Мені треба пройти до себе. Де мені взяти свічку, Катрін? У моїй кімнаті знову нема лампи?
Фру Стокман. Лампа стоїть і горить на твоєму письмовому столі.
Лікар Стокман. Ну, добре! – прошу вибачити, я на хвилину. (Виходить у кімнату праворуч).
Петра. Що це може бути, мамо?
Фру Стокман. Не знаю. Останніми днями він часто питав про листоношу.
Білінг. Може якийсь пацієнт з іншого міста?
Петра. Бідний тато, у нього незабаром буде мало роботи. (Миє собі склянку). А це, мабуть, смачне!
Говстад. У вас була сьогодні лекція також і у вечірній школі?
Петра(надпиваючи зі склянки). Дві години.
Говстад. А вранці чотири години в Інституті?
Петра(сідає коло дверей). П’ять годин.
Говстад. А ввечері ще мусите виправляти зшитки?
Петра. Еге. Он лежить їх ціла купа.
Капітан Горстер. У вас також, я бачу, роботи по вуха?
Петра. Авжеж, але це добре! Така потім приємна втома.
Білінг. Вам подобається?
Петра. Атож. І спиться так добре.
Мартен. Ти, мабуть, багато нагрішила, Петро?
Петра. Нагрішила?
Мартен. Авжеж, коли ти так багато працюєш. Пан Рерлюнд каже, що праця – це є кара за наші гріхи.
Ейліф. Який же ти дурень, коли віриш таким речам.
Фру Стокман. Тихше, тихше, Ейліфе.
Білінг(сміється). Це чудово!
Говстад. А ви не хотіли б багато працювати, Мартене?
Мартен. Не хотів би.
Говстад. Ким би ви хотіли бути в житті?
Мартен. Найкраще бути вікінгом.
Ейліф. Але тоді ти мусів би стати поганином?
Мартен. То що? І став би поганином.
Білінг. Я з тобою цілком згоден, Мартене. Я те саме кажу.
Фру Стокман(киває до нього). Ну, ви цього, звісно, не кажете, пане Білінгу?
Білінг. Щоб я так жив. Я поганин, і пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усі ми станемо поганами.
Мартен. І тоді можна буде робити все, що захочемо?
Білінг. Ну, бач, Мартене…
Фру Стокман. Хлопці, ідіть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?
Ейліф. Я ще міг би на годину лишитись.
Фру Стокман. Ні, ти також. Ідіть обидва.
Хлопці прощаються й виходять у кімнату ліворуч.
Говстад. Ви гадаєте, що хлопцям не варто слухати таких речей?
Фру Стокман. Не знаю. Мені це не подобається.
Петра. Але ж, мамо, мені здається, що це просто дико з твого боку.
Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тільки мені не подобається. Принаймні, не в мене вдома.
Петра. І вдома, і в школі стільки неправди. Удома треба мовчати, а в школі – брехати дітям.
Капітан Горстер. Ви примушені брехати?
Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити їх багато дечого такого, у що самі ми не віримо.
Білінг. Так, це безперечно.
Петра. Коли б я мала засоби, то я відкрила б свою власну школу, і в мене все було б інакше.
Білінг. Та що там засоби…
Капітан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справді про це думаєте, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоїть майже порожній. У нижньому поверсі дуже велика їдальня…
Петра(сміється). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нічого не вийде.
Говстад. О, ні! Фрекен Петра, я гадаю, ймовірніше, перейде до нас, до тих, що працюють у газеті. А, до речі, чи встигли ви переглянути те англійське оповідання, що ви обіцяли перекласти для нас?
Петра. Ще ні, але ви отримаєте його, коли треба.
Лікар Стокман виходить зі своєї кімнати з розкритим листом у руках.
Лікар Стокман(розмахуючи листом). Ну, можете мені повірити, коли я скажу, що в нас у місті буде новина.
Білінг. Новина?
Фру Стокман. Яка це новина?
Лікар Стокман. Видатне відкриття, Катрін.
Говстад. Відкриття?
Фру Стокман. І ти його зробив?
Лікар Стокман(ходить по кімнаті). Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, і кричать, що це все вигадки божевільної й безглуздої людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й міркуємо часом, як справжні сліпі кроти.
Говстад. Що ви цим хочете сказати, пане лікарю?
Лікар Стокман. Здається, усі ми тої думки, що наше місто – дуже здорова місцевість?
Говстад. Так, це відома річ.
Лікар Стокман. Навіть надзвичайно здорове місце – таке, що його цілком щиро можна рекомендувати й хворим, і здоровим людям.
Фру Стокман. Але, любий Томасе…
Лікар Стокман. Ми так і рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав і у «Народному Віснику», і у брошурах.
Говстад. Авжеж. Ну й що?
Лікар Стокман. Цю водолікарню називають головною артерією міста, його життєвим нервом, і біс його знає, як ще.
Білінг. Тріпотливим серцем міста, в урочисту хвилину дозволив я собі…
Лікар Стокман. Авжеж, і ще всяково. А чи знаєте ви, що направду являє собою ця величезна, розкішна, розхвалена лікарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаєте?
Говстад. Ні, що ж вона таке?
Фру Стокман. Що ж вона?
Лікар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.
Петра. Тату!
Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?
Говстад. Але, пане лікарю…
Білінг. Зовсім неймовірно!
Лікар Стокман. Водолікарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякає у воду, що йде по водогінних трубах до будівлі, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякає і в море.
Капітан Горстер. Там, де морські купальні?
Лікар Стокман. Еге, саме там!
Говстад. Але звідки ви це все знаєте, що говорите з такою певністю, пане лікарю?
Лікар Стокман. Я дослідив усі умови так старанно й так совісно, як тільки можна собі уявити. У мене давно вже зароїлись такі підозріння. Торік у нас були з’явились надзвичайні хвороби серед курортників – і тиф, і гастрит.
Фру Стокман. Так, так, були й такі.
Лікар Стокман. Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.
Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!
Лікар Стокман. Еге, можу сказати, Катрін, що я справді попрацював таки. Але мені бракувало потрібного приладдя, і я послав зразки і питної, і морської води до університету, щоб мати хімічний аналіз.
Говстад. І оце ви його отримали?
Лікар Стокман(показує лист). Ось він. Констатовано присутність у воді гнилявих речовин і бактерій у величезній кількості. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю і якщо всередину вживати, і зовні.
Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дійшов цього!
Лікар Стокман. Еге, ти цілком справедливо це можеш сказати.
Говстад. Що ж ви тепер маєте робити, пане лікарю?
Лікар Стокман. Рятувати, видима річ.
Говстад. То це ще можливо?
Лікар Стокман. Треба. А ні – то водолікарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немає потреби. Для мене цілком ясно, що треба зробити.
Фру Стокман. Любий Томасе, і ти все це таїв від нас?
Лікар Стокман. А то як же? Бігти містом і всім розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевільний.
Фру Стокман. Але навіть нам тут удома…
Лікар Стокман. Ні одній живій душі. Завтра вже можеш забігти до борсука…
Фру Стокман. Ну, Томасе…
Лікар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дідуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Він думає, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один він так думає, я вже помітив це. Ну, тепер добрі люди побачать… Так, побачать… (Ходить і тре руки). І що тоді здійметься в місті, Катрін! Ти собі й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогінну сітку.
Говстад(підводиться). Усю водогінну сітку?
Лікар Стокман. Авжеж. Зрозуміло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.
Петра. Отже, ти мав рацію!
Лікар Стокман. Еге, ти пам’ятаєш це, Петро? Я їм писав, коли вони заходжувались коло будівлі. Але тоді ніхто не хотів і слухати мене. Ну, й покажу ж я їм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповідь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цілий тиждень… Я сидів і чекав тільки на це. (Показує на лист). Тепер я її відішлю. (Іде до себе в кабінет і вертається з паперовим пакунком). Подивіться, аж чотири дрібно списані аркуші. Листа прикладено також. Газету, Катрін. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер віддай це їй… (тупає ногою)… ну, їй, ну, як її там, чорт знає. Віддай дівчині, нехай зараз же занесе до бурмістра.
Фру Стокман бере пакунок і виходить через їдальню.
Петра. Як ти думаєш, тату, що скаже дядько Петер?
Лікар Стокман. Що він скаже? У всякому разі він повинен тільки радіти, що така важлива істина випливла наверх.
Говстад. Дозвольте мені пустити в «Народному Віснику» маленьку замітку про ваше відкриття?
Лікар Стокман. Буду тільки дуже вдячний.
Говстад. Бажано, щоб людність була поінформована про це, і що швидше, то краще.
Лікар Стокман. Безперечно.
Фру Стокман(повертається). Вона вже пішла.
Білінг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в місті, пане лікарю.
Лікар Стокман(задоволений ходить по кімнаті). Ну, що там… Власне я нічого не зробив, тільки виконав свій обов’язок. Мені пощастило натрапити на скарб… от і все. Хоч, звісно…
Білінг. Як ви гадаєте, Говстаде, чи не повинно місто влаштувати Лікарові процесію з прапорами.
Говстад. У всякому разі я порушу про це мову.
Білінг. А я поговорю з Аслаксеном.
Лікар Стокман. Ні, любі друзі, покиньте ви це все. Я не хочу ніяких таких вигадок. Коли б Курортній Управі спало на думку надбавити мені за це утримання, та й то б я відмовився. Катрін, я кажу тобі, що не взяв би.
Фру Стокман. І цілком мав би слушність, Томасе.
Петра(підіймаючи склянку). За твоє здоров’я, тату!
Говстад і Білінг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лікарю!
Капітан Горстер(цокається з лікарем). Щоб це принесло вам тільки радість!
Лікар Стокман. Дякую, дякую, друзі мої… Душею радий… О, як утішно бути свідомим, що зробив щось корисне своєму рідному місту й своїм землякам. Ура, Катрін!
Обіймає її обома руками за шию й крутиться з нею по кімнаті. Фру Стокман кричить і відбивається. Сміх, оплески й крики: «Ура!» на честь лікаря. З дверей висуваються голови хлопчиків.
Дія друга
Вітальня в лікаря. Двері до їдальні зачинені. Ранок.
Фру Стокман(виходить з їдальні з нерозкритим листом, іде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, і заглядає). Ти вдома, Томасе?
Лікар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось є?
Фру Стокман. Лист від твого брата. (Простягає йому лист).
Лікар Стокман. А подивимось. (Розриває конверта й читає). Присланий манускрипт при цьому повертається. (Читає невиразно). Гм…
Фру Стокман. Що він там пише?
Лікар Стокман(кладе лист в кишеню). Нічого, тільки каже, що зайде сюди десь опівдні.
Фру Стокман. Ти вже не забудь і нікуди не йди.
Лікар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закінчив усі вранішні візити.
Фру Стокман. Мені страшенно цікаво, як він до цього поставився?
Лікар Стокман. Бачиш, йому, звісно, не може подобатись, що це я, а не він зробив це відкриття.
Фру Стокман. То значить, і ти цього побоюєшся?
Лікар Стокман. Ну, суттю, він, звісно, буде радий, ти це сама можеш зрозуміти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось інший, а не він зробить щось в інтересах міста.
Фру Стокман. Знаєш що, Томасе, будь великодушний і розділи з ним цю честь відкриття. Хіба не може бути так, що це він навернув тебе на слід?
Лікар Стокман. Мені це, звісно, однаково, якщо мені пощастить полагодити справу, то…
Старий Мартен Кийл(висуває голову з дверей у передпокій, допитливо озирається й промовляє з хитрим виглядом і прихованим сміхом). Це… це правда?
Фру Стокман(іде до нього). Батьку… ви?.
Лікар Стокман. А… тесть! Здорові були, здорові були.
Фру Стокман. Заходьте!
Мартен Кийл. Якщо це правда – увійду, а ні – піду собі.
Лікар Стокман. Та що таке правда?
Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?
Лікар Стокман. Звісно, правда. А ви звідки вже знаєте?
Мартен Кийл. Петра забігала, ідучи до школи.
Лікар Стокман. Невже забігала?
Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповіла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього від неї не можна сподіватись.
Лікар Стокман. Як ви це могли навіть подумали?
Мартен Кийл. Ніколи не можна звіряти ні на кого. Обдурять раніше, ніж здогадаєтесь про це. Ну, то це, виходить, правда?
Лікар Стокман. Розуміється, правда. Сідайте ж, тестю. (Показує йому на канапу). Хіба ж це не справжнє щастя для міста?
Мартен Кийл(намагається стримати сміх). Щастя для міста?
Лікар Стокман. Що так вчасно я зробив це відкриття.
Мартен Кийл(як і перше, стримуючи сміх). Так, так, так. От ніколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зі своїм рідним братом.
Лікар Стокман. Штуку?
Фру Стокман. Любий тату…
Мартен Кийл(спирається руками й підборіддям на головку своєї палиці й хитро підморгує до лікаря). То як же тепер? У водопровідних трубах з’явилися якісь звірі? Так?
Лікар Стокман. Еге, бактерії.
Мартен Кийл. І їх, отих звірів, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!
Лікар Стокман. Звісно. Може цілі сотні тисяч.
Мартен Кийл. І немає нікого, хто міг би бачити їх? Так?
Лікар Стокман. Ні, їх бачити не можна.
Мартен Кийл(з тихим клекотливим сміхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув від вас.
Лікар Стокман. Як? Що ви думаєте?
Мартен Кийл. Тільки, нізащо у світі ви не переконаєте бурмістра, що це правда.
Лікар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!
Мартен Кийл. Невже ви гадаєте, що він може стати божевільним?
Лікар Стокман. Я сподіваюсь, що все місто стане таке божевільне.
Мартен Кийл. Усе місто – так! Дуже навіть легко. Так їм і треба. Вони розумніші за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер і маєте! Утніть їм таки цю штуку, Стокмане.