– Отже, сер, – звернувся він до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуєте, я хотів би дізнатися справжню причину вашого приїзду до нас.
Я ввічливо відповів, що в своєму листі до його дружини виклав причини, які спонукали мене навідати батьків мого товариша.
– До речі, – продовжував старий, – крім ваших запевнень, я не маю інших доказів того, що ви справді близько знали мого сина.
– У мене є листи від Ґодфрі, – відповів я, намагаючись зберегти холодне серце.
– Чи можу я поглянути на них, сер?
– Звісно.
Містер Емсворд побіжно переглянув листи та повернув їх мені.
– Ну, і що далі? – спитав він.
– Зрозумійте мене, сер, – відповів я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивує, що я намагаюся розшукати сліди близької мені людини?
– Пригадую, сер, що в листі до вас я відповів на всі ваші запитання. Можу повторити: після служби в Африці здоров’я Ґодфрі помітно похитнулося. Йому знадобився повний відпочинок і зміна оточення. Тому ми, його мати і я, вирішили відправити його в навколосвітню подорож на тривалий термін. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усім друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.
– Певна річ, я виконаю ваше прохання, сер, – спокійно відповів я, – але, зі свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним і повідомити, коли і яким пароплавом відбув Ґодфрі. Я йому напишу.
Мої слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнівали полковника. Він відповів не відразу. Похмурі очі старого зовсім сховалися за його кошлатими бровами. Вказівним пальцем правої руки він нервово стукав по столу. Нарешті він поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав підступний хід супротивника.
– Багато хто на моєму місці, містере Додд, – промовив він повільно, – обурився б через вашу недоречну наполегливість, що межує зі зухвалістю.
– Маєте зрозуміти причини моєї наполегливості, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…
– Знаю, знаю, – обірвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте моє терпіння, містере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в моє приватне життя. Сімейні справи стосуються лише мене й більше нікого. Сторонній, хоч би як доброзичливо він не був налаштований, не в змозі правильно оцінити події, що відбуваються в тій чи іншій родині. Затямте це. Щиро раджу припинити ваші даремні пошуки та зайнятися чимось іншим. А тепер, містере, зайдіть до моєї дружини. Вона прагне почути від вас усе, що ви зможете пригадати про Ґодфрі.
Це був глухий кут, містере Голмс. Сувора непохитність батька Ґодфрі, здавалося, відбирала в мене будь-яку надію. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся ні на мить, поки не дізнаюся правду.
Обід у величезній похмурій їдальні минув понуро. За столом нас було лише троє. Мати Ґодфрі жадібно випитувала в мене подробиці життя її сина. Але батько був похмурий і мовчазний. У мене був такий пригнічений настрій, що за першої ж нагоди я подякував господині та пішов до призначеної мені кімнати.
Це було велике, бідно обставлене приміщення, яке справляло таке ж гнітюче враження, як і все обійстя. Але, розумієте, містере Голмс, після похідного армійського життя я був не надто прискіпливим до інтер’єру. Визирнув у вікно. Ніч була ясною й місячною.
Я зачинив вікно, опустив фіранку, засвітив лампу й сів із книжкою біля розпаленого каміна.
Але недовго я залишався наодинці. Почувся обережний стукіт у двері, і до кімнати увійшов старий слуга з оберемком дров.
– Даруйте, сер, – сказав він, – я боявся, що дров у каміні забракне й що ви змерзнете. У цих кімнатах дуже вогко.
Ідучи, Ральф затримався на порозі.
– Розумієте, сер, – вибачаючись промовив він, – я випадково почув те, що ви розповідали за обідом про містера Ґодфрі. Річ у тім, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обоє дуже любимо молодого господаря. Ви, здається, казали, що містер Ґодфрі відзначився на війні?
– В усьому полку не було нікого, хто міг би зрівнятися з Ґодфрі хоробрістю та шляхетністю, – гаряче повідомив я. – Якби не він, навряд чи я сидів би тут і балакав із вами.
Старий задоволено потер зморшкуваті руки.
– Еге ж, сер. Таким він був завжди. В усьому парку немає жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Ніщо не могло налякати його. Авжеж, – зі сльозами в голосі додав Ральф, – він був незвичайною дитиною, і… незвичайною людиною.
При цих словах я схопився з місця.
– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так ніби Ґодфрі вже немає серед живих! Що це означає? Негайно кажіть заради бога!
Я міцно схопив старого за плече. Він намагався звільнитися, та не зміг.
– Не знаю, що ви маєте на увазі, сер, – пробурмотів він, – я не маю права втручатися не в свої справи. Краще запитайте в господаря.
– На одне запитання ви все ж мені відповісте, Ральфе. Інакше не випущу вас із цієї кімнати. То Ґодфрі живий чи мертвий?
Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов від сильного болю. Очі наповнилися сльозами. Міцно стиснуті губи не могли вимовити ні звуку. Нарешті він прошепотів:
– Краще б він помер.
Розгубившись від несподіванки, я відпустив його плече. Слуга скористався цим і вислизнув із кімнати.
Можете уявити собі, містере Голмс, які смутні почуття пробудили в мені слова старого. «Що ж міг зробити Ґодфрі такого, щоб любий слуга волів би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настільки серйозний, що він зачіпає честь сім’ї, а суворий глава родини сховав його від усього світу, щоб скандал не отримав розголосу? Ґодфрі завжди був відчайдухом. Водночас він легко піддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негідників, котрі скористалися його довірливістю та щирістю. У такому випадку, – думав я, – мій обов’язок бути з Ґодфрі в цей важкий для нього час».
З такими думками я випадково підняв голову, і… кого, містере Голмс, я побачив в саду біля мого вікна, як гадаєте? Його ж, Ґодфрі Емсворда!
У цьому місці мій відвідувач так розхвилювався, що не міг відразу продовжити свою розповідь.
– Я вас слухаю дуже уважно, містере Додд, – сказав я. – Ваша історія стає все цікавішою.
– Обличчя Ґодфрі було притиснуте до шибки, – продовжував мій гість. – Я не зовсім щільно затулив вікно фіранкою й чітко бачив усю фігуру Ґодфрі. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було бліде, як смерть, такої білизни я ніколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Ґодфрі справив на мене жахливе враження, і не лише через неприродну білизну обличчя, що примарно відсвічувало в темряві ночі. На якусь секунду його очі зустрілися з моїми. Його погляд, жалюгідний і сповнений провини, вразив мене. Це було настільки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужності та веселої безтурботності, що я аж здригнувся від жаху. Помітивши, що я витріщився на нього, він одразу ж відсахнувся від вікна й зник у темряві.
Але я недарма прослужив рік чи навіть два, це навчило мене діяти блискавично та зберігати спокій. Не встиг Ґодфрі зникнути, як я підбіг до вікна й спробував відчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заіржавіли й не відразу піддалися. Та вже через хвилину я біг стежкою, яку, як я вважав, обрав Ґодфрі.
Стежина була освітлена тьмяним світлом місяця, і мені здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Ґодфрі, але відповіді не отримав. Добігши до розвилки стежок, я нерішуче зупинився й раптом виразно почув грюкіт дверей, які хтось зачинив. Я збагнув, що Ґодфрі сховався від мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплівся назад. Залишок ночі я витратив, намагаючись пояснити ті дивні факти, з якими зіткнувся.
За сніданком господар будинку був не таким суворим, як напередодні. Місіс Емсворд зауважила, що неподалік маєтку є певні пам’ятки, які варто оглянути. Я негайно ж скористався цією нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свій візит ще на добу. Мій план не викликав захоплення господаря, проте дозвіл я таки отримав. Отож я вирішив витратити весь день на пошуки тих таємничих дверей, за якими зник мій товариш. Якби Ґодфрі забажав, він легко міг би ховатися від мене в самому будинку – там без проблем помістився б цілий полк. Однак я був упевнений, що Ґодфрі десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.
Після сніданку мої господарі, мабуть, зайнялися своїми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула відокремлена хатинка, розташована наприкінці бічної алеї. Чи не звідси долинув до мене відгук дверей, якими хтось грюкнув? Я підійшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив із виглядом людини, котра безцільно тиняється парком. У цей час із хатинки вийшов невисокий на зріст чоловік із широкою бородою і, на мій подив, ретельно замкнув за собою двері. Побачивши мене, він різко випрямився.
– Хто ви такий? Ви тут гість? – не вітаючись, поцікавився він.
Я пояснив, що приїхав навідати батьків свого щирого приятеля Ґодфрі.
– Шкода, що його зараз немає, – додав я, – бо він був би дуже радий побачити мене.
– Авжеж, дуже шкода. Сподіваюся, що іншого разу вам пощастить більше.
З цими словами мій співрозмовник сухо вклонився й пішов у напрямку до будинку, мені ж не залишалося нічого іншого, як послідувати його прикладу. Відійшовши на кілька кроків, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоїть за деревом і слідкує за мною.
І все ж мені вдалося достатньо добре розгледіти споруду, коли я проходив повз неї. Вікна були щільно зашторені, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумів, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – і мене викриють. Тоді мені просто запропонують забратися геть, і мої пошуки ні до чого не призведуть. Тому я вирішив дочекатися ночі. Коли все стихло, я непомітно вислизнув із вікна та попрямував до таємничого будиночка. Крім фіранок на вікнах були ще й віконниці. Через одну з них пробивалося світло. Якраз у цьому місці вікно було затулене нещільно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледіти внутрішній інтер’єр кімнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Біля столу сидів мій ранковий знайомий. Він курив люльку й щось читав.
– Що саме? – перервав я Додда.
Той був здивований моїм запитанням.
– Невже це має якесь значення?
– Дуже важливе.
– Я не звернув уваги…
– Можливо, ви хоча б помітили, що він тримав у руках – книжку, газету чи журнал?
– Мабуть, ця річ все ж нагадувала журнал, – зваживши, відказав Додд, – але тоді мені було не до таких дрібниць.
У кімнаті перебував ще один чоловік. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнівався, що це був Ґодфрі. Я впізнав його поставу, плечі, шию. Він сидів обличчям до каміна в позі людини, пригніченої великим горем. Я застиг біля вікна, як укопаний. Раптом відчув на своєму плечі чиюсь важку руку: поруч зі мною стояв полковник Емсворд.
– Так от, виявляється, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловісно сказав він. – Будьте ласкаві послідувати за мною.
Він обернувся й пішов у напрямку до будинку. Я понуро послідував за ним. Полковник зберігав мовчанку, поки ми не опинилися в моїй кімнаті. Там він поглянув на мене з ледве прихованою злістю й звелів, блискаючи очима:
– Ви поїдете завтра вранці найпершим потягом. Екіпаж чекатиме вас о пів на восьму. Моє найбільше бажання – ніколи вас більше не бачити.
Я не знайшов, що відповісти, пробурмотів якісь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…
– Не варто говорити про це, – підняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негідно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моїй дружині й мені купу неприємних хвилин. І нарешті, ви, гість у цій оселі, виявилися звичайнісіньким шпигуном. Що далі?
Тут мої нерви не витримали, містере Голмс, і я відповів також різко:
– Містере Емсворд, я бачив Ґодфрі тут, у вашому парку. Більше того, переконаний, що він став жертвою насильства. Не знаю, навіщо ви ховаєте свого сина від людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Ґодфрі ніщо не загрожує, я буду всіма силами прагнути розгадати таємницю, яка його оточує, що б ви там не казали й не робили.
Старий загарчав і загрозливо підсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, і він ударить мене. Полковник був величезним на зріст, сухорлявим і жилавим, і я мимоволі подумав, що впоратися з ним буде зовсім не просто. Якийсь час він свердлив мене пронизливим поглядом своїх сірих очей, що майже сховалися під густими бровами, потім круто обернувся на підборах і вийшов із кімнати. Природно, мені довелося вдосвіта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, містере Голмс, сподіваючись, що ви зумієте допомогти мені в справі, що зараз мене хвилює більше за все на світі.
Ось такими були факти, які мені виклав Джеймс Додд.
Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирішення поставленої проблеми не становило значних труднощів, оскільки число варіантів логічного рішення було доволі обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання містило в собі певні не позбавлені цікавості моменти та несподівані закрути, які й спонукали мене його описати. Я вирішив застосувати свій звичний метод логічного аналізу та передусім задати кілька запитань моєму відвідувачу.
– Скільки слуг у будинку?
– Наскільки я зрозумів, лише двоє: Ральф і його дружина. Сім’я Емсвордів живе дуже скромно.
– Отже, у хатинці ніхто не прислуговує?
– Мабуть, ні, якщо не брати до уваги того бороданя. Втім, він не схожий на слугу.
– А ви, випадково, не помітили, як передається їжа з кухні в будиночок?
– Одного разу я бачив, як Ральф із кошиком у руці йшов парком. Але тоді не звернув на це жодної уваги.
– Ви розпитували когось в околицях?
– Аякже. Я спілкувався з начальником станції, а також із власником сільського заїзду. Обоє одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, відтак подався в навколосвітню подорож. Ця версія, вочевидь, не викликає сумнівів у навколишніх жителів.
– Ви нікому не казали про свої підозри?
– Звісно ж, ні.
– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, містере Додд, ваша історія варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поїдемо в Старий Таксберзький парк разом.
У той час я якраз закінчував дві справи. Одну з них згодом описав мій приятель Ватсон під назвою «Пригода в елітній школі», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делікатним, що вимагає негайних дій, адже поточні події могли спричинити небажані політичні наслідки. Тому тільки через тиждень я зміг впритул зайнятися проблемою зникнення Ґодфрі Емсворда. Ми поїхали в Бедфорд утрьох: містер Додд, ваш покірний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повідомив моєму клієнтові наступне:
– Це мій старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й ні. Все з’ясується на місці.
Звіти Ватсона, без сумніву, привчили читачів до певних моїх дивацтв. Я не люблю зайвих слів, а ще більше не люблю розкривати свої думки, поки зайнятий обмірковуванням того чи іншого заплутаного випадку.
Додд був здивований, але промовчав, і ми продовжили подорож утрьох. У потязі я задав своєму клієнтові кілька запитань, відповіді на які призначалися для вух нашого мовчазного супутника.
– Ви цілком упевнені, що того вечора бачили за вікном обличчя вашого товариша?
– Не маю навіть найменшого сумніву з цього приводу.
– Але ви казали, що Ґодфрі дуже змінився?
– Змінився лише колір його обличчя: воно набуло неприродного блідого, як сметана, відтінку, ніби намащене білою фарбою.
– Не пригадуєте, все обличчя було вкрите цією дивною блідістю, чи лише його частина?
– Здається, що окремі частини обличчя особливо виділялися білизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вікна. По ньому ніби білі смуги пробігали.
– Ви гукнули вашого приятеля?
– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспішно.