– Стій! – крикнув він. – Стій, засранець, стрілятиму!
У відповідь Підгірний пришвидшив біг. Мить – і він біля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимі трави неподалік паркану. Тварина скочила на ноги і струною натягла мотузку, яка утримувала її від мандрівок на проїзну частину. Федір, зачепившись за неї, гепнувся з виглядом полеглого воїна.
– Агов! – почув Андрій обурений крик власника мотоцикла, після чого побіг назустріч утікачеві. Коли до Підгірного залишалося близько двадцяти метрів, мотор старенького «Дніпра» ревонув і мотоцикл зрушив з місця, прямуючи просто на Андрія. Соколовський зупинився і звів пістолет.
– Стояти!!! – загрозливо гаркнув він.
Перелякане обличчя Підгірного зовсім поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав і одразу ж відсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останні кілька днів надто багато і зовсім не заслужив бути убитим на очах у власних батьків.
Коли мотоцикл пролетів поряд, він опустив руку зі зброєю і клацнув важелем запобіжника.
– Та що це робиться?! – на Андрія переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла.
– Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пістолет.
– Та яке там добре! Він мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко відходив від несподіваного шоку, даючи волю обуренню. – Від вас утікав. Хто мені мотоцикла поверне?
– Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипів крізь зуби Андрій. – Повернуть тобі твого дракона.
Підбіг засапаний Забузький.
– От шалапут, утік-таки.
Андрій повернувся і покрокував до свого автомобіля.
– В машину, швидко, – махнув рукою наостанок.
Деякий час «Жигулі» петляли покрученими вуличками. Нарешті попереду вони помітили мотоцикл утікача. Підгірний прямував до виїзду з містечка у напрямку обласного центру. Андрій втопив у підлогу педаль акселератора і почав швидко наздоганяти тихохідний «Дніпро». За хвилину вони пролетіли кільце на виїзді з Дунаївець, проминули АЗС праворуч від траси і виїхали на прямий відтинок шляху. Забузький відчинив бічне вікно, приготувавшись стріляти по колесам. Кілька разів зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Підгірного.
– Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарешті і поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече!
– Сам знаю, – зосереджено відповів Андрій. – Стріляй по колесу коляски.
Забузький кивнув і відкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другої і третьої Соколовський не помітив, зате після четвертого пострілу колесо важко навантаженої коляски луснуло і мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – і мотузки, які утримували дерев’яні колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню підвіску автомобіля і він різко нахилився на правий бік.
– Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький.
Андрій вимкнув запалення і обережно зупинився на обочині. З полегшенням помітив, що мотоцикл Підгірного з’їхав з дороги, нахилився й важко упав на бік. Артем встиг зіскочити і тепер, накульгуючи, біг до лісосмуги, що відокремлювала дорогу від поля.
– Ну, шибеник, зараз я тобі покажу! – Андрій вискочив з пошкодженої машини і за кілька секунд нагнав утікача. З насолодою помсти зацідив йому кулаком між лопаток, повалив і сів верхи, дістаючи з кишені кайданки.
– Все, хлопче, приїхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.
Коли підійшов Забузький, він вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.
– Ну куди ти тікав, бовдуре? Мотоцикла сусідові побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федір.
– Я нічого не зробив, пустіть, – мовив тремтячим голосом Підгірний. – Я нічого…
– Чого ж утікав?
– Вибачте, хлопці…
Андрій вивів затриманого на узбіччя і наказав сісти. Поглянув у бік селища, від якого встигли від’їхати більше аніж на кілометр. Звідтам, набираючи швидкість, летіла біла «Таврія» дільничного. Коли Підгірний побачив міліцейський мундир дільничного, з полегшенням зітхнув і затулив очі. Із здивуванням подумав, що кілька днів тому помислити не міг, як зрадіє людям у погонах.
Розділ 8
29 квітня 1996 року 19.00.
МВ УМВС України Кам’янця-Подільського
Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.
Андрій клацнув запальничкою і припалив.
– Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.
– Про що розповідати? – запитав затриманий.
– Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.
– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.
Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.
– Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?
– Чернівецький університет.
– Який факультет?
– Біологія і географія.
– Чудові дисципліни. Ти вчитель?
– За освітою…
– Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.
– Якось так.
– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.
– Я не бандит.
– Хто ж ти?
Підгірний знизав плечима і промовчав.
– Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?
– Нічого.
Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього Артему Підгірному було відомо краще за інших.
– Навіщо ти мені брешеш? – сумним голосом запитав Андрій
– У вас нічого на мене немає, – дивлячись у підлогу, відповів затриманий.
– А мені нічого на тебе не потрібно, Артем.
Підгірний здійняв голову.
– Тоді навіщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не більше аніж три доби. Далі або арештуєте, або відпустите. Прокуратура не дасть санкції на мій арешт – немає підстав. Тоді навіщо тримаєте?
Соколовський повільно загасив недопалок у попільничці.
– А ти як думаєш?
– Не знаю.
– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоїх друзів нещодавно.
– Вони мені не друзі.
– Правильно. Подільники.
– Вам видніше.
Андрій витримав довгу паузу.
– Розповідай, хто їх убив, – мовив нарешті.
– Я не знаю.
– Справді?
– Так.
Андрій відчув непоборну нудьгу. Хотілось у затінок на беріг моря. І помовчати.
– Ну от що, розумнику. Ти вільний, – він затулив теку зі справою і пожбурив її у ящик столу.
Підгірний стріпнувся.
– Тобто…
– Тобто йди геть.
Затриманий нерішуче встав і подивився спочатку на двері, після чого обвів поглядом присутніх у кабінеті Соколовського, Забузького і Кондратишина.
– Тоді я йду.
– Звичайно.
Не примушуючи на себе чекати, Підгірний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:
– І матір йому не жаль, паскуднику…
Він повернувся.
– Чому я мушу її жаліти?
– А ти не здогадуєшся? – похитав головою Андрій. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу містом чутки, що ти здав нам Потапа. А далі гуляй як хочеш і де хочеш. Він тебе знайде. Втім, я думаю, він і так жадає тебе побачити, адже ти свідок потрійного убивства. Потапу не потрібні свідки.
Як тільки Підгірний почув ім’я Потапа, він змінився на обличчі і опустив плечі. Повернувся й сів на стілець, з якого щойно встав. І хоча Андрій навмання згадав одного з найбільших авторитетів бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Підгірний затулив обличчя руками і деякий час сидів непорушно.
– Я так розумію, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж відбудеться.
– Що ви хочете знати? – глухо мовив Підгірний.
– Все. Хто, за що і коли. І не лише знати. Ти все напишеш на папері і я підшию до справи, – додав металу у голос Андрій. – У такому випадку зможу захистити тебе від Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.
Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.
– Ви зможете захистити від Потапа?
– А ти не віриш?
Підгірний натягнуто посміхнувся. У посмішці не було веселощів, лише неприязнь.
– Та ні хрена ви не зможете! Підставити, здати, це без проблем, траву підкинути, нирки опустити… А захистити – ніколи!
Андрій підійшов до хлопця впритул і схопив його за комір сорочки. Підняв і добряче струснув.
– Припини істерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.
– Відпустіть.
– Обіцяй не голосити, у мене нерви! – Андрій все ще стискав комір сорочки Підгірного.
– Обіцяю.
Соколовський відпустив затриманого і повернувся за стіл.
– Досить полеміки, Артем, – сказав спокійно. – Ти або свідчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я після цього буду чудовиськом. Мені байдуже, я мент. Врешті, загинули твої друзі, а ти, боячись за власну шкіру, не хочеш свідчити проти убивць. Хіба ти кращий?
– Сука… – емоції безвиході. Зазвичай за ними з’являлось бажання співпрацювати. Андрій подумки посміхнувся.
– Будеш писати?!
– Буду.
– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрій на Кондратишина. – Видай молодому чоловікові папір і перо.
Він припалив чергову цигарку і відійшов до вікна. За склом вітер тріпав віттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому році. Тротуаром вздовж облізлого чавунного паркану міського скверу поспішали, намагаючись уникнути зливи, перехожі. Андрій зітхнув. У пам’яті спливли рядки Ліни Костенко.
Дивна річ поезія, подумалось. Усього кілька скупих слів, а у свідомості травневе небо, вагітна зливою хмара, пахощі трав і грандіозність просторів. Просторів, серед яких не могли убити за кількадесят доларів. Про них розповідав і Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й ні. Нинішніх бандитів породила поразка національно-визвольних змагань і роки комуністичної влади. Ті роки, які викоренили українську інтелігенцію і замінили її інтернаціональним пролетаріатом. Безграмотним, безпринципним і жорстоким. Здатним лізти по трупам задля гамування своїх потреб.
Андрій повернувся спиною до вікна. Артем Підгірний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.
– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за підвіску до «Жигулів» припадає.
Розділ 9
30 квітня 1996 року. 9.00.
м. Кам’янець-Подільський. Міський ринок
Софрон йшов на чолі групи небезпечного вигляду молодиків, приглянувшись до яких, можливо було впізнати Біляша, Буню, Балабона і Морду. Натовп розступався перед ними і лише позаду чувся стривожений шепіт. Софрон був на сьомому небі від щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогі, що тікали тепер із його шляху. Софрона боялися навіть ті, хто йшов позаду нього. І зовсім не тому, що Потап учора на східняку офіційно оголосив його своєю правою рукою. Вони боялися від хвилини, коли Софрон постріляв тих бовдурів у «Форді». Софрон знав це і відчував гордість. За поясом холодило бік руків’я «ТТ», і це додавало ще більше впевненості у собі. І нехай перша справа, на яку Потап відрядив його самостійно, не надто складна, він продемонструє, що вибір бригадира був вдалим.
За хвилину підійшли до пофарбованого у коричневий колір кіоску, з якого повновида молодиця у болоньєвому спортивному костюмі торгувала турецькими шкіряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитів вишикувалися в ряд у нього за спиною.
– Ну? – нахабним голосом звернувся до молодиці Софрон.
Та зблідла і не знала, що відповісти. Руки її почали тремтіти так сильно, що вона впустила вішалку з чорною чоловічою курткою, яку саме тримала у руках.
– Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий сміливий? Хто хобот догори здіймає?
– Ми платили, – промимрила крамарка.
– Платили вони… Чоловік де?!
Невідомо звідки взявся кругленький чоловічок у шкіряному картузі і такому ж, як на молодиці, спортивному костюмі.
– Хлопці, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав він. – Ми завжди нормально платили. Усі хочуть жити, і ви, і ми… давайте по-людськи!
– З тобою по-людськи, барига? А ти вважаєш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скільки ти тут маєш? Он яке рило нажер, чепушило!
Чоловічок почав тремтіти, як і його дружина, але все ще намагався боронитися.
– Хлопці, не можу я платити вісім доларів щодня. П’ять! Будьте людьми!
Софрон з посмішкою вхопив його за петельки.
– Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай місця. Хай торгує той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помічаючи, Софрон почав наслідувати поведінку Потапа. І от це «згоден» було саме з тієї опери.
Чоловічок зітхнув.
– Добре, хай буде вісім. Але без ножа ріжете…
Софрон відпустив його, дбайливо розправив зім’яту одежину і підтягнув змійку «блискавки» на грудях співрозмовника.
– Ще не ріжемо, не гони біса.
Несподівано він розмахнувся і щосили зацідив чоловічку в обличчя кулаком. Той з криком полетів шкереберть. За собою потяг кількадесят вивішених на вітрині курток, піджаків і пальт.
Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щільно їх оточив і мовчки спостерігав за екзекуцією непокірного. Що ж, глядачів зібрано. Пора розпочинати виставу. Він їм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закриє. Адже усім відомо, що найкращий спосіб залякування – це публічна кара. Він дістав з-за пояса пістолет і став коліном на груди продавцеві.
– А от зараз будемо різати. То це ти, дракон, хайло розчиняв і патякав по базару, мовляв досить терпіти бандитів?
– Я такого не казав! – очі у чоловічка стали схожими на рачачі.
– Хочеш мене прогрузити, Вася?!!
– Ні!
– Мовчи, вівця! Я точно знаю не лише що, а де і кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою!
– Я не… каз… казав… – чоловічок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у ліву руку Софрона, але Біляш швидко схопив її за плечі і пожбурив у натовп.
– Будеш платити! Інакше я прийду і вб’ю тебе. А заразом і твою суку. А на перший раз отримуй! – Софрон швидко приставив ствол пістолета до ноги продавця і вистрілив, намагаючись не зачепити кістку.