Тревор розгорнув свіжий часопис, намагаючись знайти останні публікації щодо процесу над Вудом, але, погортавши його і нічого не знайшовши, покликав офіціанта для розрахунку. Саме тут і сталася ця несподівана зустріч, що кардинально змінила його життя, мимоволі оголивши ту його частину, про яку він навіть не здогадувався.
Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловік і жінка, очевидно, туристи. З ними двоє діток віком років семи. Голос чоловіка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знає цю людину дуже близько. Він умить відклав газету і почав придивлятися до силуетів фігур, що віддалялися. Жінка йшла попереду, тримаючи двох діточок за руки. Чоловік розглядав бруківку з написаними на ній назвами міст і мимоволі повернувся у бік Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилітній огрядний чоловік, який уже почав лисіти, в окулярах з товстими лінзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розміром темно-синій плащ.
Раптом Тревора осінило, і він, піднявшись зі стільця, голосно гукнув сербською:
– Йоване? Друже мій, Йоване, це ти?!!!
Чоловік здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав її чоловіка. Обоє діток одразу підійшли до матері і притиснулися до неї.
– Йоване, привіт! Це я, Тревор. Старий, не впізнаєш мене?
– Тео?! – відгукнувся з подивом чоловік, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподівався, того не сподівався! Скільки літ, скільки зим? Оце так зустріч!
Друзі міцно обійнялися.
– Я гадав, що більше тебе ніколи не побачу, – сказав Тревор, – скільки років минуло – десять? Дванадцять?
– Тео, п'ятнадцять років, не менше! Ти ще тоді в Легіоні служив, – протираючи хусточкою спітнілі скельця окулярів, повільно, зі сльозами щирої радості відповів Йован. – Я навіть уже і забув, як ти виглядаєш. Дай-но я тебе роздивлюся!
Йован надів окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечі, він радісно вигукнув:
– Та ти, чортяка, тримаєшся молодцем, зовсім не змінився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мій друг, я тобі розповідав.
Дружина Йована простягнула Треворові руку й окинула його оцінювальним поглядом.
Анна була високою, худорлявою і вельми привабливою жінкою, хоча і без краплі макіяжу на обличчі, водночас одягнена була в дешеве сіре пальто і довгу чорну спідницю, що різко контрастували з її аристократичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манікюр і доглянуті руки Анни. Вся її одежа якось безглуздо виглядала на тлі її яскравої зовнішності.
– Колись і ти був високим красенем із зеленими очима та густим чорним волоссям, – пожартувала вона, легко погладивши Йована по лисині. – Наскільки я знаю зі слів чоловіка, то ви ровесники, друзі-нерозлийвода з дитинства.
Анна дуже гарно говорила сербською з ледь відчутним російським акцентом. Вона була молодшою за Йована років на десять, а то й більше, і поводилася чомусь неприродно стримано, навіть жарт, що прозвучав з її вуст, видався Треворові дещо удаваним.
– Йоване, ти про мене розповідав? – здивувався Тревор і одразу запропонував: – Друзі, давайте сядемо на веранді. Мій столик вільний, немов тільки і чекав на вас.
– Так, я багато й часто про нас розповідав, друже мій, – відповів Йован, сідаючи за столик, а потім звернувшись до дружини й усміхнувшись, продовжив: – Люба, адже ми з Тревором років з дванадцяти разом. Стільки всього було! Навіть планували разом служити в Легіоні. Правда, Тео? Мене тоді за станом здоров’я не пропустили, але ж мріяли завжди бути разом. До речі, ти тут надовго?
– Ні, на кілька днів. Різдво хочу провести десь у горах, ближче до снігу, бо тут його, напевно, цього року годі й чекати.
– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповідай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.
Але Анна взяла Йована за руку:
– Любий, ви тут спілкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляємо. Вам без нас буде набагато веселіше, – і вона піднялася зі свого стільця.
Тревор допоміг Анні надягнути пальто і звернув увагу на маленький клаптик паперу біля комірця з внутрішнього боку підкладки, прищеплений до неї залізною скобою. Це був ярлик з номером з хімчистки. Такий самий ярлик був підколотий і до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована відволік його від думок.
– Розкішна жінка, чи не так?
– Так, – якось відчужено відповів Тревор і подивився назирцем за Анною. Двоє діток дріботіли за нею, і за мить усі троє загубилися в натовпі на площі.
– Ти навіть не уявляєш, як мені з нею пощастило! Ми вже десять років разом.
– Росіянка?
– Ні, сербка, але все життя прожила в Каталонії. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюєш?
Друзі, справді, не бачилися дуже давно і їм було що розповісти один одному.
Тревор познайомився з Йованом на початку вісімдесятих ще в школі в Парижі, куди сербська сім'я Йована переїхала з Югославії, тікаючи з Косова після трагічних подій 1981 року. У дитинстві Йован багато розповідав Треворові про ті події, коли потоки біженців попрямували з Косова до Сербії, покинувши свої будинки і села через албанських націоналістів. Село, де жила сім'я Йована, ущент спалили албанці, і сотні людей перетворилися на біженців.
З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тільки той переступив поріг школи. Спочатку Треворові було шкода цього скромного, тихого і завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будинку тітки Ханни Фрашон.
Після закінчення школи друзі вирішили разом вступити до Легіону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичної комісії несподівано отримав статус «до стройової служби непридатний» через вроджену плоскостопість. Відтоді їхні шляхи розійшлися.
У ресторані вони просиділи допізна, після чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бік Лемана10, де Йован зупинився з сім'єю. Далі постояли на мосту Мон-Блан, що з'єднував дві частини міста, милуючись неспокійною гладдю Женевського озера.
Нічне місто іскрилося барвистим світлом, що райдужними блискітками відбивалося на дзеркалі схвильованої води, немов на живописах Вінсента ван Гога. Фонтан, що викидає в небо стосорокаметровий густий струмінь води, гордо височів над невеликим рукотворним мисом.
– Тео, ти знаєш, ми тут не зовсім заради відпочинку, – після невеликої паузи вимовив Йован. Під час цієї розмови він намагався не дивитися Треворові в очі, блукаючи поглядом по темній воді озера. – Я тут проходжу психологічну адаптацію після лікування від алкогольної залежності.
Гуркіт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, підвищивши голос:
– Я вже втретє лікуюся, Тео. Утретє! Але сьогодні вже дев'яносто четвертий день, як я в повній зав'язці. Тут, у Женеві, є дуже гарний психолог, який допомагає мені. Я тут буваю раз на три місяці впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.
Тревор мовчки дивився на нього.
– Життя, Тео, така штука! Мрієш про одне, а виходить зовсім інше, – з гіркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собі втягнуло і затягнулося. Але зараз я сподіваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала мені одна молода жінка, чудовий психолог, яка має здатність гіпнотизувати. Мені її порадили, коли я майже все втратив. Тоді я вже півроку жив сам і був практично на смітнику. А нині у мене знову все налагоджується.
Тревор вирішив поміняти тему розмови, він відчував, наскільки важко Йованові говорити про це, йому й самому стало ніяково.
– Йоване, а пам'ятаєш, як ми з тобою на гіпноз ходили, коли до нас у місто приїжджав якийсь гастролер-гіпнотизер? Пам'ятаєш, він нас тоді начебто тільки одних не зміг загіпнотизувати, і нас виставили з клубу? – Тревор усміхнувся і продовжив: – Відтоді я впевнений, що у мене стійкий імунітет на гіпноз та інші навіювання.
– Треворе, ти не розумієш, у неї колосальні здібності! Та й зовні… – Йован підморгнув Треворові і продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дівчина просто видатна в усіх сенсах. У мене завтра вранці відбудеться останній сеанс. До речі, вона дуже ефектна і самотня.
Останнє слово Йован вимовив змовницьким тоном і знову підморгнув Треворові.
«Справжній гіпнотизер, – міркував Тревор, – ефектна дівчина, хороший психолог. Чи не забагато епітетів для однієї людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мріяв пов'язати своє життя з політикою, – знову спробував змінити тему розмови Тревор, а потім, ніби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здається, у Москві МДІМВ закінчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речі, з відзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Після закінчення університету працював, потім одружився, потім – двоє діток і невелика юридична контора в центрі Праги. Спокійне розмірене життя дещо розслабило мене, і я ледь не втратив усе. Але сподіваюся, усе це вже в минулому.
– Так, Йоване, життя коригує наші плани. Іноді здається, що ми прості спостерігачі за тим, як усе тече і проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра їдеш? О котрій?
– Від'їжджаємо потягом в обід одразу після сеансу. Відпочили, підлікувалися і доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празі, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспілкуємося. Головне – ми знайшли один одного! – відповів Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справді, дуже дивно, що ми ось так несподівано…
– У тебе в Женеві ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Ні, Йоване, зі справами цього року вже покінчено. Я тут тільки відпочиваю. До речі, у нас є привід випити хорошого бренді, – Тревор кивнув у бік центру. – Ходімо, я знаю тут одне чудове місце. Можливо, не вип'єш, то хоч подивишся і порадієш за товариша.
– Ні-ні, Тео, – запротестував Йован, – я б із задоволенням, але у мене режим. Через півгодини я вже маю бути в ліжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в ліжку, то йди, – усміхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобається мені цивілізація! А то щось останнім часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобі ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадів Йован. – Тобі просто потрібне перезавантаження мозку. Навіть після одного її сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаєш? Година релаксації, і одразу відчуєш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи поміркувавши, відповів Тревор. – Нехай. Усе одно час є. Завтра сходимо до неї. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинається о дев'ятій, триватиме хвилин сорок, не більше. Я з нею домовлюся на десяту і там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор і, прощаючись, обійняв друга, – подивимося на твою «ефектну дівчину». До речі, Йоване, як її звати?
– Аманда. Її звати Аманда.
Прощаючись, друзі домовилися зустрітися наступного дня вранці на Rou du Cendrier 19.
Розділ 4
Прага, Чехія. (Роберт)
16.12.2011. 17:15
Кажете «Інсомвіта11»,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? – чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!
На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр – це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.
Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.
Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.
Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.
– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?
– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.
– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.
– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.
– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?
– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?
– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.
– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.
Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.
– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?
– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.
– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?
– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.
Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.
– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.
Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:
– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.
Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:
– А чим вас так лякає потяг?
– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.
– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.
– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.
– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.