Забиратися геть зі столиці, де є власне житло у центральному районі, – абсолютно безглуздо. Хоч Київ і втомлює, як лиха година, але саме тут відбувається більшість культурних подій та атракцій. Тут твориться сучасна історія.
Залишався сімейний статус. Еге ж, в останній рік Ромашка часто сушив над цим голову, кидаючи прискіпливим оком на офіційних заходах та неформальних акціях на самотніх цікавих жінок своєї вікової категорії. Але чомусь жодна з них не запалювала його уяву. Були серед них розумні й доглянуті пані, але від них віяло такою очевидною передбачуваністю, що директор навіть не розпочинав робити перші кроки.
Довга відсутність жінки в його холостяцькому житті породила невпевненість у власній привабливості. У ньому засіявся острах перед фемінами, і чим привабливішою здавалася йому дама, тим більший здіймався переляк. Бо ж вродливі – часто зрадливі. Зрештою, він вирішив себе даремно не мордувати і все пустив на самоплив. «Як Бог дасть, то й у вікно подасть», – згадав він приказку свого мудрого батечка, який доживав віку на пасіці під Києвом.
Була ще одна річ, яка могла перевернути його життя до основи. І вона значно більше його хвилювала. Відкриття міжчасового коридора, яким вони здійснили дві подорожі у минуле, стало тією ідеєю-фікс, яка так збуджувала його мозок, що Ромашку починало тіпати.
Як учений він розумів епохальність такого відкриття для людства. І те, що доля дала йому цей винахід просто в руки, вказувало на особистий сенс існування, який шукає кожна мисляча людина в земному житті. Коли ж двічі з ним трапився облом, і кляте крісло-гойдалка зникало або втрачало чарівні властивості, це мало не приводило емоційного директора музею до втрати адекватності. Але що зробиш: Бог дав, та чорт забрав!
Він втримувався від шоку тільки тому, що не втрачав надії виправити ситуацію. У характері він мав щось від Івана-покивана: що дужче його нагинали, то сильніше він опирався.
Тож коли за іронією долі в американській подорожі разом з ним опинилася і заступниця з музею Шевченка, він оцінив це як знак Провидіння і взявся до дії. Його метою було зачарувати білокуру музейницю і делікатно витягнути з неї інформацію про зникле крісло-гойдалку, через яке здійснювався перехід в інші часи.
Перший тиждень Ромашка акліматизовувався до Америки і пильно спостерігав за Мариною Кононенко. Потім поволі розпочав процес зближення, ретельно сплановуючи ситуації, аби опинитися буцімто ненароком поруч із «овечкою Бертою». Така тактика невдовзі дала результати, і за два тижні вони вже сиділи разом за обіднім столом і в автобусі, що викликало легкі кпини їхніх жартівливих колег.
Але насправді далі посмішок та люб’язностей справа у стосунках не просувалася, бо Ромашці весь час бракувало сміливості запропонувати дамі щось більше за прогулянку черговим вечірнім містом. Врешті, коли він збагнув, що останній шанс вислизає з рук, у ніч перед вильотом в Україну він запросив свого нового друга (чи радше подругу) відзначити цю сумну подію за келихом гарного вина в його номері. Бідолашна жіночка, яка вже втратила надії на більше, ніж балачки про оглянуті музеї та американські чудернацтва, ледь не кинулася йому за вечерею на шию. Бо ж уночі всі жінки – красуні.
І саме там у нью-йоркському чотиризірковому готелі все і трапилося. Після несподіваного палкого поцілунку на балконі під зоряним небом, від чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цілувався він востаннє з власною дружиною, він вирішив повідати Марині свою сокровенну таємницю.
– Я мушу вам зізнатися в одній речі, – схвильовано мовив він, коли вони з балкона перейшли до безпечнішої канапи.
– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замріяно прикривши від передчуття очі. – Я готова!
– Але пообіцяйте, що не будете сміятися.
– Чесне піонерське! – здивовано розплющила вона блакитні оченята.
– Я хочу вас запросити у мандрівку історією!
– Що?! – тепер її очі були не просто відкриті, а розплющені на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрівку? В таку мить?.. Себто я хотіла сказати – у такий пізній час? Ви глузуєте?
– Ні, я серйозний як ніколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нічого не загрожує!
– Я вас геть не розумію! – спробувала вона піднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирішальну хвилю. Він наче почув голос Джуса з їхнього бару «Олімпійський», де вони частенько обмивали закінчення тренувальних поєдинків: «Коли не маєш чим дамі заперечити, закрий їй рота поцілунком. Цей аргумент діє безвідмовно».
Другий поцілунок тривав куди довше, ніж перший, і тепер голова вже затуманіла у Марини Андріївни, яка цілувалася востаннє на випускному вечорі з нагоди закінчення університету. У неї настільки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивні мандри.
– І куди ми з вами помандруємо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.
– Куди захочете, моя королівно! – аж зі-рвався з місця зраділий Роман Лук’янович і заходив по кімнаті слонячими кроками. Він більше не міг себе стримувати і почав їй розповідати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврської друкарні, про зустріч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповідь Захарія Копистенського, далі перескочив на мандрівку в 1847 рік і спробу порятувати Тараса Шевченка.
Тут уже Марина Андріївна нарешті ввімкнулася як професійний шевченкознавець, і лише тепер до неї почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевільний по м’якому килиму, розмахуючи могутніми лапами, і відтворював голосом і мімікою персонажів, про яких оповідав. Слова лилися з нього потоком, наче він роками тримав обітницю мовчання. Мов вправний жонглер, він сипав цифрами, іменами, цитатами, Це був неперевершений театр одного актора. І, зауважимо, актора, закоханого у свою роль. Коли ж він нарешті, до краю вичерпаний, замовк, запанувала виразна мовчанка.
– То ви потребуєте оте плетене крісло з нашого музею? – почувся із напівтемряви слабкий жіночий голосок. – Сподіваюся, не заради цього ви мене запросили у свої апартаменти?
– Ні! Присягаюсь! – вигукнув Ромашка, якому стало вкрай соромно за підступні наміри. І він кинувся до жінки, мов сентиментальний юнак, аби приховати рум’янець, що густо залив його щоки і шию.
– Ви впали мені в око з першого погляду! – шепотів він, цілуючи її зблідле обличчя. – Ще там! В музеї!..
– Гаразд, я вам скажу, де знаходиться оте кляте крісло, – задихано мовила жіночка. – А далі ви вчиняйте зі мною так, як велить ваше сумління!
Ця несамовита сцена знову промайнула перед очима директора у власному кабінеті після пронизливого погляду Марини Кононенко. «Який же я негідник! – подумалося йому, і він втупив очі у монітор лептопа, на якому висвічувалася вражаюча світлина Івана Франка зі скрюченими паралізованими кистями.
– І куди ми махнемо цього разу, шефе? – озвавсь іззаду Ясь. Він уже давно чекав на цю розмову, але татусь мовчав, як океанська глибоководна риба, запевняючи, що незабаром все розповість докладно. Хлопчина не наполягав, бо весь вільний час віддавав опису своєї дивовижної мандрівки у Хусті. В його голові й зараз незбагненним чином перетиналася сучасність із трагічними подіями березня 1939 року.
– Ми поїдемо… Ми поїдемо… Ми поїдемо на весілля до Івана Франка! – переможним голосом продзвенів Ромашка, наче виграв мільйон у лотерею.
– Куди? Ха-ха! – зареготала Яна. Настрій у неї піднявся ще на кілька поділок. – Романе Лук’яновичу, оце вас заносить на поворотах. То Шевченка рятувати від тюрми, то одружувати наступного генія України! Боюся навіть подумати, куди ми потрапимо з Лесею Українкою.
– Це не випадкова примха, Яночко, а добре обміркована пропозиція! Завжди ставте собі у житті найвищу планку…
– …І тоді доскочиш до середини, – додав із підвіконня Ясь завчену татову мудрість.
– А чому саме на весілля? – ніяк не могла збагнути Яна. – Були куди драматичніші події в його складному житті.
– А тому, що Франко одружувався саме в Києві й завтра минатиме річниця цієї знаменної події. І щоб ви знали, моя юна незаміжня помічнице, весілля стало для Каменяра переломною віхою. Це був не просто шлюб, а визначення всієї подальшої долі. Поворотна точка біографії. І найважливіша мотивація для нас – весілля недостатньо описане сучасниками.
– Круто! Я – за! – задоволено кивнув Ясь. – До речі, я ще не був на жодному весіллі. Треба ж колись починати!
– Але ж нам слід відповідно вбратися! – занепокоїлася Яна. – Як же ми туди заявимося без маскараду?
– А ось на це ми й потратили два тижні. Поки я досліджував франкіану, про вбрання попросив потурбуватися нашу Марину Андріївну, – Роман Лук’янович зробив жест рукою в бік огнистої дамочки.
– Я маю знайому в Молодому театрі, то вона дещо підібрала з вистав про ХІХ століття, – несміливо мовила руда музейниця і показала на два чорних повних кульки з одягом, що лежали поруч із нею на стільцях.
– Свято наближається, мої любі! – заусміхався Ромашка і першим кинувся витягати костюми для примірки. – Аби здоров’я, а гріхи будуть!
Розділ 3
Уже розстаючись із Романом Лук’яновичем на летовищі у Борисполі, Марина Андріївна зрозуміла, що пропала. Пропала безнадійно й назавжди.
Оксана, подруга з Національного музею літератури, яка й запропонувала податися разом на конкурс в американський вояж, тягнула шевченкознавицю за рукав до парковки, де їх уже виглядав її чоловік, підтягнутий ставний брюнет з оберемком квітів. Поки він складував їхні валізи в багажник чорного «Міцубісі», вона озиралася, шукаючи поглядом Ромашку, але той уже десь загубився в натовпі.
«Ми навіть не поцілувалися на прощання, – притулила вона до уст долоню, що пахла терпким ароматом парфумів, і ледь не розплакалася. – Треба було піти з ним на автобус, у нас ще був шанс побути удвох… От дурепа!»
– Мариню, та сідай уже! – гримнула Оксана Чухліб із салону на товаришку, яка все ще стовбичила біля авто. – Час їхати! Петрусь заради нас відпросився зі служби!
– Я щось геть дезорієнтована. Наче приїхала не додому, а в гості. Це все через той жахливий переліт! – поправила зачіску Марина, вмощуючись на задньому сидінні й провинно посміхаючись приємному чоловікові за кермом, якому важко було приховати виправку офіцера СБУ.
Той мовчки вирулив з парковки, очима непомітно вказуючи дружині на задуману приятельку.
– Вдома розповім, – шепнула йому на вухо Оксана і притулилася світлою голівкою до його дужого плеча. – Я так скучила!
– А як скучили ми з малими! – заусміхався білосніжними зубами водій. – Що ж, сьогодні пофестивалимо з нагоди закінчення півторамісячного суворого режиму! Оце вже дам собі волю! Марино Андріївно, ви приєднуєтеся до кола обраних?
– Петрику, дай їй спокій! Не бачиш, у нас – напад ностальгії! – підморгнула чоловікові Оксана. Мовляв, видно по личку, як подруга провела нічку.
– Зрозуміло! – засміявся підполковник у цивільному. – Не кожен переживе такий шок: побачити Америку і повернутися додому.
Далі Марина Андріївна все пам’ятала, мов у тумані: як її вивантажували біля під’їзду, як забирала кота від старенької сусідки, як розпаковувалася вдома… Майже добу вона прововтузилась у ліжку, намагаючись емоційно й фізично відійти від останніх потрясінь. Але відчуття, що вона закохалася – глибоко і по-справжньому, – не давало їй не те що жити, а й дихати. Біля серця щось давило, а вона знову й знову хотіла чути такий рідний голос, бачити милі кумедні риси обличчя.
Однак обранець її серця вперто не озивався. Сама ж вона не насмілювалася зробити перший крок, хоча сучасні жінки вважають це старомодним дурисвітством. Але сорокарічну науковицю так виховали, що кодекс шляхетної жінки був для неї священним і непорушним. Минув день, другий, тиждень, вона давно ходила на роботу, як примара, а Роман Лук’янович усе мовчав. Чи не занедужав, бува, після такої виснажливої поїздки? А може, щось трапилося надзвичайне? Або телефон загубив з її номером? Вона вже не знала, що й гадати. Зрештою, якби хотів, то знайшов би її в музеї Шевченка, який знаходився одразу при Майдані Незалежності, в самому серці столиці.
На роботі її не пізнавали й знизували плечима від такої переміни. Боялися, чи не підхопила вона в Америці який-небудь вірус. Поїхала жіночка у розквіті, а прилетіла лише тінь від неї.
Марина Андріївна картала себе щохвилини за останню сцену в їхньому готельному вечорі у Нью-Йорку. Коли все так гарно складалося, для чого було бовкати про сумління? Після цих слів Роман Лук’янович начебто прокинувся зі сну, одразу перемінився, втратив відвагу і зів’яв. Вона, розпалена пристрастю, прагнула продовження поцілунків, а він застиг, мов неживий. Після довгої гнітючої паузи вони ніяково попрощалися й відтоді навіть нормально не побесідували.
«Я сама винна у всьому! Один раз доля дала мені шанс, і я його так безглуздо змарнувала!» – втирала вона сльози під Шевченковою шовковицею, відвернувшись від вікон меморіального будинку, аби ніхто з колег не помітив її страждань. – Печально, та повчально! І що мені тепер робити з цим болючим почуттям у грудях? Де мої заспокійливі краплі? Ні, я більше так не витримаю! Завтра поїду до Лаври будь-що-будь, начебто оглянути нову виставку в Музеї раритетів, а там мимоволі побачу його…»
Але Ромашка начебто почув її далекий голос, бо за мить телефон музейниці завібрував від його дзвінка.
– Так, слухаю, – вклала вона в це коротке слово все своє довго тамоване бажання, мовби даючи згоду на вінчальній церемонії. Серце забилося, як хвіст у теляти.
Роман Лук’янович чемно привітався і спробував пожартувати про Америку, але навіть на відстані відчувалося його хвилювання.
– Мариночко… Марино Андріївно, нам треба зустрітися, аби обговорити деталі наступної подорожі… Пригадуєте наш останній вечір перед відльотом?
– Так, – мовила вона, тремтячи від напруження. – Чудово пригадую!
З неслухняного язичка ледь не зірвалося: «Я вже його ніколи не забуду!», але вчасно схаменулася, пам’ятаючи, що несамовита жіноча любов відлякує чоловіка так само, як і цілковита байдужість. Тому треба бодай голову зберігати холодною. Але як це зробити, коли в жінки буквально все пронизано почуттями?
Вони зустрілися того ж вечора, неспішно прогулюючись травневим парком над величним Дніпром. Дізнавшись, що плетене крісло забрала Оксана в Літературний музей України, обмінявши його на шевченківські раритети з їхніх фондів, Ромашка кинувся пильно вивчати все, що пов’язано з цією відомою історичною будівлею. І таки відкопав потрібну подію – саме тут у капличці колегії Павла Галагана 4 травня вінчався Іван Франко зі своєю дружиною Ольгою Хоружинською. Це була велика удача для мандрівників у часі, адже на носі було якраз 16 травня, що відповідало 4 травню за старим стилем.
Марина Кононенко на все погоджувалася, пропускаючи промову коханого повз вуха, думаючи зовсім про інше – як він кумедно рухається, запально жестикулює, як мило посміхається сіточкою веселих зморщок біля сірих очей, схованих за скельцями окулярів. Усе в ньому їй подобалося. І вона просто вмирала від бажання погладити його по голові, розкуйовдити такого хлопчачого білого чуба, припасти губами до повнявих уст під смішними вусиками.
Вона сама запропонувала знайти костюми для подорожі, адже це був чудовий привід далі перебувати у тісному контакті й можливість телефонувати коли завгодно нібито у справах. Того вечора вона сама хапливо поцілувала його на прощання, бо Ромашка щось замешкався, не наважуючись на інтимність. Побігла щаслива на метро й не спала аж до третьої ранку.