Лоїс швидко подумала, якою незначущою була насправді її жертовність; і як останнім часом вона постійно уникала своєї нервової матері-напівінваліда.
– Молодість не можна приносити в жертву старінню, Кіте, – твердо сказала вона.
– Я знаю, – зітхнув він, – і ти не повинна мати цю вагу на своїх плечах, дитино. Я б хотів бути там, щоб допомогти тобі.
Вона помітила, як швидко він змінив справжній зміст її репліки, і миттєво зрозуміла, яка риса дозволила йому зробити це. Він був добрий. Її думки полинули кудись вбік, і тоді вона порушила тишу дивним зауваженням.
– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.
– Що?
– Нічого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотіла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на ім’я Фредді Кеббл.
– Брат Морі Кеббла?.
– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що він не знав Морі Кеббла, хоча в цьому нічого дивного не було. – Ну, він і я, ми говорили про доброту кілька тижнів тому. І я сказала, що чоловік на ім’я Говард – чоловік, якого я знаю, добрий, але він не погодився зі мною, і ми почали сперечатися про те, що таке насправді доброта для людини. Він продовжував мені казати, що я маю на увазі якусь розхлябану м’якість. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумію. Я мала на увазі якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердість… і сила.
Кіт кивнув.
– Я розумію, що ти маєш на увазі. Я знав старих священників, які мали цю рису.
– Я говорю про молодих чоловіків, – сказала вона досить зухвало.
Вони дійшли до нині спорожнілого бейсбольного поля, і він, вказавши їй на дерев’яну лавку, у повний зріст витягнувся на траві.
– А чи щасливі тут ці молоді люди, Кіте?
– А хіба вони не виглядають щасливими, Лоїс?
– Я думаю, що так, але ті молоді, ті двоє, яких ми щойно промайнули… чи вони…
– Склали обітниці? – засміявся він. – Ще ні, але наступного місяця складуть.
– Навічно?
– Так, якщо вони не зламаються психічно чи фізично. Звичайно, за такої дисципліни, як у нас, багато хто не витримує.
– Але ці хлопці. Хіба ж вони не відмовляються від усіх чудових шансів у зовнішньому світі… як і ти?
Він кивнув.
– Дехто з них.
– Але Кіте, вони ж не знають, що роблять. Вони ж не мали жодного досвіду того, того від чого вони відмовляються.
– Я гадаю, що не мали.
– Це не здається справедливим. Життя спочатку їх просто налякало. Вони ж усі такі молоді?
– Ні, деякі з них повешталися, вели досить дурне життя – наприклад, Реган.
– Я думаю, щось подібне було б на краще, – задумливо сказала вона, – чоловіки, які бачили життя.
– Ні, – щиро сказав Кіт, – я не впевнений, що вештання дає людині такий досвід, яким можна поділитися з іншими. Деякі з найбільш вдумливих людей, яких я знав, були абсолютно жорсткими щодо себе. А ті перевиховані вільнолюбці – це горезвісна нетерпима до інших порода. Ти не вважаєш так, Лоїс?
Вона кивнула, все ще задумливо, а він продовжував:
– Мені бачиться, що коли одна слабка людина приходить до іншої, вони не допомоги хочуть одна одній; це своєрідне товариство у провині, Лоїс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоїсь місіс Косток. Господи, це раніше змушувало мене тремтіти. Вона розказувала, що це втішало її, – бідна стара мати! Ні, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось має проявити свої почуття. Реальна допомога приходить від сильнішої людини, яку ти поважаєш. А їхня симпатія тим більша, оскільки вона не пов’язана з особистим.
– Але ж люди хочуть людського співчуття, – заперечила Лоїс. – Вони хочуть відчути чуйність іншого.
– Лоїс, вони хочуть відчути, що інша людина теж слабка. Це те, що вони розуміють під людяністю.
– Тут, у монастирі, Лоїс, – продовжував він з посмішкою, – вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашої власної волі. Вони змушують нас драїти підлогу та робити інші подібні речі. Це схоже на ідею врятувати своє життя, втративши його. Бачиш, ми начебто відчуваємо, що чим меншою є людина в людському розумінні, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кінця. Коли хтось із нас помирає, його родина навіть не може отримати тіло. Його ховають тут під простим дерев’яним хрестом разом із тисячею інших.
Його тон раптово змінився, він дивився на неї і його сірі очі були сповнені яскравістю.
– Але ще в серці чоловіка є деякі речі, яких він не може позбутися. І одна з них полягає в тому, що я дуже люблю свою маленьку сестру.
У раптовому пориві вона стала на коліна біля нього в траві й, схилившись, поцілувала його в лоба.
– Ти суворий, Кіте, – сказала вона, – і я тебе люблю за це… І ти добрий.
III
Повернувшись у приймальну, Лоїс зустріла ще півтора десятка друзів Кіта. Там був молодий чоловік на ім’я Джарвіс, досить блідий і тендітний на вигляд, який, як вона здогадалася, повинен був бути онуком старої місіс Джарвіс, і вона подумки порівнювала цього подвижника зі зграєю його буйних дядьків.
І там був той самий Реґан зі шрамами на обличчі й пронизливими пильними очима, які стежили за нею по всій кімнаті й часто зупинялись на Кіті, з виразом, який найбільше нагадував поклоніння. Тоді вона зрозуміла, що Кіт мав на увазі, коли казав про «гарну людину, яку він хотів би мати на одному боці з собою у бою».
«У нього типаж місіонера, – промайнула в неї туманна думка, – Китай, чи щось таке».
– Я хочу, щоб сестра Кіта показала нам, як танцюють шиммі, – зажадав один молодий чоловік із широкою усмішкою.
Лоїс засміялася.
– Я боюся, що в такому разі отець-ректор відішле мене шиммувати за ворота. До того ж я не експерт.
– Я впевнений, що для душі Джиммі це не буде на краще у будь-якому разі, – промовив Кіт значуще. – Він занадто схильний роздумувати про такі речі, як всілякі шимування. Коли він став ченцем тільки-но почалась мода на, як його… матчиш, це переслідувало його весь перший рік. Ви б бачили його, коли він чистив картоплю, обнімаючи відро і роблячи ногами якісь зовсім нерелігійні рухи. Чи не так, Джіммі?
Пролунав загальний сміх, до якого Лоїс приєдналася.
«Одна бабуся, яка приходить сюди на месу, надіслала Кітові це морозиво, – прошепотів їй Джарвіс під прикриттям загального сміху, – бо вона чула, що ти приїдеш. Це дуже добре, чи не так?».
У Лоїс тремтіли сльози на очах.
IV
Потім через пів години в каплиці усе раптом пішло не так. Минуло кілька років з того часу, як Лоїс була на Благословенні, і спочатку вона була в захваті від блискучої монстрації[1] з її плямою білого світла в центрі, від повітря, важкого від наповнення пахощами, і сонця, яке світило крізь вітраж із зображенням святого Франциска Ксав’є над її головою та відбивало теплі червоні сліди на сутані людини, яка стояла перед нею. Але при перших нотах «O Salutaris Hostia» ніби великий тягар спустився на її душу. Кіт був праворуч, а молодий Джарвіс – ліворуч, і вона тривожно поглядала на них обох.
«Що зі мною не так?» – нетерпляче подумала вона.
Вона знову подивилася. Чи то була певна холодність в обох їх профілях, яку вона раніше не помічала – блідість губ та дивний вираз у їх очах? Вона трохи здригнулася: вони були схожі на мерців.
Вона відчула, як її душа раптово відсахнулася від Кіта. Це був її брат – ця, ця зовсім неприродна людина. Вона впіймала себе на тому, що всміхнулася.
«Що зі мною не так?»
Вона провела рукою по очах і важкість зросла. Від пахощів їй ставало погано, а помилкова та нерівна нота одного з тенорів хору, дратувала вухо, мов скрипіння грифелю олівця. Вона поворушилася, підняла руку до волосся, торкнулася чола, і виявила, що воно вологе від поту.
«Тут спекотно, до чорта спекотно».
Знову вона придушила слабкий сміх, а потім в одну мить тягар її серця раптом перетворився на холодний страх… Все навкруги було хитким. Чому ніхто цього не бачив? Зі свічкою на вівтарі щось відбувалося. З неї щось виходило, набуваючи обрисів і форми над нею.
Вона спробувала боротися зі своєю нестримною панікою, умовляла себе, що це насправді гніт. Якщо гніт не прямий, свічки інколи виробляють щось подібне, але ж не настільки! З незрівнянною швидкістю в ній збиралася якась сила – величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку її мозку; коли вона різко піднялася, то відчула всередині себе величезну жахливу відразу.
Вона притисла руки до свого тіла, відсахнувшись від Кіта та Джарвіса.
«Щось з цією свічкою… – вона нахилилася вперед, і в наступну мить відчула, що зараз кинеться вперед до неї. – Невже ніхто не бачить? …хоч хтось?»
«Ох!»
Несподівано вона відчула вільний простір біля себе, і щось підказало їй, що Джарвіс видихнув і раптово присів… потім і вона стала на коліна… І, коли палаюча світлом монстрація повільно покинула в руках священика вівтар, вона відчула у вухах величний зростальний гуркіт. Звук дзвонів був схожий на удари молотом… а потім, у мить, яка здавалася вічною, крізь її серце прокотився потужний потік, і в ньому почулися ніби крик та ритмічне биття, схоже на шум морського прибою…
Вона звала, і їй здавалося, ніби вона кличе Кіта, а її губи вимовляли беззвучні слова: «Кіте! О, Боже мій! Кіте!».
Раптом вона відчула нову присутність прямо перед нею чогось зовнішнього, наповненого і вираженого теплим червоним відблиском. І вона зрозуміла, що це був вітраж святого Франциска Ксав’є. Її розум ухопився за це, остаточно вчепився в нього, і вона відчула, що знову, без кінця, безсило кличе Кіта: «Кіте… Кіте!».
Потім посеред великої тиші почувся голос:
– Нехай буде благословенний Бог!
Поступово наростальним гулом пролунав відгук, який важко прокотився по каплиці:
– Нехай буде благословенний Бог!
Ці слова миттєво заспівали в її серці; солодкі пахощі таємничо розповсюдились у повітрі, а свічка на вівтарі згасла.
– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.
– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.
Все розмилося у вихорі туману.
Зі звуком, який був наполовину зітханням наполовину стогоном, вона похитнулася і впала назад у раптово протягнуті руки Кіта.
V
– Лежи спокійно, дитино.
Вона знову заплющила очі. Вона опинилася на траві зовні, спираючись на руку Кіта, як на подушку, а Реган промокав її голову холодним рушником.
– Зі мною все добре, – тихо сказала вона.
– Я знаю, але просто полеж ще хвилинку. Там було занадто жарко. Джарвіс теж відчув це.
Вона засміялася, коли Реган знову акуратно торкнувся її рушником.
– Зі мною все добре, – повторила вона.
І хоча теплий спокій огорнув її розум і серце, вона відчувала себе, як не дивно, розбитою і покараною, ніби хтось тримав її оголену душу і сміявся.
VI
Через пів години вона, спираючись на руку Кіта, йшла довгою центральною алеєю до воріт.
– Це був такий короткий день, – зітхнув він, – і мені дуже шкода, що ти почувала себе погано, Лоїс.
– Кіт, я почуваюся добре, справді. Я хочу, щоб ти не хвилювався.
– Бідна моя дитина. Я не усвідомлював, що Благословення буде для тебе занадто довгою службою після поїздки сюди спекотною погодою та всього іншого.
Вона весело засміялася.
– Я думаю, що правда полягає в тому, що я не дуже звикла до Благословення. Меса – це максимальна межа мого релігійного завзяття.
Вона зробила паузу, а потім швидко продовжила:
– Я не хочу тебе шокувати, Кіте, але я навіть сказати тобі не можу, як незручно стало бути католиком. Це, схоже, вже зовсім застаріло. Що стосується моралі, то деякі найбільш нестямні хлопці, яких я знаю, – католики. А найрозумніші хлопці – я маю на увазі тих, хто багато думає і читає, – схоже, більше ні в що не вірять.
– Розкажи мені про це. Автобусу не буде ще пів години.
Вони сіли на лавку біля алеї.
– Наприклад, Джеральд Картер, він опублікував роман. Він так і котиться зі сміху, коли люди згадують про безсмертя. І ще Гова – ну, інший хлопець, якого я добре знала останнім часом, він був членом «Фі-Бета-Каппа» в Гарварді, – каже, що жодна розумна людина не може вірити у надприродне християнство. Він каже, що Христос був великим соціалістом. Я тебе шокую?.
Вона несподівано замовкла.
Кіт посміхнувся.
– Монаха не можна шокувати. В нього професійний імунітет щодо шоку.
– Ну, – продовжувала вона, – це в усьому. Все здається таким обмеженим. Наприклад, церковні школи. Існує більше свободи в тих речах, які католики не можуть бачити, як-от контроль над народжуваністю.
Кіт здригнувся майже непомітно, але Лоїс це побачила.
– О, – швидко сказала вона, – зараз усі говорять про все.
– Напевно, так краще.
– О, так, набагато краще. Ну, це все, Кіте. Я просто хотіла розповісти тобі, чому тепер я ставлюся трохи… без ентузіазму.
– Я не шокований, Лоїс. Я розумію краще, ніж ти думаєш. Усі ми проходимо через такі часи. Але я знаю, що все буде добре, дівчинко. Є той дар віри, який ми маємо, ти і я, і він допоможе нам здолати погані часи.
Говорячи це він піднявся, і вони знову почали йти алеєю.
– Я хочу, щоб ти молилася за мене інколи, Лоїс. Я думаю, що твої молитви будуть саме про те, що мені дійсно потрібно. Тому що ми стали набагато ближче один до одного за ці години, я вважаю.
Її очі раптом засяяли.
– О, це так, дійсно так! – вигукнула вона. – Зараз я відчуваю себе ближче до тебе, ніж до будь-кого у світі.
Він раптом зупинився і вказав на узбіччя.
– Ми можемо… лише хвилину…
Це була П’єта, статуя Пресвятої Богородиці у людський зріст, встановлена у півколі з каміння.
Відчувши себе трохи ніяково, вона опустилася на коліна біля нього і зробила невдалу спробу помолитися.
Вона була лише на середині молитви, коли він піднявся. Він знову взяв її за руку.
– Я хотів подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, – просто сказав він.
Лоїс відчула раптову грудку в горлі, і вона хотіла сказати щось, що дасть йому зрозуміти, наскільки це значуще і для неї теж. Але вона не знайшла слів.
– Я завжди буду пам’ятати це, – продовжував він, і його голос трохи тремтів, – цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очікував. Ти саме така, як я сподівався, Лоїс.
– Я дуже рада, Кіте.
– Розумієш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати мені знімки. Спочатку ти була зовсім дитина, потім дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжі з відерцем і лопаткою, а потім раптом ти стала задумливою дівчинкою з цікавістю у чистих очах – і я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить її серце. Я думаю, Лоїс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч із собою – навіть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне інтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов і мільйон інших речей приходили до мене і казали: «Подивися на нас! Дивись, ми – Життя. А ти повертаєшся спиною до нас!» Але весь час, Лоїс, крізь цю тінь, я завжди міг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить переді мною, така крихка, ясна і чудова.
Лоїс тихо плакала. Вони дійшли до воріт, і вона вперла лікоть у них і почала нестримно витирати очі.
– І пізніше, дівчинко, коли ти захворіла, я став на коліна і всю ніч просив Бога помилувати тебе для мене – о тоді я знав, що хочу більшого; Він навчив мене хотіти більшого. Мені хотілося знати, що ти рухаєшся і дихаєш в одному світі зі мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невинність змінюється полум’ям і палає, щоб дати світло іншим слабшим душам. І тоді я хотів в якийсь день взяти твоїх дітей на коліна і почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кітом.
Він ніби сміявся зараз, коли говорив.
– О, Лоїс, Лоїс, я тоді просив у Бога більше. Я хотів, щоб ти писала мені листи та хотів місця за твоїм столом. Мені дуже цього хотілося, Лоїс, люба.
– Ти матимеш це, Кіте, – ридала вона, – ти ж знаєш це, скажи, що ти це знаєш. Ох, я поводжусь, як дитина, але я не думала, що ти виявишся таким, і я… о, Кіте… Кіте…
Він взяв її за руку і ніжно погладив її.