– Це Джонс? Ні, мені потрібен містер Джонс, Ріп Джонс. Він… він мій партнер. – Пауза. – Ні, Чикаго, це помилка. Я не знаю ніякої місіс Джонс, мені потрібен містер…
Він затнувся, і поступово його обличчя витягнулося. Наступні слова він вимовив несподівано спокійним, без хрипоти, голосом:
– Як… як, Лоло…
Аркадія Джона Джексона
І
Перший лист, гарячково зім’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, він все ще витріщався на тіло мертвої куріпки, зображеної на серванті олійними фарбами, мовби ніколи її й не бачив щодня за сніданком ось уже дванадцять літ. Нарешті він опустив погляд і почав читати:
«Вельмишановний містере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашій щорічній зустрічі. Ми аж ніяк не маємо права визначати зміст Вашої промови, проте для слухачів, здається, тема „Що дало мені життя’’ звучить доволі цікаво. Виголошена вами, така лекція, безсумнівно, надихнула б кожного.
У будь-якому разі, ми будемо надзвичайно раді Вашому виступу та й Ваш прихід для нас – як честь.
Щиро Ваш,
Ентоні Рорбек,Секр. Ліги громадського поступу».– Що дало мені життя? – вголос промовив Джон Джексон, піднімаючи голову.
Снідати йому перехотілося, і тому він взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пів години полежати перед від’їздом у діловий центр міста. Він чинив так щоранку вже десять років – відтоді, як однієї похмурої ночі від нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвілля. Свіжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут відпочивати та спостерігати крізь просвіт у зеленій огорожі з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тінистою, найкрасивішою в місті, – пливуть автомобілі.
– Що дало мені життя? – повторив він, сідаючи в скрипуче плетене крісло; позаяк трохи подумав і прошепотів: – Нічого.
Сказане слово налякало його. За всі свої сорок п’ять років він жодного разу подібного не говорив. Найбільші трагедії життя його не зневірювали, а просто навіювали тугу. Але зараз, спостерігаючи, як теплий, привітний дощик струмує з карнизів на знайому галявину, він зрозумів, що життя остаточно відняло в нього все щастя та всі ілюзії.
Він усвідомив це, зиркнувши на зім’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надії, пов’язаній з єдиним сином. Те, про що йшлося в листі, йому говорили й раніше численними натяками й вказівками: його син – слабкий і пожадливий; навіть ввічливий тон відправника цього не пом’якшував. Лист прийшов від декана коледжу в Нью-Гейвені, чоловіка, який висловився точно та ясно:
«Шановний містере Джексон, з безмежним жалем змушений повідомити, що Ваш син, Еллері Хеміл Джексон, призначений до відрахування з нашого університету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязні стосовно Вас. Тепер розумію, що це було помилкою, і з мого боку замовчування того, що таким тут не місце, було б некомпетентним. На балу другокурсників він поводився так, що кільком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.
Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дійсність. Я розпорядився, щоб післязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.
Щиро Ваш,
Остін Шеммерхорн,декан коледжу».Джон Джексон навіть не уявляв що ж такого ганебного міг зробити його син. Без зайвих питань, він знав, що слова декана правдиві. Вже й тут, у цьому місті, є будинки, куди його синові ступати заборонено! Якийсь час огріхи Еллері прощали заради його батька, а вдома взагалі на них дивилися крізь пальці: Джон Джексон належав до рідкісного типу людей, здатних прощати своїх нащадків. Але батькові набридло. Сидячи під тихими краплями квітневого дощу на веранді цього ранку, чоловік відчув, що щось у його серці обірвалося.
– Що дало мені життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим відчаєм похитав головою. – Нічого!
Він взяв і перечитав другий лист, від Ліги суспільного поступу, і все його тіло пройняв безпорадний, здивований сміх. У середу, саме тоді, коли його уїдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матері, він, Джон Джексон, зійде на трибуну в діловій частині міста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радість. «Учасники асоціації, – їхні лиця – бадьорі, оптимістичні, зацікавлені поглядають на нього знизу, мов місяцеві серпи – мені запропонували розповісти кількома словами, що мені дало життя…»
Слухачів збереться чимало, бо кмітливий молодий секретар підібрав тему з ноткою інтимності: Джон Джексон, успішний, обдарований, популярний, – що він зумів знайти для себе в сумбурному достатку життєвих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподіваючись на те, що він розкриє якусь таємну формулу, яка допоможе їм стати такими ж популярними, успішними й щасливими, як він сам. Вони вірять у правила; вся молодь у цьому місті вірить у твердо встановлені правила, і багато хто з них вирізує купони, відсилає їх і отримує брошурки, автори яких обіцяють їм бажані багатства і добробут.
«Учасники асоціації, перш за все дозвольте сказати, що життя містить у собі стільки цінного, що, коли не можемо віднайти цю цінність, – винні ми, а не життя».
Дзвін порожніх, банальних слів співзвучний з мелодією безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумів, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Він надто довго спав й снував сни, та тепер нарешті прокинувся.
– Навіщо співати оди світу, який такий до мене жорстокий? – прошепотів він дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це місто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юності, в іншому місті.
Кивнувши, він розірвав обидва листи на дрібні клаптики й впустив їх на стіл. Тихо погойдуючись, неспішно насолоджуючись сигарою, з якої вилися блакитні кільця диму, він просидів тут ще пів години.
II
В офісі до Джона Джексона підійшов зі своєю традиційною ранковою посмішкою містер Фавлер, головний клерк.
– Добре виглядаєте, містере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.
– Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розійдуться. У приймальні є хтось?
– Леді, місіс Ролстон.
Містер Фавлер здійняв сиві брови з комічним трагізмом.
– Передайте, що я не зможу її прийняти, – дещо здивував клерка містер Джексон. – І підготуйте побіжний звіт, про те, скільки за останні двадцять років я витратив грошей завдяки її посередництву.
– О… гаразд, сер.
Містер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважніше ставитися до своїх різноманітних пожертв, але тепер, після двох десятків роботи, все ж трохи стривожився.
Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопітке порпання в запилюжених гросбухах та корінцях чеків – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.
– У цієї жінки грошей більше, ніж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зі свого гаманця вона не віддала ні цента, все тільки в інших випрошує.
Джон Джексон не відповідав. У голові в нього крутилася думка про те, що місіс Ролстон однією з перших у місті заборонила Еллері Джексону вхід у свій будинок. Вона, звісно, мала цілковите право, та все ж, якби Еллері в своєму шістнадцятирічному віці зацікавився якоюсь милою панянкою…
– Завітав Томас Джей Макдауелл. Бажаєте його прийняти? Я повідомив, що не знаю, чи ви на місці: у вас, як на мене, містере Джексоне, сьогодні втомлений вигляд.
– Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон.
Силует Фавлера віддалявся, і Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховує ця людина під своєю розпливчастою добродушністю? Кілька разів, без відома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби підлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тоді Джон Джексон тільки всміхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в голові.
– Ну звісно, він вважає мене за дурня, – пробурмотів задумано Джон Джексон, – від нього ж давно немає ніякого пуття, а я його не звільняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.
Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’єкт із масивними, білими руками – мов вихор влетів у кімнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогів, він розпочинався б із Тома Макдауелла. Протягом двох десятків років ці двоє незмінно розходилися з усіх питань діяльності муніципалітету, а в 1908 році ледь не влаштували публічну бійку, оскільки Джексон зізнався газетярам, що Макдауелл – найгірший з політиків за всю історію міста – а це знав кожен. Зараз все забулося; від колишньої ворожнечі залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковій зустрічі.
– Вітаю, містере Джексоне, – з показовою сердечністю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та ваші гроші.
– З якої нагоди?
– Завтра вранці в «Орлі» вам покажуть план нового залізничного вузла. Єдиною перешкодою може стати місце розташування. Нам потрібна ваша земля.
– Що?
– Залізниця повинна зайняти двадцять акрів по цей бік річки, там, де стоїть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копійки – буде вокзал, якщо ні – то коту під хвіст.
Джексон кивнув.
– Зрозуміло.
– І скільки ви візьмете? – лагідно запитав Макдауелл.
– Анітрохи.
Відвідувач здивовано роззявив рота.
– Тобто це подарунок?
Джон Джексон звівся.
– Я втомився бути місцевим цапом-відбувайлом, – рівним голосом вимовив він. – Ви викинули на вітер єдиний справедливий, для всіх задовільний план, бо він втручався у ваші таємні інтереси. Перед вами постала стіна, і ви вирішили знайти вихід моїм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцінь віддати місту свою кращу власність – і все це через «помилку», якої ви припустилися минулого року.
– Але минулий рік позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змінити. Місту потрібен вокзал і… – в його голосі з’явився легкий відтінок іронії, – тому, як і годиться, я звертаюся до провідного громадянина, розраховуючи на загальновідомий дух відповідальності перед суспільством.
– Покиньте мій офіс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився.
Макдауелл пильно в нього вдивився.
– Яка муха вас сьогодні вкусила?
Джексон закрив очі.
– Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав він.
Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах і встав.
– Не чекав від вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.
– Прощайте.
Упевнившись, на свій подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.
– Ну-ну! – здоровенне тіло обернулося і, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. – Ну хто б міг подумати?
Коли він пішов, Джексон дзвінком викликав клерка.
– Я їду, – повідомив він недбало. – Мене не буде, може, тиждень, а може, і довше. Будь ласка, скасуйте всі призначені зустрічі, розплатіться з моїми домашніми слугами та закрийте будинок.
Містер Фавлер не повірив своїм вухам.
– Закрити будинок?
Джексон кивнув.
– Але як же так… чому? – не стримав здивування Фавлер.
Джексон виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто – його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
– Не знаю, – відповів він, – але мені здається, я повинен відчути подих весни.
Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.
– Вітаю! – вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. – Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.
Хлопчик дивився на нього.
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив він.
– Що?
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер.
– А, ну так. Ти… ти син містера Фавлера?
– Так, він мій тато.
– Зрозуміло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобі ранку.
Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.
Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:
«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.
ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.
ДЖОН ДЖЕКСОН».– Це… це досить довге повідомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаєте так його й відправити?
– Саме так, – кивнув Джон Джексон.
III
Того ранку він їхав і їхав, поки позаду не залишилося сім десятків миль; тепер на вікнах вагона від крапель дощу утворилися накреслені на запилюженому склі стежинки, а місцевість за вікном зазеленіла, вбравшись в яскраві шати весни. Коли сонце на заході помітно почервоніло, він вийшов з поїзда в забутому богом містечку під назвою Флоренс, як раз по той бік кордону з сусіднім штатом. У цьому місті Джон Джексон народився; останні двадцять років він тут не бував.
Водій таксі (Джексон впізнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлінга, але змовчав) відвіз його в обшарпаний готель, де він, на радість і подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому ліжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.
Вечір видався теплим, погожим. Срібний серп місяця, що вже виднів на сході, обіцяв ясну ніч. Джон Джексон пройшовся по сонній Головній вулиці, де все – лавки, кінні прив’язі, поїлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що він знав їх із дитинства й бачив у них щось більше, ніж просто неживі предмети. Проходячи повз чергову крамничку, він розгледів за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далі та за найближчим рогом звернув. Шлях розділяли рідкі купки застарілих будинків, деякі були пофарбовані у хворобливий блідо-блакитний колір; всі ж вони примостилися в глибині великих, зарослих чагарником садових ділянках.
Цією доріжкою він крокував півмилі – півмилі залиті сонцем; тепер півмилі зіщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своєю залізною підковою безтурботний мул. У цьому котеджі жили дві милі старі діви, які щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною.
Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частіше: назустріч йому немовби вибіг будинок, де він народився. Це була руїна, вицвіла від сонця й негоди, і ховалася вона далеко від дороги, у самій глибині ділянки.
Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що тут ніхто не живе. Уцілілі віконниці щільно зачинили, з плутанини витких рослин рвався єдиним акордом пронизливий хор сотні птахів. Джон Джексон звернув із дороги й нерівними кроками, потопаючи по коліно в нестриженій траві, перетнув двір. Дихання в нього перехопило. Він зупинився й сів на камінь, накритий привітною тінню.
Це був його будинок, більше таких не було; у цих скромних стінах він бував неймовірно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмінною супутницею для нього в дорослому житті. Тут він віднайшов таємницю тих кількох простих правил порядності, про які часто говорять, але які рідко наслідують, таємницю, яка в суєті конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; він пізнав усі негаразди, що випадають на долю бідняків, але не робив нічого, у чому довелося б покаятися.