Тимур і Олена Литовченки
Книга Безнадії
1991–2004
Від миру до війни
Серія «101 рік України» заснована у 2018 році
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Т. і О. Литовченки, 2021
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
* * *
Передмова
Обитель Творця, зала Справедливості.
Поза простором і часом
Сто двадцять п’ять східців складали квадратну в своїй основі піраміду.
Сто двадцять п’ять східців вели вгору – туди, де на верхньому майданчику був встановлений величний кам’яний Трон Справедливості. Той, Хто сидів на Троні, звернувся до душ, які вишикувалися величезним напівкільцем біля найнижчої сходинки:
– Улюбленці мої! Вас зібрав я по всіх оселях, які тільки є в Моєму домі. Осель цих багацько, всі вони облаштовані так, щоб саме там кожен з вас почувався найкомфортніше. Ви тривалий час відпочивали в оселях дому Мого, могли б відпочивати й надалі, оскільки кожен з вас заслужив на вічний спокій тими справами, які вчинив під час перебування у світі земному. До того ж, усі ви напрацювали стільки неоціненного земного досвіду, що декому вистачило б не на одне життя…
Разом з тим, Я зібрав вас усіх тут і зараз, бо в тому виникла нагальна потреба. Вас усіх, кожного з вас закликав Багряний Янгол – і саме на цього Мого посланця був покладений обов’язок пояснити, що й до чого. Чи всім були дані достатньо докладні пояснення? Чи всім зрозуміло, з якою місією пропонується відправитися цього разу в земний світ?.. Бо якщо хтось щось не второпав – той може почути пояснення не від посланця Мого, а від Мене безпосередньо. Тут і зараз. Отже, чи є такі?.. Кажіть, не вагайтеся.
Гуркіт Божественного голосу прокотився могутньою хвилею над тими, хто зібрався біля підніжжя Його престолу – а межа натовпу цих душ зникала в незмірній далечині… Проте ніхто не проронив жодного слова. Почекавши для впевненості ще деякий час, Творець продовжив:
– Ну що ж, це добре. Отже, мій посланець – Багряний Янгол – попрацював належним чином. Добре, дуже добре!..
Якщо так, то ви всі мусите уявляти: потрібна справжня місія ПРОРИВУ, для того й посилаю вас – дванадцять хвиль по дванадцять тисяч в кожній. Ви народитесь не всі одночасно, але все ж таки з достатньо невеликим інтервалом, щоб разом скласти єдине покоління прориву, за яким підтягнуться інші. Кістяк у розмірі ста сорока чотирьох тисяч душ.
Разом з тими іншими вас налічуватимуться вже мільйони. І все ж таки навіть цих мільйонів буде дуже й дуже замало порівняно з тією силою опору, яку ви зустрінете і яку мусите здолати неодмінно! Долатимете опір завзятістю й наполегливістю – а цих якостей вам буде дана міра і ще одна міра, і третя міра ще й із надлишком…
Ті, хто був посланий попереду вас, – вони, в цілому, приготували вам шлях. І все ж навіть цієї підготовки бракує для того, щоб усе минуло без жодних проблем! Вони лише місцями послабили всі препони та бар’єри, а прориватися належить не їм – вам і тільки вам!
Насамкінець, моя головна умова лишається незмінною: хто потрапляє в грубий земний світ – той забуває те, що відбувалося тут, в оселях дому Мого. Єдине, що вам залишиться, – то це спиратись на внутрішнє відчуття, незрозуміле й невловне. Відчуття того, що все на світі відбувається не просто так, а з певною, не вами визначеною метою. Такою буде ваша єдина опора. Як бачите, місія далеко не з легких…
А тому ще є шанс відмовитися! Тут і зараз! Останній шанс!.. Ніхто вас не засудить за таку відмову. Ви просто повернетесь кожен до тієї оселі, звідки кожного закликав Мій посланець. І знов настане для вас вічний відпочинок. Чи хоче хтось скористатися цим останнім шансом?..
Нова розкотиста хвиля Божественного голосу прогуркотіла по всіх усюдах і завмерла десь удалечині. Тоді спитав Всемогутній:
– А чи є серед вас улюблений Мій пророк?
– Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радісний вигук. Втім, у порівнянні з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотінням нічного цвіркуна. Але відгукнувся Той, Хто сидів на троні:
– Радій, Тарасе, радій! Адже нарешті відпускаю тебе з Вирію Мого на милу твоєму серцю землю не дзвінким соловейком і не легкокрилим жайворонком, а в людській подобі.
– Дякую Тобі, Боже!
– Не поспішай, пророче мій, не квапся… Адже спеціально для тебе є ще одна умова. Така умова, якої для інших не висувалося.
– І що ж то за умова, Боже?
– Мусиш з’явитися в милому твоєму серцю краї, але не в середовищі народу, який живе там з давніх-давен. Улюбленому моєму народові ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь іншому народові з-поміж тих, що живуть у тому краї! Що скажеш на це, пророче Мій улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?..
Довго думав Тарас Григорович, перш ніж дати відповідь. Зате відповів твердо, не вагаючись:
– Так, Боже мій! Згоден я навіть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра піду!
– Не поспішай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш ніж настане твій час переходити звідси в земний світі.
– Але ж час такий настане?..
– Настане, пророче Мій улюблений! Настане неодмінно… Скажи, чи віриш ти в сказане Мною?
І після тривалого мовчання, сповнений урочистої величі, пророк відповів твердо і впевнено:
– Так, Боже мій! Вірю Тобі, немовби самому собі, – цей час настане.
1991
Прощавай, СРСР!
Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, 27 січня 1991 року
Лежачи на старій продавленій канапі, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозі кімнати несподівано виникла мати і тремтливим голосом спитала:
– Синку, ти не сваритимеш мене?
– Що-що?..
Він трохи повернув голову й одразу ж зіпнувся на лівий лікоть, запитавши вкрай занепокоєним тоном:
– Мамалушо, що сталося?!
– Біда, синку, ох, біда!
– А саме?..
Лікерія Марківна не відповіла, лише мовчки покрутила головою. Тоді Микита підвівся з канапи, підійшов до матері, обійняв її за плечі та якомога ніжніше пообіцяв:
– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тільки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся бліда й аж трусишся?
Якщо він і перебільшував, то лише зовсім трішки. В усякому разі літня жінка явно почувалася не у своїй тарілці й дивилася на сина спідлоба, немов побитий собака. У цьому погляді відчувалося німе каяття і благання про вибачення. Не маючи сил терпіти цей погляд, Микита мовив рішучіше:
– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зізнаєшся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаєш: я таки зроблю щось, що тобі дуже не сподобається. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повір мені…
Літня жінка тяжко зітхнула, обережно потягнулася до синової руки, скинула її з плечей, немовби порох обтрусила. Зітхнула:
– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.
– Мамалушо, що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.
– Свідчить, синку, ой свідчить…
– Мамалушо!..
– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..
– Чому?!
– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…
– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!
– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…
Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.
– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.
– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.
Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:
– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.
А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:
– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.
Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:
– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.
– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.
– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..
«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:
– То ти не сваритимеш мене, синочку?
– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.
– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?
– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!
– А як же їх ще назвати…
– ПАПІРЦЯМИ – от як!..
– Та що ти таке говориш…
– Що знаю, те й кажу! Можеш ці папірці на стіну приліпити. У тебе на зовнішній стіні кімнати шпалери повідставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенські морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тоді ще й які морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.
– Си-и-иноч-ку-у-у…
У відчаї Мамалуша закусила губу.
– Коротше, роби тепер із цим мотлохом паперовим що завгодно, але…
– Синочку, а я тут подумала, може твого Бідосика попросити?! Він, Бідосик твій, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумає?!
Про колишнього Микитиного товариша Бідосика в зв’язку з «Павлівською реформою» ходили просто неймовірні чутки. Одні говорили, що коли в програмі «Час»[2] повідомили про обмін грошей, то, прихопивши всі крупні купюри, які тільки мав удома, Бідосик негайно кинувся на вокзал і заходився скупати найдорожчі квитки на всі напрями до самого закриття залізничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цій оборудці відносно незначну суму, зате «легалізувавши» решту готівки. І звісно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмітливістю перед знайомими!..
Втім, ця хвалькувата розповідь подіяла на кого завгодно, тільки не на Микиту! Бо вислухавши Лікерію Марківну, він загрозливо пробурмотів:
– Мамалушо… Ну скільки можна говорити, щоб я не чув у власному домі навіть найменших згадок про цю паскуду?!
– Але ж синку, Бідосик був же колись твоїм другом!..
– І справді був. Аж доки не здав мене КДБ.
– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…
– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита і навіть грюкнув кулаком по відсунутій половинці стільниці. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душі побоювалася власного сина-сидільця. Та й як не боятися?! Хтозна, які дурні звички він «на зоні» підхопив!..
Книжкова ятка неподалік Будинку актора, вул. Ярославів Вал, № 7, Київ, 29 вересня 1991 року
Попри те, що вже добігав кінця перший осінній місяць, сьогоднішня неділя видалася напрочуд затишною і теплою. На прозоро-чистому небі, блакить якого не затьмарювала жодна, навіть найлегша срібляста хмаринка, від самого ранку сяяло лагідне сонечко. Здавалося б, настільки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всіх і кожного…
Але ж ні! У Спартака на душі від цього було, навпаки, дуже й дуже гірко. А все через те, що сьогодні були ювілейні – п’ятдесяті – роковини початку розстрілів у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловік уявляв, що рівно півстоліття тому – 29 вересня 1941 року (тільки от не в неділю, а в понеділок) стояла така сама лагідна й тепла, майже літня погода.
Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:
«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-ї ранку при вул. Мельника-Докторівській (коло кладовища)»,
не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали, що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…
Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.
То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..
Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!
А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…
Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:
– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!
– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.
– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!
– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?
– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…
– Гаразд, тоді я поїду сам.
– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.
Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся і прожогом кинувся в їхню з мамою кімнату. Розпитувати про причину подібної поведінки Спартак не став, бо все чудово розумів і без розпитувань. Адже батько панічно боявся підступів з боку КДБ, а тому вважав, що всіх учасників сьогоднішніх подій неодмінно заарештують просто на урочистому мітингу і там же розстріляють! Отож їхати в Бабин Яр на проголошені «урочистості» – дурість не менша, ніж вчинена півстоліття тому занадто наївними «переселенцями до Палестини», які натомість дружно відправилися в могилу. Таким чином, безадресні, кинуті в повітря кучеряві матюки були останнім засобом стримати єдиного сина від жахливої помилки.