– Авжеж, містере Голмс. Такий мій метод. Прочитати записку, містере Ґреґсон?
Лондонський інспектор кивнув.
– Вона написана на звичайному папері кремового кольору без водяних знаків розміром у чверть аркуша. Відрізана двома надрізами маленьких ножиць. Записка була складена тричі та запечатана фіолетовим воском, причому печатку наклали поспіхом, а потім пройшлися по згинах паперу якимось гладким предметом овальної форми. Адресована вона містерові Ґарсія з Вістерія-Лодж. Текст такий: «Наші звичайні барви – зелений і білий. Зелений – відчинено, білий – замкнено. Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса. Бог у поміч. Д.». Почерк жіночий, написано ручкою з тонким пером, однак адреса нашкрябана або іншою ручкою, або взагалі іншою людиною. Букви грубші, та й натискали на перо, як бачите, дужче.
– Дуже цікава записка, – зауважив Голмс, перечитавши її. – Мушу зробити вам комплімент, містере Бейнс, за те, що, вивчаючи її, приділили стільки уваги деталям. Можу додати лише кілька дрібних штрихів. Гладкий овальний предмет – це, без сумніву, запонка, бо що ще може мати таку форму? Ножиці, якими відрізали папірець, – манікюрні. Крім того, що надрізи короткі, чітко видно, що вони трохи криві.
Сільський інспектор усміхнувся.
– А я вже вирішив, що вичавив із записки все, що можна, але бачу, що можна було й більше, – заявив він. – Мушу зауважити, я мало що зрозумів із тексту записки, крім того, що затівалася якась справа і, як завжди, в усьому винна жінка.
Містер Скотт Екклз під час цього діалогу нетерпляче вовтузився в кріслі.
– Дуже радий, що ви знайшли записку, оскільки це підтверджує мою розповідь, – сказав він. – Однак прошу зауважити, я так і не почув, що сталося з містером Ґарсія та з його слугами.
– Що стосується Ґарсії, – відгукнувся Ґреґсон, – дати відповідь легко. Сьогодні вранці його знайшли мертвим на Окшоттському пустирі, приблизно за милю від свого будинку. Голова його повністю розплющена за допомогою якогось важкого предмета, наприклад лантуха з піском або чогось подібного – таким важко завдати глибокої рани, але можна розколоти череп. Спершу його, вочевидь, оглушили ззаду, але нападник продовжував бити його ще довго після того, як той помер. Це був якийсь напад люті. Злочинець не залишив жодних слідів і взагалі нічого, що могло б слугувати доказом.
– Жертву не пограбували?
– Ні, навіть не намагалися.
– Усе це дуже кепсько, просто жахливо, – невдоволено буркнув містер Скотт Екклз, – але мені здається, ви невиправдано суворо чините зі мною. Я ж не винен, що моєму гостинному господарю заманулося пройтися вночі, і десь там його спіткав цей вельми сумний кінець. Чому ж ви вирішили, що до цієї справи причетний я?
– Дуже просто, сер, – відповів інспектор Бейнс. – Єдиним документом, виявленим у кишенях убитого, був лист, в якому йдеться про те, що ви маєте намір провести з ним той самий вечір, коли його забили до смерті. Саме за конвертом від цього листа ми встановили ім’я й адресу вбитого. Ми дісталися до його будинку о десятій годині й не знайшли там ні вас, ні будь-кого іншого. Я телеграфував містеру Ґреґсону, щоб він знайшов вас у Лондоні, поки я оглядатиму віллу Вістерія-Лодж. Після цього я сам приїхав до міста, приєднався до містера Ґреґсона – й ось ми тут.
– Можливо, нам буде краще повернути цю справу в офіційне русло, – піднявся Ґреґсон. – Вам доведеться піти з нами до Скотленд-Ярду, містере Скотт Екклз, аби ми могли узяти ваші свідчення письмово.
– Звичайно, я негайно ж піду туди з вами. Вважаю себе вашим клієнтом, містере Голмс. Дуже прошу вас не шкодувати грошей і праці, щоб дістатися до істини.
Мій приятель обернувся до сільського інспектора.
– Сподіваюся, ви не заперечуватимете нашої з вами співпраці?
– Вважатиму за честь, сер.
– Ви проявили неабияку моторність і діловитість у всіх своїх діях. Я хотів би дізнатися, чи є якісь дані про те, о котрій годині був убитий той чоловік?
– Труп лежав там із першої години ночі. У цей час почався дощ, а він помер, без сумніву, до цього.
– Але ж це зовсім неможливо, містере Бейнс, – вигукнув наш клієнт. – Голос Ґарсії ні з чим не сплутаєш. Готовий заприсягтися, що саме він заходив до моєї спальні та говорив зі мною в той самий час.
– Факт дуже цікавий, але, без сумніву, неймовірний, – усміхнувся Голмс.
– У вас є якась гіпотеза? – спитав Ґреґсон.
– Справа не здається мені надто складною, хоча в ній, звісно, є певні незвичайні та цікаві деталі. Треба ще з’ясувати ряд фактів, перш ніж я візьму на себе сміливість висловити свою остаточну думку. До речі, містере Бейнс, ви знайшли в будинку ще щось незвичне?
Інспектор кинув на мого товариша якийсь дивний погляд.
– Знайшли, – відповів він. – Там було кілька дуже цікавих предметів. Можливо, коли я закінчу свої справи тут, ви зможете поїхати до нас і повідомити мені свої міркування про них?
– Я повністю у вашому розпорядженні, – мовив Голмс і смикнув за мотузку дзвінка. – Проведіть джентльменів, місіс Гадсон, і будьте ласкаві, пошліть хлопчика відправити цю телеграму. Нехай оплатить відповідь.
Після відходу відвідувачів ми деякий час сиділи мовчки. Голмс зосереджено курив, насупивши брови так, що вони нависли над його проникливими очима, потім енергійно похитав головою, схиливши її вперед.
– Ну що, Ватсоне, – поцікавився він, несподівано обернувшись до мене, – що про це думаєте?
– Про цю містифікацію містера Скотта Екклза – нічого.
– А про вбивство?
– Ну, якщо розглядати його в зв’язку зі зникненням слуг убитого, то схоже, вони були якимось чином причетні до вбивства та втекли від правосуддя.
– Ця точка зору має право на існування. Але якщо слідувати їй, то дуже дивно, погодьтеся, що двоє слуг, змовившись проти господаря, нападають на нього тієї ж ночі, коли в нього гість, тоді як їм ніхто не заважав вчинити це будь-якої іншої ночі на цьому тижні.
– Тоді навіщо ж вони втекли?
– Саме так, навіщо вони втекли? Це найважливіший факт. Інший важливий факт – дивна пригода з нашим клієнтом, Скоттом Екклзом. Отже, любий Ватсоне, чи здатен людський розум запропонувати гіпотезу, що пояснила б ці два найважливіших факти? Якщо знайдеться той, хто пояснить до того ж існування цієї таємничої записки з її вельми дивною фразеологією… що ж, у такому разі приймемо її, згоден, за тимчасову гіпотезу. Якщо ж нові факти, які ми здобудемо в ході слідства, будуть укладатися в загальну схему, то наша гіпотеза може поступово перетворитися в розгадку таємниці.
– А у нас є гіпотеза?
Голмс відкинувся назад у своєму кріслі, напівзаплющивши очі.
– Мусите визнати, любий Ватсоне, що жодного розіграшу там бути не могло. Як показали наслідки, затівалася страшна справа, і запрошення Скотта Екклза до Вістерія-Лодж має до цього якийсь стосунок.
– Але який?
– Проаналізуємо події по черзі. Якоюсь неприродною, якщо придивитися, виглядає ця дивна дружба між молодим іспанцем і Скоттом Екклзом. Саме перший із них форсував події. Він навідав Екклза в передмісті на іншому кінці Лондона мало не наступного дня після того, як познайомився з ним, і нав’язав такі близькі дружні взаємини, що запросив його до себе до Ешера. Отже, що ж він хотів від Екклза? Навіщо той був йому потрібен? Особисто я не вважаю його чарівною людиною. Він не надто розумний і загалом не пара меткому розумом іспанцю. Чому ж тоді саме його Ґарсія обрав з усіх можливих людей, як найбільш годящого для якоїсь певної мети? Чи є в нього хоч якась виняткова чеснота? На мій погляд, є. Він є втіленням британської респектабельності. Це той самий чоловік, чиї свідчення зможуть переконати іншого британця. Ви, можливо, помітили, що обоє інспекторів ні на хвилину не засумнівалися в його свідченнях, хоча ті були достатньо незвичні.
– Але що він мав засвідчити?
– У цьому випадку – нічого, але якби справи обернулися інакше, то дуже багато. Так я розумію цей випадок.
– Мабуть, він мав підтвердити його алібі?
– Звісно, любий Ватсоне, саме він мав засвідчити його алібі. Припустімо, що всі мешканці Вістерія-Лодж – співучасники в якійсь змові. Справу, якою б вона не була, мали здійснити до першої години ночі. Трохи пересунувши стрілки годинника, вони могли відправити спати містера Екклза раніше, ніж він міркував, але в будь-якому разі очевидно, що коли Ґарсія зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночі, насправді було близько опівночі. Якщо Ґарсія мав намір зробити те, що хотів, і повернутися до першої години ночі, йому потрібне було міцне алібі, яке б захистило його від будь-яких звинувачень. Тому він і скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому суді, що обвинувачений до згаданої години не виходив із дому. Так він намагався убезпечити себе про всяк випадок.
– Так-так, зрозуміло. Але чому зникли інші?
– Поки що я не маю всіх необхідних фактів, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення, не маючи даних, – даремна річ.
– А записка?
– Який там текст? «Наші барви – зелений і білий». Нагадує про перегони. «Зелений – відчинено, білий – замкнено». Це, без сумніву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса». Либонь, домовляються про зустріч. За всім цим може стояти ревнивий чоловік. У будь-якому разі справа явно була ризикованою, інакше вона не написала б «Бог у поміч». «Д» – без сумніву, її ім’я.
– Цей чоловік – іспанець. Гадаю, що «Д» означає Долорес, дуже поширене в Іспанії ім’я.
– Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б іспанцеві іспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнівно, англійка. Що ж, нам залишається набратися терпіння та чекати, поки цей блискучий інспектор заїде за нами. Поки ж можемо подякувати долі, яка позбавила нас від нестерпно виснажливих мук неробства на кілька годин.
Ще до повернення сільського інспектора прийшла телеграма – відповідь на ту, яку послав Голмс. Він прочитав її і збирався було вкласти в свій нотатник, але спіймав мій запитливий погляд. Засміявся та перекинув мені папірець через стіл.
– Ми, здається, будемо обертатися у вищих сферах, – прокоментував детектив.
Телеграма була списком імен і адрес:
«Лорд Геррінґбі, маєток «Глибока балка»; сер Джордж Фолліот, «Окшоттські вежі»; містер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурді-Плейс»; містер Джеймс Бейкер Вільямс, «Фортон-Олд-хол»; містер Гендерсон, «Високі склепіння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижній Волслінґ».
– Найпростіший спосіб звузити поле діяльності, – пояснив Голмс. – Без сумнівну, Бейнс із його методичним розумом уже розробив схожий план.
– Я все ж не розумію…
– Згадайте, друже, ми ж уже дійшли висновку, що в записці, отриманій Ґарсією, призначене побачення або таємна зустріч. Якщо найпростіше тлумачення тексту і є найправильнішим, то для того, щоб потрапити на цю зустріч, йому треба було піднятися на другий поверх і знайти в коридорі сьомі за ліком двері. Усе це дуже виразно вказує на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що він не може стояти далі, ніж за одну-дві милі від Окшотта, адже Ґарсія йшов саме в тому напрямку і сподівався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зірвалося його алібі, актуальне до першої години ночі. Оскільки великих будівель неподалік від Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свій звичний метод і, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив їх надіслати мені список таких будівель. Саме він і міститься в цій телеграмі, тому серед цих даних може виявитися інший кінець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.
Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.
Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.
Частина ІІ
Тигр із Сан-Педро
Пройшовши кілька миль цими холодними місцями, що навівали смуток, ми підійшли до дерев’яних воріт, за якими відкривалася похмура каштанова алея. Звивиста під’їзна доріжка привела нас до зануреного в пітьму невисокого будинку, який здавався чорним як смола на тлі сірувато-синього неба. У вікні ліворуч від входу мерехтів тьмяний вогник.
– Я залишив там констебля, – сказав Бейнс, – постукаю у вікно.
Він перетнув газон і кілька разів неголосно постукав по склу. Крізь мутне скло я заледве розгледів чоловічка, котрий сидів на ослінчику перед каміном. Раптом він миттю схопився, і я почув переляканий зойк, що пролунав у кімнаті. Через кілька секунд двері відчинив білий як крейда полісмен, котрий важко дихав. Свічка мерехтіла в його тремтячих руках.
– У чому річ, Волтерзе? – різко спитав Бейнс.
Полісмен витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.
– Добре, що ви прийшли, сер. Вечір тягнувся нескінченно довго, а мої нерви виявилися не такими міцними, як я думав.
– Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.
– Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.
– Хто прийшов знову?
– Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.
– Хто підходив до вікна й коли?
– Години дві тому. Вже майже стемніло. Я сидів на кріслі й читав. Не знаю, що змусило мене підняти голову. За вікном виднілося обличчя, що витріщилося на мене крізь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде мені снитися ночами.
– Та заспокойтеся, Волтерзе. Хіба так має доповідати полісмен?
– Маєте рацію, сер, я все розумію, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають, і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.
– Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це – не лише ваші галюцинації та розхитані нерви.
– Ну, це принаймні можна легко перевірити, – заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. – Отакої, – почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, – черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.
– І куди він подівся?
– Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.
– Що ж, – спохмурнів інспектор і задумався, – ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.
У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.