– Що вам потрібно? Як тільки вистачило нахабства сюди заявитися?
Чарлі, проковтнувши язика, зі стуком поставив склянку на підлокітник крісла. Дівчата, не змигнувши оком, дивилися вовком одна на одну.
– Вибачте, – неспішно вимовила Даяна, – але, схоже, ви викрали мого кавалера.
– А я ж бо думала, що ви вдаєте з себе леді! – закипаючи, стрепенулася Елейн. – З якого дива ви вриваєтеся до мене, не спитавши й дозволу?
– Я у справі. Прийшла за Чарлі Ебботом.
Елейн задихнулася від обурення.
– Та ти з глузду з’їхала!
– Навпаки, голова в мене працює, як ніколи в житті.
Я прийшла за тим, що мені належить.
Чарлі невиразно скрикнув, але жінки одночасно махнули, щоб він замовк.
– Добре, – закричала Елейн, – владнаємо цю справу негайно.
– Я сама її владнаю, – відрізала Даяна. – З’ясовувати тут немає чого, та й сперечатися марно. Коли б не така ситуація, мені б вас навіть трохи шкода було, та зараз ви стали на моєму шляху. Що між вами двома? Він заприсягнув, що одружиться з вами?
– Тобі зась до цього!
– Відповідай, бо буде гірше, – попередила Даяна.
– З якого дива?
Раптом Даяна ступила вперед, розмахнулася й своєю витонченою, втім, мускулистою рукою дала Елейн міцного ляпаса.
Елейн подріботіла до стіни. Чарлі, скрикнувши, кинувся вперед, але помітив, що з маленької рішучої долоні Даяни на нього глядить дуло револьвера.
– Допоможіть! – заволала Елейн. – Вона мені щелепу зламала.
– Замовкни! – голос Даяни нагадував сталь. – Нічого з тобою не трапилося. Просто ти ганчірка й пестійка. Спробуй бовкнути хоч слово – і начиню тебе оловом, не сумнівайся. Сідай, я сказала! Сідайте обоє. Сидіти!
Елейн швидко сіла; з-під рум’ян на її обличчі проступила блідість. Трохи пом’явшись, Чарлі теж повернувся в крісло.
– Гаразд, – продовжила Даяна, направляючи дуло то на одного, то на іншого. – Схоже, тепер ви зрозуміли, що я прийшла не в хованки з вами гратися. Перш за все запам’ятайте ось що. Поки я тут, про свої права забуваємо. Або я отримаю те, за чим прийшла, або пристрелю обох.
Я запитала, чи поклявся він з тобою одружитися.
– Так, – похмуро озвалася Елейн.
Дуло націлилося на Чарлі.
– Це правда?
Облизавши губи, він кивнув.
– Святий Боже, – фиркнула Даяна, – не відаю, що твориться! Ото ж нісенітниця – коли б мене вона не стосувалася, я б вмерла зо сміху.
– Май на увазі, – пробурмотів Чарлі, – довго це терпіти я не маю наміру.
– Потерпиш! Тепер ти слухняний, стерпиш що завгодно, – аона звернулася до Елейн; дівчина тремтіла. – Листи маєш від нього?
Елейн похитала головою.
– Брехня! Йди та принеси! Рахую до трьох. Раз…
Елейн хутко скочила й кинулася в іншу кімнату. Даяна рушила вздовж столу, не випускаючи її з поля зору.
– Швидше!
Елейн повернулася з невеличким пакетом, Даяна схопила його й кинула в кишеню блейзера.
– Дякую. Бачу, що їх берегла, мов зіницю ока. Сідай на своє місце, трохи побалакаємо.
Елейн сіла. Чарлі допив віскі з содовою й застиг, відкинувшись на спинку крісла.
– А тепер, – мовила Даяна, – я розповім вам маленьку історію. Історію про дівчину, яка одного разу вирушила на війну й зустріла там чоловіка – такого красивого й хороброго, що весь світ став догори ногами. Вона полюбила цього чоловіка, а він полюбив її, і всі інші чоловіки стали здаватися їй блідими тінями поруч з її коханим. Але якось його літак збили, і коли її улюблений прокинувся, вона ледве впізнала його. Сам він думав, що все як і раніше, але чоловік багато про що забув і повністю змінився. Дівчині стало сумно, вона зрозуміла, що більше йому не потрібна й – нічого не вдієш – доведеться з ним розпрощатися… Вона поїхала, і ще довгий час після цього не могла заснути, задихаючись слізьми – та коханий не повертався. Пройшло п’ять років. І ось до неї дійшли чутки, що він гине, а причина – та ж катастрофа, через яку вони розлучилися. Він забував найголовніше: те, якою прекрасною й гордою людиною був, про що мріяв. І дівчина вирішила, що має право втрутитися і йому допомогти, адже вона єдина знала все те, що він забув. Але було занадто пізно. Вона не могла достукатися до нього, бо тепер він слухав тільки грубих і вульгарних жінок – бо забулося майже все. І тоді дівчина взяла револьвер – дуже схожий на цей, що тримаю я, – і прийшла за тим чоловіком у квартиру жалюгідної, нікчемної дівиці, яка зробила з її коханого іграшку. Вона вирішила: або перевтілить його на того, що був раніше, або разом з ним помре й ні про що вже не шкодуватиме.
Даяна замовкла. Елейн засувалася на стільці. Чарлі сидів схилившись і ховав обличчя в долонях.
– Чарлі!
Різкий і чіткий оклик змусив його здригнутися. Він опустив руки й глянув на Даяну.
– Чарлі! – високим ясним голосом повторила вона. – Пам’ятаєш Фонтене, пізню осінь?
На його обличчі виразилося збентеження.
– Слухай, Чарлі. Слухай уважно. Не пропусти жодного слова. Пам’ятаєш тополі в сутінках, пам’ятаєш, як йшли через місто нескінченні колони французької піхоти? Ти був у синій формі, Чарлі, з цифрами на петлицях. Через годину назначили бойовий виліт. Згадай же, Чарлі!
Чарлі прикрив долонею очі і якось дивно зітхнув. Елейн сиділа випроставшись, її широко розплющені очі бігали й зупинялися час від часу то на Чарлі, то на Даяні.
– Пам’ятаєш тополі? – продовжувала Даяна. – Сідає сонце, листя сріблиться, дзвони дзвонять? Пам’ятаєш, Чарлі? Пам’ятаєш?
Запала мовчанка. Чарлі з невиразним стогоном підняв голову.
– Я… не розумію, – хрипко пробурмотів він. – Це якось дивно.
– Не пам’ятаєш? – з очей Даяни текли сльози. – Боже! Не пам’ятаєш? Бура дорога, тополі, жовте небо, – раптом вона схопилася на ноги. – Не пам’ятаєш? – викрикнула вона фальцетом. – Думай, думай – час настав. Дзвони дзвонять… дзвони дзвонять, Чарлі! Маємо лише годину!
Він теж скочив на ноги, похитуючись.
– О-о! – скрикнув він.
– Чарлі, – ридала Даяна, – згадуй, згадуй!
– Я бачу, – ошелешено відгукнувся він. – Тепер бачу… я згадав, згадав!
Чарлі судомно схлипнув, ноги під ним підігнулися, і він без свідомості звалився в крісло.
Обидві дівчини тут же підлетіли до нього.
– Він знепритомнів, – крикнула Даяна, – води, швидше!
– Ох, ти, дияволице! – обличчя Елейн спотворила гримаса злоби. – Дивись, що ти наробила! Хто ти така в біса? Хто ти йому така?
– Хто така? – чорні, блискучі очі Даяни зиркнули на неї. – Дружина. Вже як п’ять років я його дружина.
На початку липня Чарлі з Даяною влаштували в Гринвічі повторне весілля. Після вінчання старі друзі перестали називати її Даймонд Діком. Вони сказали, це ім’я вже давно стало надзвичайно недоречним. На їхню думку, на майбутніх дітей воно вплине несприятливо, а то й навіть згубно.
Імовірно, що в разі потреби Даймонд Дік знову зійде з кольорової обкладинки, шпори його засяють, бахрома на куртці з оленячої шкіри затріпотить на вітрі – він рушить верхи в передгір’я, щоб захистити свої володіння. Тому що під зовнішньою лагідністю Даймонд Дік завжди була твердою як сталь – такою твердою, що час уповільнював для неї свій біг, хмари розходилися в різні боки й хвора людина, почувши невпинний стукіт копит вночі, випрямлялася й скидала з себе темний тягар війни.
Третя скринька
I
Варто увійти в офіс Сайруса Джирарда на тридцять другому поверсі, як одразу спадає на думку, що потрапили ви сюди випадково, що ліфт здійняв вас не на верхній поверх, а в центр міста, на П’яту авеню, і в цих апартаментах вам не місце. Те, що здавалося клацанням тикера, виявилося лиш заклопотаним цвіріньканням канарки, котра погойдується в срібній клітці над вашою головою, і поки втомлена дебютантка за столиком з червоного дерева готується запитати ваше ім’я, ви можете насолоджуватися гравюрами, гобеленами, різьбленими панелями та свіжими квітами.
Однак контора Сайруса Джирарда займається аж ніяк не декоруванням інтер’єрів, хоча всі інші напрямки діяльності директор свого часу охопив. Святковий вигляд приймальні – не більш як оманлива пелена, за якою ховається безперервна ділова метушня. Це всього-на-всього пухка рукавиця на броньованому кулаку, усмішка на обличчі боксера-професіонала.
Найбільше це усвідомлювала трійця юнаків, що одного квітневого ранку очікувала на зустріч біля кабінету містера Джирарда. Щоразу, коли двері з написом «Стороннім вхід заборонено» здригалися під натиском грандіозних справ, вони, не дивлячись один на одного, нервово сіпалися. Цій трійці ще й тридцяти не було, кожен тільки-но зійшов з потяга й не знав один одного. Вже майже спливла година в очікуванні пліч-о-пліч на дивані, обтягнутому черкеською шкірою.
Якоїсь миті юнак із вугільно-чорними очима й таким самим волоссям вийняв пачку цигарок і невпевнено запропонував двом іншим. Але, вислухавши їхню ввічливо сполохану відмову, він швидко озирнувся й повернув на місце недоторкану пачку. Після цього делікатного епізоду наступила довга мовчанка, яку порушувала лиш канарка-тикер, відстукуючи курс акцій в пташиному королівстві.
Коли годинник у стилі Людовика XIII вибив дванадцяту годину, двері з написом «Стороннім вхід заборонено» натужно, мовби долаючи опір, відкрилися, і завзята секретарка запросила відвідувачів увійти. Вони дружно встали.
– Тобто… всім трьом? – дещо розгублено запитав найвищий.
– Усім трьом.
Не оглядаючись і мимоволі демонструючи маршову ходу, вони перетнули кілька приміщень-форпостів і нарешті вступили у власний офіс Сайруса Джирарда, чий соціальний статус на Вол-Стріт можна було порівняти зі статусом Теламоніда Аякса[3] серед інших героїв Гомера.
На вигляд – тихий, худорлявий чоловік шістдесятирічного віку; мав тонке, неспокійне обличчя та ясні, довірливі очі, мов у немовляти. Коли увійшла процесія з трьох молодиків, він звівся і з посмішкою звернув до них погляд.
– Перріш? – нетерпляче запитав він.
– Так, сер, – відгукнувся високий молодик, і Сайрус Джирард привітав його, обмінявшись рукостисканням.
– Джонс?
Так звали чорноокого юнака з вугільним волоссям. Він відповів на посмішку Сайруса Джирарда й із легким південним акцентом запевнив, що радий знайомству.
– А ви, значить, Ван Бюрен, – звернувся Джирард до третього.
Ван Бюрен підтвердив. Очевидно, то був житель великого міста – незворушний та вдягнений за останньою модою.
– Сідайте, – запросив Джирард, з цікавістю оглядаючи відвідувачів. – Не уявляєте, як я радий знайомству.
Нервово посміхаючись, всі троє сіли.
– Так, панове, – розпочав літній чоловік, – коли б мав я синів, то мріяв би, аби були схожими на вас, – помітивши, як гості від сорому розчервонілися, він розсміявся. – Добре, не буду вас бентежити. Розкажіть, як поживають ваші батьки, потім перейдемо до справи.
Батьки юнаків, вочевидь, почувалися добре й передавали містеру Джирарду вітання з шістдесятиліттям.
– Дякую, дякую. Ну, тепер перейдемо до справи, – він різко відкинувся на спинку крісла. – Так от, хлопці, що я хотів сказати. Наступного року я покидаю своє заняття. Вже давно мізкував, як би піти на пенсію в шістдесят, та й дружина цього чекає – і ось час настав. Відкладати більше не можна. Синів у мене немає, так само як і племінників чи інших родичів, тільки брат, якому п’ятдесят, так що ми з ним в одному човні. Він, мабуть, протримається ще років десять, а потім назва моєї компанії «Сайрус Джирард інкорпорейтед», либонь, зміниться… Десь місяць тому я відправив листи своїм трьом найближчим друзям з коледжу, з колишнього життя, і запитав, чи немає в них синів віком від двадцяти п’яти до тридцяти років. Я писав, що звільнилася одна вакансія для одного молодика, але цей працівник має бути ідеальним. Оскільки ви всі троє прибули сьогодні сюди, я підсумовую, що батьки розцінюють ваші ділові якості на високому рівні. Те, що я пропоную, просто й зрозуміло. За три місяці я з’ясую все, що мені потрібно, а після закінчення цього терміну двоє залишаться ні з чим, а третій отримає нагороду, яку видають лиш у чарівних казках: половину мого царства та ще й руку моєї доньки, якщо вона того забажає, – він трохи підняв голову. – Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те.
Зачувши те, троє юнаків сіпнулися, озирнулися й поспішно скочили на ноги. Поблизу, ліниво відкинувшись на кріслі, вся з золота та слонової кістки, сиділа мініатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмішкою – варто було глянути на неї, як кожному згадувалася його молодість. Прочитавши в лицях гостей розгубленість, вона не стримала сміху, який згодом підхопили всі три жертви.
– Це моя донька, – простодушно усміхнувся Сайрус Джирард. – Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неї в’ються й в’ються – як місцеві, так і приїжджі. Лоло, не бентеж молодиків, краще запроси їх до нас на обід.
Лола серйозно випросталася, звелася, і кожен по черзі втонув в її кароокому погляді.
– Я й досі знаю тільки ваші прізвища, – мовила вона.
– Це можна виправити, – відгукнувся Ван Бюрен. – Мене звати Джордж.
Високий молодик вклонився.
– Я – Джон Хардвік Перріш, – повів він, – ну, можна й скорочувати.
Вона обернулася до темноволосого жителя Півдня, який не поспішав називати своє ім’я.
– Як щодо містера Джонса?
– О… просто Джонс, – неспокійно відповів він.
Лола здивовано підняла брови.
– Як коротко! – всміхнулася вона. – Як… я б навіть сказала мінімалістично.
Містер Джонс злякано озирнувся.
– Добре, я скажу, – промовив він нарешті. – Мабуть, моє ім’я в цьому випадку не зовсім підходить.
– А яке у вас ім’я?
– Ріп[4].
– Ріп?
Чотири пари очей втупилися на відвідувача з докором.
– Юначе! – вигукнув Джирард. – Ви що ж, хочете сказати, ніби мій старий друг, володіючи здоровим глуздом, дав своєму синові таке ім’я?
Джонс з непокірним видом переступив з ноги на ногу.
– Ні, – зізнався він. – Батько назвав мене Освальдом.
Присутні відгукнулися несміливим хіхіканням.
– Тепер, всі троє, можете йти, – Джирард сів за стіл. – Завтра рівно о дев’ятій доповісте про себе головному управителю, містеру Голту, і хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою її купе-спорт-лімузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовірно, довезе вас до готелю.
Коли всі пішли, обличчя Джирарда знову занепокоєно ворухнулося; він довго сидів, споглядаючи порожнечу, перш ніж натиснути кнопку, яка знову змусила обертати шестерні його мозку, які надовго поринули у сон.
– Один із них точно стане гідною кандидатурою, – пробурмотів він, – але що, коли це буде той брюнет? «Ріп Джонс інкорпорейтед»!
ІІ
Кінець третього місяця показав, що, схоже, не хтось один, а всі троє робили значні успіхи. Всі троє характеризувалися працьовитістю, індивідуальністю – доволі загадковою рисою, – окрім того – ще й кмітливістю. Коли Перріш, високий юнак з Заходу, трохи випереджав інших в оцінці ринкової ситуації, чи коли Джонс, південець, легко знаходив спільну мову з клієнтами, то Ван Бюрен відрізнявся тим, що присвячував всі вечори вивченню надійності вкладень. Варто було Сайрусу Джирарду звернути увагу на далекоглядність і винахідливість одного, як інші демонстрували свої особливі таланти. Він не примушував себе до суворого нейтралітету; навпаки, думки його зосереджувалися на індивідуальних перевагах одного претендента, потім іншого – але поки це йому нічого не давало.
Усі вихідні вони проводили в будинку Джирарда в Такседо-Парку, де не без сором’язливості спілкувалися з юною та прекрасною Лолою, а вранці безтактно перемагали її батька в гольфі. В останні вихідні разом, перед тим, як прийняти рішення, Сайрус Джирард покликав гостей після обіду до себе в кабінет. Порівняти їхні переваги та обрати когось одного до «Сайрус Джирард інкорпорейтед» виявилося не під силу, тому, зневірившись, чоловік розробив інший план, який би остаточно йому допоміг.
– Джентльмени, – мовив Джирард, коли трійця молодиків в назначений час зібралася в кабінеті, – я скликав вас сюди, щоб оголосити, що всіх вас звільнено.