Лікар Стокман. Я руйную?
Бурмістр. Авжеж, якщо воно має перед собою щось таке, що можна назвати майбутнім, то тільки завдяки курортові. Ти розумієш це так само добре, як і я.
Лікар Стокман. Але що, ти гадаєш, тепер треба робити?
Бурмістр. З твоєї доповіді я не переконався, що умови водопостачання такі небезпечні, як ти їх змальовуєш.
Лікар Стокман. Вони навіть ще гірші, розумієш? А надто будуть улітку, коли буде тепло.
Бурмістр. Як і раніше казав, я гадаю, що ти дуже перебільшуєш. Досвідчений лікар повинен знати, яких тут треба вжити заходів, повинен розуміти, що треба запобігти шкідливому впливові, і якщо він цілком безсумнівно виявився, паралізувати його.
Лікар Стокман. Так. Що ж далі?
Бурмістр. Водопостачання водолікарні вже є. Це факт; отже, з ним треба рахуватись, як із фактом. Дуже можливо, що директори колись не відмовляться обміркувати, у який спосіб (якщо будуть грошові пожертви), – можна буде зробити деякі потрібні поліпшення.
Лікар Стокман. І ти гадаєш, що я колись погоджусь на таку підлоту?
Бурмістр. Підлоту?
Лікар Стокман. Так, це підлота, брехня, обдурювання, злочин, чистий злочин проти людности, проти цілого суспільства!
Бурмістр. Як я вже сказав раніше, я зовсім не переконався, що справді загрожує якась небезпека.
Лікар Стокман. Ні, таке переконання в тебе є. Та інакше й не може бути. Моя доповідь надзвичайно точна й цілком переконує. Я це знаю. І ти це знаєш дуже добре, тільки не хочеш признатися. Це ж ти тоді наполягав на тому, щоб будинок водолікарні й водогін розташувати там, де вони тепер. І тепер це саме, ця твоя клята помилка не дозволяє тобі признатись!.. Ти думаєш, я не розкусив тебе?
Бурмістр. А якщо б навіть і так? Може, я трохи занадто гостро ставлюсь до своєї репутації, але ж і це в інтересах міста. Без морального авторитету я не можу керувати й вести справи так, як я вважаю за найкраще для загального добра. Через це, і ще через деякі міркування, для мене дуже важливо, щоб твоя доповідь не була подана на зібрання Директорів. Її треба затримати задля загального добра. А потім я подбаю, щоб передати справу на обміркування, і ми без галасу зробимо все, що можливо. Тільки щоб нічого з цієї фатальної історії, жодного слова не дійшло до широких мас.
Лікар Стокман. Тепер уже цьому не можна стати на перешкоді, любий Петере.
Бурмістр. Можна й треба стати на перешкоді.
Лікар Стокман. Не можна, кажу тобі, занадто багато людей уже знають.
Бурмістр. Багато знає? Хто ж це? Невже ці панове з «Народного Вісника», що…
Лікар Стокман. Еге, і вони також. Незалежна, вільна у своїх думках преса подбає, щоб примусити вас виконати свій обов’язок.
Бурмістр(після короткої паузи). Ти дуже необачна людина, Томасе. Ти не подумав, які наслідки від цього можуть бути для тебе самого.
Лікар Стокман. Наслідки? Для мене?
Бурмістр. Для тебе й для твоєї родини.
Лікар Стокман. Що ти там, у біса, кажеш?
Бурмістр. Мені здається, що я ціле життя був для тебе непоганим братом, готовим завжди прийти на допомогу.
Лікар Стокман. Так, це правда, і за це я тобі вдячний.
Бурмістр. Цього й не треба. Почасти я навіть примушений був так робити, заради себе самого. Я завжди гадав, що мені легше буде стримувати тебе, якщо я поліпшу твій матеріальний стан.
Лікар Стокман. Що таке? І це також у своїх власних інтересах?
Бурмістр. Почасти, кажу я. Людині, яка має офіційне становище, незручно, коли його найближчий родич завжди компрометує себе.
Лікар Стокман. Ти гадаєш, що я це роблю?
Бурмістр. Так, на жаль. Ти часто компрометуєш себе, і навіть сам цього не знаєш. У тебе неспокійний, задирливий і бунтарський дух. І до цього ще твоя нещаслива залюбленість у писанні всяких можливих і неможливих речей. Ускочить тобі щось у голову – і вже готова стаття, або й ціла брошура.
Лікар Стокман. А хіба це не обов’язок громадянина ділитися з громадянством усякою новою думкою, якщо вона йому спала?
Бурмістр. Громадянство зовсім не потребує нових думок. Йому найбільше личать добрі старі думки, визнані й затверджені.
Лікар Стокман. І ти це так просто говориш?
Бурмістр. Треба ж мені колись просто поговорити з тобою. Досі я уникав цього, бо знав, який ти вразливий. Але тепер я мушу сказати тобі правду, Томасе. Ти навіть не уявляєш, як ти шкодиш собі своєю запальністю. Ти скаржишся на владу, на уряд, обурюєшся, запевняєш, що тебе усувають… переслідують. А чого іншого може сподіватись така важка, як ти, людина?
Лікар Стокман. Ну, ще що? Я – важка людина?
Бурмістр. Авжеж, Томасе, ти дуже важка людина для спільної праці. Я пересвідчився в цьому сам. Ти не зважаєш ні на які міркування. Ти, вочевидь, зовсім забуваєш, що це мені ти повинен дякувати за свою посаду курортного лікаря.
Лікар Стокман. Ні, я повинен дякувати тільки собі самому, нікому іншому. Я перший заговорив про те, що місто може стати блискучим курортом. Я єдиний говорив тоді про це, і я один тільки боронив цю думку протягом багатьох років, і писав, писав…
Бурмістр. Безперечно, але тоді це було не на часі. Ти, звісно, не міг цього зрозуміти, сидячи у своєму ведмежому кутку. А коли прийшов слушний час, то я… й інші, ми взяли діло до своїх рук.
Лікар Стокман. І понівечили ввесь мій чудовий план. Видно, що розумні голови там сиділи!
Бурмістр. А мені здається, що в тебе знову бажання битись, і цьому бажанню потрібен вихід. Тобі хочеться зачепити тих, хто вищий за тебе – твоя давня манера. Ти не терпиш ніякої руки над собою, скоса позираєш на всякого, хто має вищу посаду, і почуваєш до нього особисту неприязнь. Щоб нападати, для тебе всяка зброя добра. Але я вже звернув твою увагу на те, що на карту поставлені інтереси цілого міста і, виходить, що й мої також. Отже, я кажу тобі, Томасе, що я буду непохитний у тих вимогах, що я маю тобі поставити.
Лікар Стокман. Що ж це за вимоги?
Бурмістр. Ти був такий довгоязикий, що говорив про цю делікатну справу із зовсім непричетними до неї особами, хоч на неї варто було б тобі дивитись, як на секретну справу дирекції, і, звісно, затерти її тепер уже не можна. Підуть усякі чутки й поговори, і недоброзичливі люди з-поміж нас почнуть прикрашати їх ще всякими додатками. Отже, дуже важливо, щоб ти відверто виступив і розвіяв їх, ці чутки.
Лікар Стокман. Я? Яким же це чином? Я не розумію тебе.
Бурмістр. Усі сподіваються, що ти зробив нове дослідження й прийдеш до висновку, що справа далеко не така кепська й небезпечна, як ти першої миті уявив собі.
Лікар Стокман. Ага, то чого ти сподіваєшся!
Бурмістр. Далі – сподіваються, що ти почуваєш і відверто виявляєш свою довіру до уряду Правління в тому, що воно совісно й ґрунтовно вживе всіх заходів, щоб запобігти всім можливим неприємним випадкам.
Лікар Стокман. Ви нічого у світі не зробите, як будете тільки латки латати. Я це тобі кажу, Петере. І це моє найглибше переконання.
Бурмістр. Тобі, як службовцеві, не дозволяється мати свої якісь особливі переконання…
Лікар Стокман(спиняється). Не дозволяється мати?..
Бурмістр. Як службовцеві, кажу я. Як приватна особа – зроби ласку. Це зовсім інша справа. Але як підлеглій особі, курортному службовцеві, тобі не дозволяється висловлювати переконання, що суперечать переконанням твого керівництва.
Лікар Стокман. Це вже занадто далеко заходить! Щоб я, лікар, учений, не дав дозволу…
Бурмістр. Справа, що про неї тут йдеться, не тільки наукова. Це складна справа і технічного, і економічного характеру.
Лікар Стокман. Про мене, нехай вона буде чорт знає якого характеру! Я хочу мати волю висловлюватись про всі на світі справи.
Бурмістр. Тільки не про курортні. Ми це тобі забороняємо.
Лікар Стокман(кричить). Ви забороняєте? Ви! Такі!..
Бурмістр. Я забороняю тобі. Я, твоє вище керівництво. І якщо я тобі забороняю, ти мусиш коритись!
Лікар Стокман(стримуючись). Петере! Якщо б ти не був мій брат…
Петра(відчиняє широко двері). Тату, ти не повинен терпіти цього!
Фру Стокман(вибігає за нею). Петро! Петро!
Бурмістр. Підслуховували?
Фру Стокман. Там усе так чути, і ми не могли…
Петра. Авжеж, я стояла й слухала.
Бурмістр. Я, власне, навіть радий…
Лікар Стокман(підходить ближче). Ти кажеш, що забороняєш мені?.. Що я мушу коритись?
Бурмістр. Ти примусив мене сам узяти такий тон із тобою.
Лікар Стокман. Отже, я мушу прилюдно оголосити й спростувати самого себе?
Бурмістр. Ми вважаємо за безумовно потрібне, щоб ти зробив таку заяву, яку я вимагаю.
Лікар Стокман. А якщо я не послухаю?
Бурмістр. Тоді ми самі зробимо таку заяву, щоб заспокоїти людність.
Лікар Стокман. Дуже добре. Але я тоді напишу спростування. Я наполягаю на своєму. Я доведу, що я маю рацію, а ви ні. Що ви тоді будете робити?
Бурмістр. Тоді я не спинюсь перед тим, що ти дістанеш відставку.
Лікар Стокман. Що?
Петра. Тато – відставку?
Фру Стокман. Відставку?
Бурмістр. Відставку від посади курортного лікаря. Я подбаю, щоб зараз дати на розгляд питання про твою негайну відставку й про те, щоб тебе було усунено від будь-якого втручання у справи курорту.
Лікар Стокман. І ви наважились би?
Бурмістр. Ти сам почав небезпечну гру.
Петра. Дядьку, це обурливе ставлення до такої людини, як мій батько!
Фру Стокман. Ти краще мовчи, Петро.
Бурмістр (дивиться на Петру). Ага, тут уже дозволяється висловлювати свої погляди. Хоч правда, зрозуміло. (До Фру Стокман). Слухайте, братова, тут у домі ви, мабуть, найрозсудливіша людина. Уживіть усю силу вашого впливу на чоловіка, примусьте його зрозуміти, які наслідки потягне за собою це все для його родини, і…
Лікар Стокман. Справи моєї родини не торкаються нікого, крім мене самого.
Бурмістр. І для його родини, кажу я, і для того міста, де він живе.
Лікар Стокман. Я саме хочу справжнього добра для міста. Я хочу виявити всі вади, які однаково, рано чи пізно, мусять спливти наверх. Тоді й видно буде, чи я люблю своє рідне місто!
Бурмістр. Ти? Коли ти у своїй сліпій упертості відриваєш у нього його найважливіше джерело, що з нього воно живиться!
Лікар Стокман. Це джерело отруєне, мій друже. Ми живемо з того, що продаємо болото й гнилизну. Наш громадський добробут живиться брехнею.
Бурмістр. Фантазія або й ще гірше. Людина, яка може шпурляти такі мерзенні інсинуації своєму рідному місту – не хто, як ворог суспільству!
Лікар Стокман(кидається до нього). І ти насмілюєшся!..
Фру Стокман. Томасе! (Кидається між ними).
Петра(хапає батька за руки). Заспокойся, тату.
Бурмістр. Я не хочу наражатись тут на якесь насильство. Тебе попереджено. Подумай добре про свої обов’язки до самого себе й до своєї родини. Прощай! (Виходить).
Лікар Стокман(ходить по кімнаті). І я мушу терпіти таке поводження!.. У своєму власному домі! Катрін, що ти на це скажеш?
Фру Стокман. Звісно, сором і ганьба, Томасе…
Петра. О, якщо б я тільки могла добратися до дядька!
Лікар Стокман. Я сам, звісно, винен. Давно треба було визвіритись… показати йому зуби й огризнутися!.. Назвати мене ворогом суспільству!.. Ні, заприсягаюсь своєю душею і вічним раюванням, що я цього так не залишу!
Фру Стокман. Але, милий Томасе, у твого брата в руках сила!
Лікар Стокман. А на моїй стороні – право!
Фру Стокман. Право, право! А що тобі з того, що воно на твоїй стороні, коли сили в тебе нема?
Петра. Мамо!.. Як ти можеш говорити такі речі?!.
Лікар Стокман. По-твоєму виходить, у вільному суспільстві нічого не значить мати на своїй стороні право? Дивна ти, Катрін! А крім того, хіба в мене в авангарді не стоїть незалежна преса, що має вільну думку, а за плечима – об’єднана більшість. Я гадаю – чимала сила!
Фру Стокман. Але, Томасе, чи не думаєш ти!..
Лікар Стокман. Чого я не думаю?
Фру Стокман… іти проти свого брата, я хочу сказати.
Лікар Стокман. А якого біса ти б хотіла? Що ж мені робити, якщо не відстоювати те, що є істина й право?
Петра. І я тебе про це саме питаю.
Фру Стокман. Жодної тобі від цього користи не буде. Як вони не хочуть – то вже не хочуть.
Лікар Стокман. Ого, Катрін. Дай тільки час, тоді побачиш, що я здобуду цією війною.
Фру Стокман. Здобудеш може те, що дістанеш відставку. Це ти можеш!
Лікар Стокман. У всякім разі відбуду свій обов’язок перед людністю… перед суспільством. Я той, що вони називають ворогом суспільства!
Фру Стокман. А перед своєю родиною, Томасе? Перед нами всіма тут у цій хаті? Невже ти думаєш, що цим відбуваєш свій обов’язок перед тими, про кого ти повинен дбати?
Петра. Мамо, не думай ти, будь ласка, насамперед за нас!
Фру Стокман. Тобі це легко казати. У крайньому разі ти можеш стояти на своїх ногах. Але ти подумай про хлоп’ят, Томасе, подумай трохи і про себе, та й про мене…
Лікар Стокман. Я думаю, Катрін, що ти геть глузду відбилась. Якщо б я, як нікчемний боягуз, уклонився в ноги цьому Петерові та його клятій зграї, хіба б у мене могла бути хоч одна щаслива година в житті?
Фру Стокман. Цього я не знаю, але хай бог боронить від такого щастя, яке на нас усіх чекає, якщо ти підеш на це діло. Знову зостанешся без хліба, без постійних прибутків. Здається, доволі ми цього зазнали за давніших часів. Згадай про це, Томасе, подумай, що тепер може бути.
Лікар Стокман(бореться із собою і стискає кулаки). І щоб ці конторські запроданці могли витворяти таке з чесною, вільною людиною. Ну, хіба ж це не жахливо, Катрін?
Фру Стокман. Правда, гріх таке вчинити з тобою, Томасе, це все так. Але хіба мало на віку всякої кривди доводиться терпіти! Ось і хлопці, Томасе! Глянь на них! Що з ними буде? Ні, ні, ти ніколи не зможеш…
Ейліф і Мартен заходять зі своїми книжками.
Лікар Стокман. Хлопці! (Раптом перемагає себе й говорить рішуче). Ні! Нехай увесь світ завалиться, а я не схилю своєї голови в ярмо!
Іде до себе в кімнату.
Фру Стокман(услід за ним). Томасе, що ти хочеш робити?
Лікар Стокман(на порозі). Я хочу мати право сміливо дивитися у вічі хлопцям, коли вони виростуть вільними людьми (Заходить до себе).
Фру Стокман(вибухає сльозами). Господи, змилуйся!
Петра. Молодець тато, він не поступиться!
Хлопці здивовано питають, що трапилось. Петра киває їм, щоб мовчали.
Дія третя
Контора редакції «Народного Вісника». Ліворуч, у глибині сцени, вхідні двері. На тій самій стіні правіше – інші двері зі скляними шибками. Крізь них видно друкарню. У стіні праворуч також двері. Посеред кімнати – великий стіл, закиданий паперами, газетами й книгами. Спереду, ліворуч – вікно, перед ним бюрко з високим табуретом. Коло столу – два крісла. Попід стіною – кілька стільців. Кімната трохи темна, непривітна, меблі старі, крісла брудні й подерті. У друкарні двоє складачів за роботою, там само далі видно ручний друкарський прес, що працює.
Редактор Говстад сидить за бюрком і пише. З дверей праворуч заходить Білінг із Лікаровим рукописом у руках.
Білінг. Ну, скажу я вам!
Говстад(пише). Прочитали?
Білінг(кладе рукопис на стіл). Прочитав, звісно.
Говстад. Ну, як… ріже?
Білінг. Що там ріже! Він, хай йому біс, просто розбиває на кавалки! Кожне слово падає з такою силою, неначе сокирою рубає!
Говстад. Так, тільки ті люди не впадуть за один раз.
Білінг. Правда, але ми будемо бити їх раз по раз, поки не виб’ємо всю їхню міць. Коли я сидів там і читав, то мені здавалось, що я бачу, як здалеку насувається революція.
Говстад(озирається). Тихше, не говоріть голосно. Не треба, щоб Аслаксен чув.
Білінг. Аслаксен – мокра курка, боягуз. У ньому ніякої чоловічої відваги. Цей раз поставите ви на своє, га? Пустите Лікарову доповідь?
Говстад. Так, якщо тільки бургомістр не поступиться сам, доброю волею, то…
Білінг. Чорт знає, як би було досадно!
Говстад. На щастя, ми можемо використати становище, нехай би там хоч що трапилось. Якщо бургомістр не пристане на Лікарову пропозицію, то в нього на шиї опиняться всі дрібні обивателі, уся спілка домовласників та інших. Якщо погодиться, то змушений буде розійтися з цілою групою великих акціонерів курорту, що досі його найбільше підтримували.