28 березня. Художник П.-Карлін, його дружина, два широкі, великі передні верхні зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, пані гофрат Б., композиторова мати, міцний кістяк якої від старості випирає так, що вона схожа на чоловіка, принаймні коли сидить.
Відсутні учні завдають д-рові Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли він виступає, довкола нього так і товпляться покійники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, їм потрібні? Очевидно, таки потрібні. – Спить дві години. Відколи йому якось відімкнули електричне освітлення, завжди носить із собою свічку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхені свою п’єсу (можеш вивчати її цілий рік, однаково не зрозумієш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хіміка. – Льови Сімон, торговець милом у Парижі, Quai Моnсеу, діставав від нього найкращі ділові поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу пані гофрат занотувала до свого записника: «Як пізнати найвищі світи? У С. Льови в Парижі».
У Віденській ложі є один теософ, здоровенний шістдесятип’ятирічний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постійно вірить і постійно сумнівається. Про нього розповідають веселу історію: колись під час одного конгресу в Будапешті місячної ночі за вечерею на Блоксберзі до товариства несподівано вийшов д-р Штайнер, і той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).
Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та тільки на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. – Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. – Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. – Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Аи revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. – Один мюнхенський лікар зціляє фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед певною картиною.
Загибель Атлантиди, загибель Лемурії, а тепер – загибель через егоїзм. – Ми живемо у вирішальний час. Дослід д-ра Штайнера вдасться, якщо тільки не візьмуть гору духи зла. – Він харчується двома літрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зі своїми відсутніми учнями він спілкується за допомогою уявних образів, які їм посилає, але, створивши їх, далі про них він уже не дбає. Та вони швидко зношуються, і йому доводиться відтворювати їх заново.
Пані Ф.: «У мене погана пам’ять».
Д-р Шт.: «Не їжте яєць».
Мій візит до д-ра Штайнера.
Якась жінка вже чекає (вгорі на третьому поверсі готелю «Вікторія» на Юнґманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неї. Ми ждемо. Приходить секретарка й подає надію. Я помічаю його в кінці коридору. Він одразу рушає з ледь розведеними руками до нас. Жінка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а він веде мене до свого кабінету. На його чорному сурдуті, який на вечірніх виступах здається відполірованим (він не відполірований, а тільки так вилискує своєю чистою чорнотою), тепер, при денному світлі (о третій пополудні) видно пилюгу, надто на спині й плечах, і навіть плями.
У його кабінеті я намагаюся виказати свою несміливість, якої насправді не відчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки сміховинне місце – кладу його на невеличку дерев’яну підставочку для шнурівки до черевиків. Стіл посеред кімнати, я сиджу обличчям до вікна, він – ліворуч від столу. На столі – кілька аркушів з малюнками, що нагадують малюнки на доповідях про окультну фізіологію. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналів з натурфілософії», книжки валяються, здається, скрізь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагається заворожити відвідувача своїм поглядом. А коли він цього й не робить, то так і пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починає він кількома невимушеними фразами:
– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цікавитесь теософією?
Але я вихоплююся наперед зі своєю приготованою промовою:
– Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне до теософії, та водночас мене сковує перед нею неймовірний страх. Я боюся, що вона викличе в мені нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинішнього мого нещастя – це суціль сум’яття. Воно викликане ось чим: моє щастя, мої здібності й будь-яка можливість приносити користь здавна пов’язані з літературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станів ясновидіння, – я щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі. Одначе спокійного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцеві, у такому стані в мене все ж таки не було, як не було його, по суті, взагалі. Я роблю цей висновок з того, що найкращі свої роботи я написав не в такому стані. – Отже, літературі я не можу віддатися до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на – у кращому разі – непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторі весь палаю й усе падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє – теософію? Чи не заважатиме вона першим двом і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, чоловік уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе.
Він слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсім не стежачи за мною, цілком перебуваючи в полоні моїх слів. Час від часу він кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.
27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку – хай навіть за допомогою цієї листівки – побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.
15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання – на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.
20 серпня. У мені живе така нещаслива віра, що я не маю часу навіть для дрібної доброї роботи, бо справді ніколи написати якесь оповідання, щоб розпростертися в усі боки світу, як я цього потребую. А потім я знов починаю вірити, що подорож піде мені на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосіб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.
Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль він докладав задля мене і які тепер – можливо, тільки через те, що він стомився, – додавали йому такої впевненості. Але хіба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, він удасться ще й тепер? Невже я чинив опір? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволікав і не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гості зійшли з піснями вниз і повели мене нагору?
Читав про Діккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, і ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам.
Не можу цього збагнути й навіть не можу в це повірити. Я тільки час від часу живу в маленькому слові, в умлауті якого (вгорі «stößt») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрібну голову. Перша й остання літера – це початок і кінець мого відчуття спійманої рибини.
24 серпня. Сиджу зі знайомим у кав’ярні, за столиком на свіжому повітрі й дивлюся на жінку, що саме прийшла й сідає до сусіднього столика, – розпашіле засмагле обличчя вилискує, від великих грудей важке дихання. Вона відкидає назад голову, відкриваючи густий пушок на підборідді, закочує догори очі майже так, як, мабуть, іноді поглядає на чоловіка, що оце поруч із нею читає ілюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярні з дружиною, то можна читати принаймні газету, але в жодному разі не журнал. На мить вона згадує про свою повноту й трохи відсовується від столика.
26 серпня. Завтра мушу їхати до Італії. Сьогодні ввечері батько від хвилювання не міг заснути, позаяк у нього повна голова клопотів через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серці – мокрий рушник, нудота, задихається, все ходить туди-сюди та зітхає. Мати у своєму страху знаходить нову втіху. Адже він, мовляв, завжди був такий енергійний, усе долав, а тепер… Я кажу, що біди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потім усе має обгараздитись. Він зітхає, хитає головою і все ходить і ходить. Зрозуміло, що ми, на його думку, не можемо ані перейняти його клопотів на себе, ані бодай полегшити їх, але навіть і на нашу думку, навіть у найбільшому нашому бажанні є щось від такого сумного переконання, що він сам має подбати про свою сім’ю… Безугавними позіхами, а також, до речі, неапетитним колупанням у носі батько викликає невеличке, майже неусвідомлене заспокоєння з приводу свого стану, адже коли він здоровий, то загалом цього не робить. Отла мені це підтвердила. – Бідна мати хоче завтра йти просити домовласника.
Це стало вже традицією в чотирьох друзів – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щоліта або щоосені використовувати свої коротенькі канікули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року їхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усі четверо залюбки сходились увечері в когось удома, здебільшого в Самуеля – як найзаможніший, він мав простору кімнату, – розповідали один одному про се про те й попивали в міру пиво. Коли вони близько півночі розходились, їхні розповіді жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якійсь спілці, Самуель служив в одній комерційній конторі, Макс був державний службовець, а Франц служив у банківській установі, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботі за тиждень і про що решта троє не знали, треба було їм не тільки швиденько розповісти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нічого не зрозуміють. Та насамперед саме через те, що професії в них були різні, кожен мусив знов і знов розтлумачувати решті суть своєї роботи, бо всі ж вони були лише слабкі люди й не досить глибоко сприймали ті пояснення, а крім того, вони були добрі друзі й раз у раз вимагали тих пояснень.
А ось історії про жінок вони, навпаки, розповідали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то він не важився вимагати, щоб їхні балачки відповідали його вподобанням, хоча стара дівка, яка приносила їм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе сміялися вони в ці вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вічний сміх, власне, навіює смуток, бо через нього забуваєш про всі серйозні речі, з якими кожен усе ж таки досить часто має до діла. Коли смієшся, то гадаєш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищі вимоги, і нема сумніву, що в товаристві друзів людина здатна відповідати вищим вимогам, ніж на самоті. Сміятися, казав Макс, треба в конторі, бо чогось більшого там і не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своїй мистецькій спілці – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умів у старому помічати кумедні речі, якими розважав друзів.
Щойно він починав, друзі полишали свої місця, обступали його чи сідали на стіл і реготали, а надто Макс із Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усі склянки на сусідній столик. А коли всі четверо стомлювалися розповідати, у Макса несподівано звідкись з’являлася свіжа сила, він сідав за рояль і грав, тоді як Роберт із Самуелем вмощувалися поруч на ослінчику, а Франц, який у музиці не розумівся, сидів сам за столом і розглядав Самуелеву колекцію листівок з краєвидами або читав газету. Коли вечори ставали тепліші й вікно можна було залишати прочиненим, усі четверо охоче ставали край вікна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якій не заважав їхній розмові. Тільки час від часу котрийсь із них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучері в двох дівчат, що сиділи внизу перед своєю винарнею, чи на місяць, що саме трохи несподівано з’являвся, поки Франц нарешті казав, що стало прохолодно й пора причинити вікно.
Влітку вони іноді зустрічалися в міському парку, сідали за столик ближче до краю, де темніше, чаркувалися один з одним і, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звуків духового оркестру, що долинали здалеку. Потім рівною ходою, рука в руці простували парком додому. Ті двоє, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усіх заспівати, але співав потім сам за всіх чотирьох, а другий посередині почувався при цьому особливо затишно й безпечно.
Одного такого вечора Франц, міцніше притиснувши до себе двох сусідів, сказав про те, як чудово бути разом, він, мовляв, просто не розуміє, чому вони збираються тільки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймні двічі на тиждень, якщо не частіше. Усі погодилися, навіть четвертий, який скраю ледве зрозумів, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, які час від часу будуть потрібні. Францові здалося, нібито його глухий голос став покарою за те, що він непрохано заговорив за всіх. Але він не відступав. А якщо колись, провадив він, хтось і справді не зможе прийти, то це буде на шкоду тільки йому, і він зможе потішитися наступного разу, але чому інші троє мають відмовлятися один від одного, хіба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – відповіли всі. Самуель, що йшов скраю, відділився й рушив трохи попереду, бо так було краще всіх видно. Але потім це йому не сподобалось, і він знов приєднався до решти.