– Виходимо, – мовив Потап і першим вискочив з салону, затиснувши у правій руці куций АКСУ. Слідом за ним поспішили Морда з Балабоном. Потап чув, як за спиною двічі клацнули затвори пістолетів.
На порослому травою подвір’ї занедбаної селянської господи прибулі саме виходили з автомобіля, коли трійця бандитів зі зброєю напереваги виросла перед ними. З сіней хати з’явилися інші троє. Хлопці, перелякавшись, завмерли на місці. У світлі місяця вони добре бачили наведені на них стволи й неголену фізіономію Потапа.
– Стволи, ножі, виделки швидко на землю, вівці! – зловісним голосом сказав Потап. – І без жартів, моя братва почуття гумору не має. Я теж.
Один з прибулих обережно витяг з кишені невеличкий пістолет і кинув його перед собою. Інші молодики не рухались, очевидно, не маючи зброї. Потап підійшов до найближчого з оточених і обережно притягнув його до себе за верхній ґудзик сорочки.
– От і зустрілися, Вася, – мовив до нього лагідним голосом. – Я тебе попереджав? Попереджав! А ти? Ти не послухав!
– Потап… – встиг витиснути з себе парубок, – я…
– Помовчи, – покрутив головою Потап. – Зараз я буду говорити. Ви, чепушили, посміли мене розвести. І жити з моєї землі. Гарно жити, маю сказати. Братва шампанське оцінила. І три тисячі бакинських у шхері. Моїх бакинських! Ти, Вася, хотів мене на три тисячі баксів опустити?
– Потап, я все поясню!
Потап повільно похитав головою. Його обличчя скривилось у зловісній посмішці.
– А що ти, фуцин, можеш пояснити? Все ясно як божий день: ти мене хотів опустити на три тисячі. А опускають кого? Вірно, півнів. Але я не півень, Васю. Я лев. І ніколи не вибачаю тих, хто вважає мене півнем. Згоден?
Він розмахнувся і вдарив хлопця прикладом автомата в обличчя. Той, зойкнувши, упав. За мить, отримавши кілька десятків нищівних ударів від бійців Потапа, попадали решта парубків. І хоча вони не намагались чинити опір, Софрон з Біляшем кілька хвилин били їх ногами. Потап неквапливо дістав з кишені пачку цигарок і припалив від запальнички.
– Досить їх пресувати, Софрон! – кинув до бандита, котрий надто затято «працював» над одним з лежачих. Навіть не приглядаючись, можна було зрозуміти, що потерпілий не подає ознак життя. – В’яжіть і в машину.
Опинившись за кермом, Потап замислився. Долю терпил він вирішив давно, залишились хіба технічні питання. Надто ретельно приховувати кінці він не збирався. Трупи мали з’явитись в полі зору широкої громадськості за кілька днів. У такому випадку в близьких до Потапа колах не буде таємницею, хто покарав недолугих конкурентів. Тоді страх стримає бажаючих переходити йому дорогу в майбутньому. Разом з тим, тіла не можна залишати в селі. Їх тут бачили вдень, а мусора, котрі не надто вільно почували себе у Кам’янці-Подільському, все ж почнуть «рити».
До вікна машини підійшов Софрон.
– Завантажили? – поглянув на нього Потап.
– Так.
– Надійно пов’язані, не розбіжаться?
– Вони своє відбігали, – байдужно знизав плечима Софрон. – Але вирішувати тобі. Скажеш – мочканемо прямо тут. Тоді точно на лижі не стануть.
– Не треба здіймати кіпіш у селі, Софрон. Головою думай, – пробурчав Потап.
У пітьмі він не помітив, як хижо блиснув погляд бійця. Софрон не терпів переваги і якщо дозволяв керувати собою Потапу, то лише через переконання у тимчасовості такого становища.
– За кермо їхньої тачки сядеш, – провадив далі Потап. – Балабона з собою візьми про всяк випадок. Нехай під батогом тримає. Навіть теля брикається, коли на забій ведуть…
За хвилину білосніжний «Форд» виїхав з подвір’я і покотився шляхом, яким нещодавно заїхав у село. За ним, немов вовки за пораненим оленем, линули чорний «Мерседес» Потапа, і сиві «БМВ» та «Ауді» його бійців.
Їхали не менше години. За цей час Потап нарешті вирішив, як чинитиме далі. У цих місцях Смотрич ніс свої води до недалекого Дністра у глибокому скелястому каньйоні. Близько десяти років тому нижче по течії Дністра, у Могильові-Подільському, було побудовано ГЕС. Велика дільниця дністрового русла, як і річечки, що у нього впадали, перетворились на водосховище, а скелясті стіни каньйону стали крутим дном водойми. Внаслідок цього Смотрич поглибшав до десяти, а то й більше метрів. Якщо додати до них кількадесят метрів неприступної стіни над водою, Потап отримував ідеальне місце для поховання «Форда» і його покійних пасажирів. Автомобіль швидко знайдуть, а у Кам’янці неодмінно заговорять про «голлівудське» поховання Потапом конкурентів. Мусора нічого не зможуть довести – ні свідків, ні відбитків пальців, ані жодних слідів. Втім, якщо мусора до чогось і докопаються, Потап знатиме, як вийти сухим з води. Адже страх і бажання збагатитися – найміцніші з першопричин, що рухають людьми…
На невеличку галявинку, що стрімко збігала до темної води, поступово перетворюючись на урвище, під’їхали незадовго до світанку. Потап вийшов з автомобіля і припалив чергову цигарку. Підкликав бійців. Ті стали навколо нього й приготувалися вислухати завдання, суть якого була ясною усім ще від вечора. Потап кілька хвилин мовчав, вагаючись, кому призначити роль ката, після чого поглянув на Софрона й криво посміхнувся.
«Пацан молодий, але амбітний. Зрештою когось потрібно мати за спиною у разі шухеру. Чому б не Софрон? – подумав. – Схожі на нього учорашні невдахи легко стають слухняною глиною у майстерних руках. Він розумніший за тупих качків, але позбавлений цинізму досвідчених сидільців. Ідеальна кандидатура на роль «зама». У такому випадку безпосередня участь у вбивстві чотирьох людей буде непоганим засобом тримати у покорі. Вишка – гарний засіб зробити людину слухняною».
Потап дістав з-за пояса потертий «ТТ» і простягнув Софрону.
– Іменем революційного трибуналу, – підморгнув, вискалившись. – На, братан, покажи, чого вартий.
Софрон витримав погляд. Він взяв пістолет, підійшов до «Форда», відчинив по черзі задні дверцята і тричі вистрілив, цілячись у голови пасажирам, котрі встигли лише промугикати щось нерозбірливе. Скінчивши, відчинив багажник і вистрілив ще раз. Після скоєного повернувся до Потапа і простягнув йому пістолет.
– Готові, – сказав так, немов ходив поглянути на мангал з шпицями шашлику. – На останнього даремно набій тратив, ласти склеїв ще в селі.
Потап поглянув на пістолет у руці Софрона і похитав головою. Він не настільки дурний, аби тримати при собі ствол, на якому чотири трупа.
– Залиш собі. Все, братва. «Форд» у Смотрич і по коням. Вже розвиднюється, нам тут нічого робити.
За хвилину білосніжна іномарка, створюючи несамовитий тріск у кущах підліску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своєї «роботи», але не помітив, що поміж двох трупів на задньому сидінні, з тремтінням на вустах, намагався боротися із власним жахом забризканий кров’ю і мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилі зійшлися над понівеченим автомобілем, і лише невеличкі брижі на воді нагадували про трагедію, яка розігралася щойно на березі Смотрича. Три темних іномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подільського. Їхні пасажири поспішали відпочити від своїх праць.
Розділ 3
26 квітня 1996 року. 5. 30.
Берег ріки Смотрич. 12 кілометрів від Кам’янця-Подільського
Павло Іванович Карась від учорашнього вечора мав такий гарний настрій, який зіпсувати не могло навіть повідомлення про початок Третьої світової війни. Та що там міфічна Третя світова! Такого настрою не зіпсує приїзд тещі на кілька тижнів. А теща у Павла Івановича, потрібно зауважити, могла зіпсувати настрій середньостатистичного дрібного службовця, навіть не акцентуючи на цьому уваги.
Як і минулорічний виїзд порибалити на Дністер, Павло Іванович ретельно готував зустріч з мрією і переживав все задовго до призначеної дати, плекаючи у думках сходження ранкової зорі і себе з вудкою у руках. Він мріяв про Дністер за кульманом у кабінеті, або у задимленій курилці. У салоні переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирівною. Тією самою Людмилою Володимирівною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.
Дружина Павла Івановича Карася мала чітку впевненість, що її зовнішня привабливість може цілком компенсувати нестерпний характер, а чоловік у сім’ї потрібний саме для того, щоб день і ніч працювати для забезпечення її досить солідних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залізною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданої свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рідкісний протяг волі, яким ставав виїзд на Дністер у компанії з кількома давніми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подією непересічною.
Він ще звечора приготував три донних вудки й три спінінги, додав до звареної мамалиги кілька своїх фірмових інгредієнтів і довго хитався на хвилях у крихітному гумовому човні, доставляючи прикорм на потрібні ділянки русла.
Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним підліском горою на сході вже набирало гарячих тонів. На ньому поступово згасали зорі. Вітру, здається, не варто очікувати – навкруги панувала тиха рибальська ідилія.
Павло Іванович обережно підняв скло й дмухнув на вогник ліхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло і згасло. Тепер у світлі ліхтаря не було необхідності. Павло Іванович, по-черзі, витягнув з води усі три донки, модернізовані гумовими амортизаторами для більш зручного закидання, закріпив волосінь на трьох вкопаних у берег стійках і заходився начіпляти на численні гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чверті години з огляду на той факт, що на кожній з вудок малося по дванадцять гачків. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвін крихітного дзвіночка, тріпотіння натягнутої волосіні у руках і блискучий бік знаменитого дністровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину він кине у приготований неподалік садок ще до того, як Ігор і Михайло, котрі учора «перехватили» за вечерею, вилізуть зі своїх наметів.
Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку і збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки і незрозумілий шурхіт на протилежному березі. Придивившись, Павло Іванович розкрив від несподіванки рота. Не далі як за п’ять сотень метрів від нього, ламаючи підлісок, кручею униз летів білий автомобіль. Минуло близько десяти секунд, і іномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхні, після чого зникла у глибині.
– Господи праведний! – Павло Іванович відчув, як руки у нього затремтіли.
І він заволав. Зовсім не так, як це роблять на березі ріки досвідчені рибалки:
– Мишко, Ігор! Мерщій сюди! Треба швидко човна на воду спускати!
– Що тут? – першим підійшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смішне обличчя, але Павлові Івановичу було не до сміху.
– Машина щойно у річку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!
Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сиділи у човні. Мишко веслував незграбно, але човен поволі наближався до місця, на якому хвилі вкрили автомобіль. Ставши колінами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду під скелястою стіною протилежного берега.
– Ніби виплив хтось! – видихнув нарешті Павло Іванович. Він ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуємо!
Хвилини тяглись повільно, а короткі весла в руках у Михайла так і норовили розвернути човник то в один, то в інший бік. Не дивлячись на це, потерпілий, либонь, помітив своїх рятівників. Павлу Івановичу здалося, що він почав плисти їм назустріч. Минуло ще кілька напружених хвилин і чоловік нарешті опинився поряд з човном.
– Як ти, чоловіче? – гукнув Павло Іванович і простягнув руку потерпілому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от біда!
Чоловік у воді мовчав лише голосно дихав. Руки він не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комір і втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця років двадцяти п’яти.
– Ти сам був? – прохрипів Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?
Потерпілий мовчав, лише відсапувався. Павло Іванович, який добре знав ці місця, поволі покрутив головою. Якщо у машині хто й залишився, дістати його вони не зможуть. Під днищем човна більше десяти метрів водяної товщі. Подолати їх без спеціального спорядження ніхто з рибалок не зміг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснуті у кулаки долоні хлопця посиніли і попухли, а зап’ястя було міцно зв’язано чорним армійським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель під час служби у війську. Його використовували для проведення польових телефонів під час навчань. Завдяки сталевій жилі під обмоткою, розірвати такий кабель було не під силу навіть досить сильній людині. Павлові Івановичу стало не по собі.
– Що з тобою трапилось, хлопче?
Мовчання. Павло Іванович дістав свого складного рибальського ножа й заходився звільняти професійно зв’язані руки нещасного. Розрізав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далі швидко розмотав пута. Врятований засичав від болю і почав розтирати занімілі руки. Павло Іванович, одягнений, як і Мишко, у армійський бушлат і светр, зрозумів, що хлопчина добряче потерпає від холоду у своєму промоклому наскрізь одязі. Тим часом Мишко майже догріб до берега.
– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березі.
Причалили до темної стрічки розмитої водою гірської породи, з якої складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грівся біля палаючого багаття, випивши склянку горілки, котру йому завбачливо підніс Ігор. Від часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розуміючи, що чоловік знаходиться у стані шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лівій скроні у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, він відмовився, покрутивши головою.
– Потрібно у міліцію подзвонити, – схаменувся нарешті Павло Іванович.
– Я сходжу, – погодився Ігор.
До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрібно було йти близько двох кілометрів під круту гору, тому Павло Іванович з радістю погодився на пропозицію товариша.
– Іди. Ми поки що… – тільки тепер він помітив, що врятований знаходиться не менш ніж за сотню метрів від їхнього табору і, не озираючись, простує геть.
– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.
Павло Іванович зітхнув. Він добре розумів лише одне: надіям порибалити, скоріш за все, справдитися не судилося.
Розділ 4
26 квітня 1996 року. 6.15 ранку.
м. Кам’янець-Подільський
Телефон вперто не хотів замовкати, і Андрій, ще до того як підняти слухавку, відчув: день випав «веселий».
– Я слухаю.
– Доброго ранку, пане капітан, – голос у Степановича був стурбований.
– У чому я маю деякий сумнів. Збиратися?
– Так, зараз за тобою заїде чергова машина.
– Навіть так, – Андрій добре знав, що чергову машину відряджають за операми лише у надзвичайних випадках. – Передчуття мене не ошукало. За десять хвилин буду готовий. Скільки трупів?
– Я казав про трупи?
– Степанович, я не вчорашній.
Степанович невдоволено відкашлявся.
– Не знаю поки. Машину хтось з урвища скинув. Схоже, з пасажирами. Прокатаємось до Устя й побачимо.
Андрій поклав слухавку і почалапав босими ногами у ванну кімнату. Новий день обіцяв затьмарити попередній. Він поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фізіономію, вкотре подумавши:
«А чому б не покинути до чортів собачих цю трикляту роботу й не піти у комерцію? Якщо не спокійніше, то, напевне вже, прибуток більший…»
За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений і все ще напівсонний, відчиняв розхлябані дверцята чергового «уазика», який діловито буркотів двигуном біля під’їзду.