Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?
Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…
Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!
Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.
Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?
Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.
Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.
Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року
– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.
– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:
– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…
– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:
– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.
Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…
І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.
– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.
– А що я мушу говорити, мамо?..
– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…
– Чому це раптом?
– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.
– А-а-а, он ти про що!..
Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:
– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.
– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..
– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…
– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого націоналюгу Бердника за ґрати втрапив. Гадаєш, я нічого не знаю й не розумію?! Ну, знаєш, Васю!.. Тобі вже тридцять сім років, у цьому віці Пушкін помер – думаєш, якщо я проста покоївка, то не в курсі подібних речей?! Помиляєшся, синочку. Та й ти сам у мене досі поводишся, ніби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мій любий?..
Через Бердника, каже мама. Десь так воно і є…
Через того самого «космічного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповідь на достопам’ятному засіданні київського Клубу любителів фантастики «Обрій». Ох, уже цей наївний Вася Ярмошко!.. І ця наївна доповідь на наївну тему!..
А потім р-р-раз – і в каталажку!..
За пристрасть до «космічної хохломанії».
А після відсидки вертатися додому не дозволили. Відправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята діра на тілі України!.. А найгірше, що можна було вигадати, – це дурепа Діна Порфирівна в ролі багаторічної начальниці в лабораторії районної СЕС.
І все через того Бердника! Який, покаявшись за свої переконання, практично зрікся того, за що наївний Вася Ярмошко відсидів за ґратами, а потім відбув фактичне заслання!..
Ну, то цей самий Олесь Бердник в той час, як наївний Вася томився в клятому Цюрупинську, він у цей самий час зорганізував так звану «Українську Духовну Республіку» й навіть балотуватися у президенти всієї України надумав! Ач, чого захотілося розкаяному «космохохломану»!..
Щоправда, у президенти Бердник минулої осені йшов, йшов – та й у підсумку не дійшов!.. А чому?! А хтозна… Просто не зареєстрували, от і все!
А як же гроші, що йому на виборчу кампанію нібито пожертвували українські патріоти?.. Наскільки зміг дізнатися Вася, гроші були – та кудись спливли. Єдине, що втішає, що спливли явно не в кишеню самого Бердника: бо він як був бідним, але високодуховним, так ним і залишився. Однак це не виправдання: якщо для твоєї кампанії хтось розкошелився – будь люб’язний, приглядай за коштами, щоб тебе не пограбували і людську довіру для наживи не використали!..
А недогледів?.. Ну… тоді краще не балотуйся в президенти, не засновуй ніяких «духовних республік»! Бо від цього саме лише розчарування.
І не тільки від цього, до речі. Сьогодні в першій половині дня Вася побував у Києві. На старому місці планетарію вже не було – там тепер відродили Олександрівський костел. Зате в новій будівлі Київського планетарію, розташованого біля станції метро «Республіканський стадіон», як і раніше, збирався старий добрий КЛФ «Обрій», де головував той самий Ярополк Курій. Все, як і раніше…
Звісно, голова клубу пізнав Васю, разом з яким колись давно – ще за радянських часів – заснував усе це, м’яко кажучи, неподобство. Свого старого товариша нинішнім клубантам Ярик представив. Хоча ці юні хлопці та дівчата виявили до Васі інтерес не більший, ніж до пропиленого музейного експонату. Та й загалом, на засіданні Клубу обговорювався зовсім не основний предмет, заради якого він і був свого часу утворений – себто, зовсім не фантастика… Аж ніяк! В центрі уваги сучасних хлопців і дівчат були якісь комерційні проекти: розробка дизайну та виробництво «фантастичних» етикеток на пляшки, запис аудіокасет з начитаними фантастичними творами з метою подальшого продажу пілотам і водіям-далекобійникам… І все таке інше в тому ж роді. Одне слово – комерція.
По завершенні цієї пародії на засідання КЛФ Ярополк намагався втекти, проте Вася його перехопив і таки поставив руба ті запитання, які він ретельно обдумував, вивіряв від першого до останнього слова усі попередні роки. А ще додав трохи нових – про нинішню комерційну пародію на Клуб.
Ярик не розтікався думкою по дереву. Навпаки, відповів дуже стисло: «Васю, при чім тут я до твоєї посадки на нари?! Доповідь ти робив сам, тему обирав самостійно. Все проходило публічно, слухали тебе усі клубанти. Отож скажи, а при чім тут я?..»
Ось якою була відповідь на весь перелік запитань, ретельно обдуманих під час відсидки і заслання до Цюрупинська. І не давши Василеві оговтатись, Ярик продовжив: «Зараз нові часи, нові віяння, так. Комерція, кажеш?! Але ж це веління часу! Ти на цьому просто не розумієшся… Це поза межею твого сприйняття. Тому моя тобі порада: змирись! От і все».
А в підсумку?..
В підсумку Вася як ні з чим приїхав до Києва, так ні з чим і повернувся додому. А тут мама і тітка Фрося зі своїм святкуванням! Ну й що це таке?..
А між тим за ґратами він дізнався дещо нове й незвичайне на тему всього Дніпровського гідрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з іншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тоді й Києву, і всій Україні можуть бути непереливки, ще й які!.. Вася носив у собі це знання довгі роки. Приїхавши до Києва – тільки й розмірковував, з ким би все це обговорити?!
А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…
А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..
В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.
Ну що ж це таке, чесне слово, га?..
1993
Число звірини
Будинок по вул. Хорива, № 4, Київ,
квітень 1993 року
Цієї суботи Валерка прокинувся несподівано рано. Сонечко тільки-тільки виповзало з-за обрію. Гулі поруч не було, отож за звичкою він попрямував на кухню. Проходячи повз дитячу, зазирнув туди і посміхнувся: виявляється, маленька Аля і Гуля солодко спали, міцно обнявшись. «Ох, вже ця маленька завойовниця, знов не відпустила маму!» – подумав Валерка.
Зваривши в турці кави, він сів біля кухонного вікна й, попиваючи ароматний напій, задивився на витончену красуню – Андріївську церкву, що немов ширяла над пасмами ранкового туману, в якому потопав і весь Поділ з Флорівським монастирем, і навіть пагорб біля підніжжя церкви.
За деякий час на кухню вийшла розбуджена чудовими ароматами Гуля. Випивши горнятко кави, вона ласкаво обійняла і поцілувала чоловіка й знову пішла до спальні. Валерка ж з насолодою подумав: до чого ж добре, що у нього є кохана дружина і що у них підростає маленька донечка Алюся!.. Адже життя могло скластися зовсім інакше, якби у квітні 1989 року він не поїхав до Києва та ще й не затримався у Москві.
А почалося все з пізнього дзвінка…
* * *
Весь день в Ташкенті стояла виснажлива спека. Однак ближче до вечора раптом здійнявся вітер, потім почав сіятися дрібний дощик, який незабаром перейшов у затяжну зливу. О першій годині ночі він несподівано вщух, і Валерка вийшов на балкон, щоб перед сном насолодитися нічною прохолодою. Як раптом голосно і протяжно задзвонив телефон. Це був міжміський дзвінок, телефонували з Києва. Зв’язок був на рідкість відмінним. У слухавці лунав схвильований голос тітоньки Владислави:
– Валерко, миленький, до чого ж я рада чути тебе! Я б не стала турбувати вас в таку пізню годину, якби не надзвичайні обставини…
Річ у тім, що коли в 1986 році Валерка раптом виїхав до Ташкента, тітка-одеситка Владислава залишилася в Києві та влаштувалася на роботу в Подільський ЖЕК № 801 бухгалтером. А вже на початку наступного – 1987 року вона несподівано для всіх вискочила заміж за Василя Прокопченка – капітана частини внутрішніх військ, розташованої буквально на сусідній вулиці Лівера. І тепер вони щасливо жили-поживали в квартирі на вулиці Хорива.
– Доброї ночі, тітонько Владиславо! Що там таке страшне коїться? – поцікавився племінник.
– Поки все добре, сподіваюся, так і надалі буде! Але, як відомо, всі важливі події у нас починаються з чуток… Отож місяць тому заговорили про те, що начальник ЖЕКу Лапін хоче найближчим часом перевести старі подільські будівлі з житлового фонду в нежитловий. Отож я і вирішила приватизувати квартиру, доки не пізно, документи зібрала й відправила на оформлення, але боюся, що не встигну все довести до пуття, бо мого Василя несподівано переводять служити в Євпаторію. А я, як дружина капітана, поїду за чоловіком – як же він без мене?! І строки підтискають – тиждень нам на збори. Тому прошу когось із вас оперативно приїхати до Києва.
Валерка уважно вислухав тітку Владиславу, подякував і запевнив, що найближчим часом приїде для вирішення квартирного питання. Потім вони тепло попрощалися, і зв’язок перервався. Годинник показував другу ночі.
Вранці під час сніданку він повідомив батькам про нічну розмову з тіткою й заявив про бажання особисто поїхати до Києва.
– Ось тільки заяву напишу на відпустку й одразу поїду, – додав він.
Батько припинив гриміти каструлями на кухні та вибіг звідти з радісним виразом на обличчі:
– І я поїду! Тим паче мені вчора прийшло запрошення на зустріч випускників нашого дитбудинку, отож готовий відбути до Києва. Польоти в Москву, Тюмень і Мурманськ розпочнуться тільки через три тижні, отож встигну точно в належний термін.
Гелена Сергіївна в цей час збиралася на роботу. Уважно вислухавши чоловіка й сина, вона оголосила:
– Ви обидва помиляєтесь: до Києва поїду я. По-перше, квартира ця від початку оформлювалася на мене. По-друге, рідненькі мої, одного з вас відпустять лише через тиждень, а іншого терміново викличуть на роботу. По-третє, квитки на Київ зараз дістати складно, хіба що пощастить… Тому, Льоню, прошу тебе: візьми мій паспорт, прояви усі свої здібності, зачаруй дівчат в авіакасі й купи мені квиток на літак саме на сьогодні. А ви вже, мої любі, приїдете до Києва слідом за мною, як тільки зможете.
Квитки Леонід і справді дістав з великими труднощами: довелося писати заяву командиру льотного загону, знімати бронь, як стверджували – урядову. Тому, попри ускладнення, Гелена Сергіївна вилетіла до Києва, як і запланувала. Як завжди, збулися й усі інші її передбачення. Валерка написав заяву на відпустку в п’ятницю, але відпустили його тільки через тиждень. Леоніда Семеновича несподівано викликали на роботу.
Минуло п’ять днів – і що ж?! Квитків на Київ не було, як не шукали… Отож найближчої суботи вранці батько з сином вилетіли в Москву, підсівши на службовий літак. Далі Леонід Семенович планував відправити Валерку до Києва або рейсовим літаком, або в крайньому разі – нічним поїздом.
Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москві. Батько і син з величезною сумкою, набитою полуницею, огірками та зеленню, бігли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогодні, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службові каси були зачинені на обід. Довелося чекати…
Озирнувшись на всі боки в пошуках вільних місць, Леонід Семенович помітив у лабіринті черги знайоме обличчя.
– Антоне! – радісно скрикнув він. Кілька людей озирнулися до нього, і Леонід Семенович, передавши сумку розгубленому Валерці, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обійми, а потім поглинула батька в багатоликій строкатості.
– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звідти. За деякий час батько повернувся, але тепер він був не сам. Підбігши до Валерки, вимовив радісно і водночас урочисто:
– Знайомся, синку, це мій найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалін! Можна сказати, мій названий брат.
І справді, незнайомець був невловимо схожий на батька: ті ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.