З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлін Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловіків із темними колами під очима, чи цікавить їх оцей новомодний автор, або може вони цікавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинці, чи книгу, яка містить новітні сонети Шекспіра, які через парапсихічний зв’язок надиктовані міс Сатон із Південної Дакоти? Питаючи про це він презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скоріше до цих останніх, але як працівник «Мунлайт Квіл» він мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.
Після того, як у п’ятій тридцять кожного дня він опускав віконниці на вітрині й прощався з таємничим містером Мунілайтом Квілом, пані-клерком міс МакКракен та леді-стенографісткою міс Мастерс, він йшов додому, до Кароліни. Ні, він не вечеряв із Кароліною. Неймовірно, щоб Кароліна вирішила б споживати їжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько біля домашнього сиру, а кінчик краватки Мерліна ледве не тонув у його склянці молока. Він ніколи не запрошував її до себе на вечерю. Він їв один.
Мерлін зайшов у гастрономічний магазин Брегдорта на Шостій авеню і купив коробку крекерів, тюбик пасти з анчоусів і кілька апельсинів, а ще невелику баночку сосисок і трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – і з цим усім, вміщеним у коричневий пакет, зайшов до своєї кімнати у п’ятдесят-якийсь дім на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, з’їв вечерю і побачив Кароліну.
Кароліна була дуже молодою і веселою дівчиною, яка жила зі старшою леді й мала, можливо, дев’ятнадцять років. Вона була немов привид, тому що її не існувало, доки не наставав вечір. Вона матеріалізовувалася, коли в її квартирі близько шостої загорялося світло, а зникала пізніше, близько опівночі. Її квартира виглядала приємною і була розташована у гарній будівлі з білого каменю, навпроти південної сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у єдине вікно єдиної кімнати, що займав одинокий містер Грейнджер.
Він називав її Кароліною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квіл».
Мерлін Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти років, з темним волоссям і без вусів, бороди або чогось подібного, а Кароліна була сліпучою і легкою, з мерехтливою багрянистістю рудих хвиль волосся, і обличчям, що нагадує про поцілунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографію, ви розумієте, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колір, але останнім часом іноді вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була її особливою гордістю, бо кожен раз, коли її носила, стояла на певному місці біля стіни, де, як Мерлін вважав, було дзеркало. Сиділа вона, як правило, у невеликому кріслі біля вікна, але іноді віддавала належне шезлонгу біля лампи, і часто, відкинувшись назад, палила сигарету, а положення її рук при цьому Мерлін вважав дуже витонченим.
Одного разу вона підійшла до вікна, велично завмерла і дивилася назовні, тому що місяць заблукав і краплями скидав найдивніший блиск в простір між ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для білизни в яскравий імпресіонізм срібних діжок та гігантських сіток павутиння. Мерлін сидів біля вікна, їв домашній сир з цукром і молоком, і так швидко потягнувся за віконним шнуром, що іншою рукою скинув сир на коліна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, і він був впевнений, що вона все ж таки його бачила.
Іноді у неї були відвідувачі – чоловіки в смокінгах, які стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Кароліною; потім вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освітленого простору, очевидно, супроводжуючи її на вечірку або на бал. Інші молоді люди приходили, сиділи й курили сигарети, і, здавалося, намагалися щось розповісти Кароліні – вона сиділа або у маленькому кріслі, уважно спостерігаючи за ними, або у шезлонгу біля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило і справді непереборно чарівно.
Мерлін любив цих відвідувачів. Когось із чоловіків він схвалював. Інших він лише терпів. Були один чи два чоловіки, яких він ненавидів, – особливо того, хто приходив найчастіше, – чоловіка з чорним волоссям, з чорною козлиною борідкою і темною душею, який здавався Мерліну розпливчасто знайомим, але він ніколи не міг сказати точно, звідки насправді його знає.
Життя Мерліна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливіші години його дня». Він ніколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Кароліну з їхніх «пазурів»; ні, він навіть не одружився з нею. Сталося щось набагато більш дивне, і саме про це піде мова нижче.
Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий інтер’єр «Мунлайт Квіл».
Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кінцем світу, і все відбувалося в особливо похмурому сірому тоні, який трапляється лише у Нью-Йорку пополудні. По вулицях віяв вітер, ганяючи шматки газет та інше сміття; маленькі вогники починали світитись крізь усі вікна, і це виглядало настільки самотньо, що ставало шкода верхівок хмарочосів, загублених там у темно-зеленому та сірому небі, і відчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закінчитися, зараз всі будівлі зруйнуються, як карткові будинки, і перетворяться у пильні цинічні купи, поховавши під собою усі ті мільйони людей, яких заносило та виносило з них.
Принаймні такі роздуми гнітили душу Мерліна Грейнджера, коли він стояв біля вікна, складаючи дюжину книжок назад на полиці після візиту дами у горностаєвому манто, яка налетіла неначе шалений ураган. Він дивився у вікно, сповнений найжахливіших думок – він думав про ранні романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едісон заявив, що через тридцять років на острові не буде житлових будинків, а лише великий і бурхливий базар. А коли він поставив останню книгу потрібною стороною вгору і повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Кароліна.
Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм – він згадав це, коли думав про цей візит пізніше. Її картата спідниця була плісирована складками; її жакет мав м’який відтінок жовтого; її черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок – маленький і оздоблений – доповнював її, як верх дуже дорогої та красивої коробки, повної цукерок.
Мерлін, затамувавши подих від здивування, нервово просунувся до неї.
– Добрий день…, – сказав він, а потім зупинився, – чому, він не знав, за винятком того, що йому стало зрозуміло, що в його житті відбудеться щось дуже незвичайне, і що для цього не потрібно буде ніякого оздоблення, окрім тиші, та належної кількості уваги в очікуванні.
І в ту хвилину, до того, як все почало відбуватися, у нього було відчуття, що секунда, коли у нього перехопило дихання, розтягнулася у часі: і він побачив крізь скляну перегородку, яка обмежувала маленький кабінет, недоброзичливу конічну голову свого роботодавця містера Мунлайт Квіла, який нахилився над листуванням. Він побачив міс Мак-Кракен та міс Мастерс, як дві плями волосся, що звисали над купами паперів; він побачив багряну лампу над головою, і з приємним задоволенням помітив, як справді приємно і романтично вона виглядає у книгарні.
А потім це сталося, а точніше – почало відбуватися. Кароліна схопила томик віршів, що лежав вільно на купі, розгублено помахала ним стрункою білою рукою і раптом легким жестом підкинула вгору до стелі, де він зник в багряній лампі, оселившись там, і його було видно крізь підсвічений атлас як темний випираючий прямокутник. Це їй сподобалось – вона спалахнула молодим заразливим сміхом, і Мерлін виявив, що він теж відразу із задоволенням до нього приєднався.
– Він там залишився! – весело закричала вона. – Він справді залишився?
Для обох ця подія здавалася вершиною блискучого абсурду. Їх сміх змішався, наповнив книгарню, і Мерлін був радий дізнатись, що її голос є глибоким і сповненим чаклунства.
– Спробуйте інший, – раптом запропонував він, – спробуйте червоний.
При цьому її сміх посилився і їй довелося спиратися руками на стопку, щоб утриматись.
– Спробуйте інший, – вона ледве зуміла вимовити між спазмами радості. – О боже, спробуйте інший!
– Спробуйте дві.
– Так, спробуйте дві. О, я задихнусь, якщо не перестану сміятися. Ось, поїхали.
За словами розпочалася дія, вона підхопила червону книгу і послала її плавною гіперболою до стелі, де вона опустилася в лампу поруч із першою. Минуло кілька хвилин, перш ніж будь-хто з них зміг би зробити більше, ніж хитатися туди-сюди в безпорадному сміху; але потім за взаємною згодою вони зайнялися спортом заново, і ця думка виникла у них в унісон. Мерлін схопив велике, спеціальне видання французького класика і жбурнув його вгору. Аплодуючи власній влучності, він взяв бестселера в одну руку та книгу про окуляри в іншу, і, затамувавши подих, дивився як Кароліна робила свій кидок. Після цього справа пішла швидко і шалено – іноді вони чергувались, і, спостерігаючи, він виявляв, наскільки вона гнучка в кожному русі; іноді хтось із них робив кидок за кидком, підбираючи найближчу книгу, відсилаючи її, і тоді ледь вистачало часу, щоб прослідкувати її політ, перш ніж потягнутись за іншою. Протягом трьох хвилин вони звільнили трохи місця на столі, і лампа з багряного атласу настільки розпухла від книжок, що ледь не лопнула.
– Дурна гра, баскетбол, – зневажливо крикнула вона, коли наступна книжка полишала її руку. – Дівчатка з середньої школи грають у жахливих штанцях.
– Ідіотська, – погодився він.
Вона зробила паузу в акті підкидання книг і несподівано поклала наступну на стіл.
– Я думаю, що тепер у нас є місце де присісти, – сказала вона серйозно.
Це було дійсно так; вони очистили достатньо місця для двох. Мерлін зі слабким відтінком переживання глянув за скляну перегородку містера Мунлайт Квіла, але три голови все ще серйозно гнулися над своєю роботою, і було видно, що вони не бачили, що відбувається в магазині. Тож, коли Кароліна поклала руки на стіл і вмостилася на ньому, Мерлін спокійно наслідував їй, і вони сиділи пліч-о-пліч, дуже щиро дивлячись один на одного.
– Мені потрібно було вас побачити, – почала вона з досить патетичним виразом у карих очах.
– Я знаю.
– Це було останнього разу, – продовжувала вона, і її голос трохи тремтів, хоч вона і намагався тримати його стійким. – Я злякалася. Мені не подобається, що ви їсте за комодом. Я так боюся, що ви проковтнете запонку.
– Одного разу так і сталося… майже, – зізнався він неохоче. – Але це насправді не так просто, знаєте. Я маю на увазі, що можна проковтнути плоску частину досить легко, а іншу частину теж – окремо, але для цілої запонки доведеться мати спеціально влаштоване горло.
Він сам себе здивував дотепною доцільністю своїх зауважень. Слова, здавалося, вперше у житті самі приходили до нього, вимагаючи, щоб він їх обов’язково вжив, збираючись у ретельно влаштовані загони та взводи, нібито підготовлені для нього пунктуальними ад’ютантами у вигляді цілих параграфів.
– Це мене і налякало, – сказала вона. – Я знала, що потрібно мати спеціально влаштоване горло, і, принаймні, я впевнена, що у вас його немає.
Він відверто кивнув.
– Дійсно немає. Це коштує великих грошей, на жаль, набагато більше грошей, ніж я маю.
Він не відчував сорому, сказавши це – скоріше захоплення від того, що визнав це. Він знав, що нічого з того, що він може сказати чи зробити, не буде поза її розумінням; щонайменше через його бідність та практичну неможливість коли-небудь позбутися її.
Кароліна опустила погляд на наручний годинник і з тихим зойком ковзнула зі столу на ноги.
– Вже п’ята година, – скрикнула вона, – а я і не помітила. Я маю бути в «Рітц» в п’ять тридцять. Якщо поспішу, я точно встигну, можу присягнутися.
За взаємною згодою вони знову приступили до роботи. Кароліна розпочала справу, захопивши книгу про комах і відправивши її у політ, нарешті, пробивши скляну перегородку, за якою розміщувався містер Мунлайт Квіл. Власник підняв недобрий погляд, змів зі свого столу кілька шматочків скла і повернувся до праці зі своїми листами. Міс Мак-Кракен удала, що нічого не чула, і лише міс Мастерс здригнулася і трохи злякано скрикнула, перш ніж знову схилилася до над своїми паперами.
Але для Мерліна та Кароліни це не мало жодного значення. В об’єднаному буйному пориві вони кидали книжку за книжкою в усіх напрямках, поки іноді три або чотири не опинялися в повітрі відразу, стукаючи по полицях, розбиваючи скло картин на стінах, падаючи у купи порваними на підлогу. Пощастило, що жоден клієнт не зайшов у цей час, бо, безумовно, він ніколи більше б не відвідав цей магазин – шум був занадто приголомшливим, шум розбиття, розриву та виривання сторінок, перемішаний раз у раз з брязкотом скла, швидким дихання двох кидачів і переривчастими спалахами сміху, до якого обидва періодично вдавались.
У п’ять тридцять Кароліна кинула останню книгу у лампу і таким чином дала остаточний поштовх вантажу, який вона вже несла. Ослаблений атлас порвався і скинув увесь вантаж одним величезним сплеском білого і та різноманітного кольору на вже засмічену підлогу. Потім з полегшенням зітхнувши, дівчина звернулася до Мерліна і простягла руку.
– До побачення, – сказала вона просто.
– Ви вже йдете?
Він знав, що так і є. Його питання було просто хитрістю, затягуванням часу, щоб затримати її та витягнути ще на мить те сліпуче світло, яке він черпав з її присутності, щоб продовжити величезне задоволення рисами її обличчя, яке нагадувало про поцілунки й було схоже на обличчя дівчини, яку він знав ще в 1910 році. На хвилину він стиснув її ніжну руку – потім вона посміхнулася і забрала її, і, перш ніж він зміг відкрити двері, вона зробила це сама і вийшла в каламутні та зловісні сутінки. що нависли саме над Сорок сьомою вулицею.
Я б дуже хотів розказати вам, що Мерлін, побачивши, як краса ставиться до мудрості віків, зайшов у маленьку конторку містера Мунлайта Квіла, щоб назавжди розпрощатися там зі своєю роботою, вийшовши звідти на вулицю набагато більш витонченим, шляхетним і більш іронічним чоловіком. Але правда набагато буденніша.
Мерлін Грейнджер підвівся й оглянув крах книжкової крамниці – розірвані томи, порвані атласні залишки колись прекрасної багряної лампи, кристалічний розсип битого скла, який райдужним пилом лежав по всьому інтер’єру, а потім пішов у кут, де зберігалася мітла, і почав прибирати та поправляти, відновлюючи, наскільки він міг, крамницю до її колишнього стану. Він виявив, що хоча деякі книжки були мало пошкоджені, більшість з них зазнали пошкоджень різного масштабу. У деяких були відірвані палітурки, в інших вирвані сторінки, деякі були просто надірвані, що, як відомо усім необережним користувачам книг, робить книгу негідною до повернення за попередню ціну.
Однак, до шостої години він досить багато зробив, щоб відшкодувати пошкодження. Він повернув книги на їхні оригінальні місця, підмів підлогу і вкрутив нові лампочки в патрони. Сам багряний атлас був безнадійно зіпсований, і Мерлін з певним побоюванням думав, що гроші для його заміни вирахують з його зарплати. Отже, о шостій, зробивши все можливе, він продерся через вітрину, щоб опустити віконниці. Делікатно крокуючи назад, він побачив, як містер Мунлайт Квіл підіймається зі свого столу, надягає пальто і капелюха та заходить у магазин. Він загадково кивнув Мерліну і пішов до дверей. Поклавши руку на ручку двері він зупинився, обернувся, і голосом, який цікаво поєднував лють та невпевненість, промовив: «Якщо ця дівчина знову завітає сюди, скажіть їй, щоб вона поводилася пристойно».