У свої сорок Мерлін нічим не відрізнявся від себе в тридцять п’ять; трохи більший живіт, сивина біля вух, та більш явна відсутність бадьорості в його ході. Його сорок п’ять відрізнялися від сорока схожим чином, якщо не згадати легку глухоту в лівому вусі. Але в п’ятдесят п’ять процес перетворився на хімічну реакцію величезної швидкості. З кожним роком він все більше ставав «старим» у своїй сім’ї – майже «старезним», як була впевнена його дружина. У цей час він вже був повноцінним власником книгарні. Таємничий містер Мунлайт Квіл помер десь п’ять років тому, не переживши свою дружину, заповівши йому магазин і весь склад товарів, і там Мерлін все ще проводив свої дні, до цього часу вивчивши назви майже усього, що людство написало протягом трьох тисячі років. Живий каталог, авторитет щодо тиснення та палітурок, фоліантів та перших видань, він міг дати точний опис щодо тисячі авторів, яких він ніколи не міг зрозуміти й напевно ніколи не читав.
В шістдесят п’ять у нього з’явилося старече тремтіння. Він надбав меланхолійні звички старого чоловіка, які так часто зображують в інших старих у стандартних комедіях вікторіанських часів. Він витрачав величезні проміжки часу на пошуки загублених окулярів. Він допікав свою дружину, і вона відповідала йому тим самим. Три-чотири рази на рік він розповідав ті ж самі жарти за сімейним столом і давав синові дивні, неможливі вказівки щодо його поведінки в житті. Психічно та фізично він був настільки цілком відмінний від Мерліна Грейнджера у двадцять п’ять років, що здавалося недоречним, що він повинен досі мати те саме ім’я.
Він все ще працював у книгарні, найнявши молодого помічника, якого, звичайно, вважав дуже лінивим, і нову молоду секретарку міс Гафні. Міс Мак-Кракен, стародавня і незворушна, як і він сам, все ще вела облік. Молодий Артур торгував облігаціями на Уолл-стріт, як, здавалося, в той час робили всі юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як і повинно бути. Нехай старий Мерлін здобуває усю магію, яку може, зі своїх книг – місце молодого короля Артура перебувало у світі цифр.
Одного дня, о четвертій годині, коли Мерлін у своїх капцях на м’якій підошві безшумно ковзнув до передньої частини магазину, керований новою звичкою, якої він, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, він, напружуючи зів’ялий зір, випадково визирнув через вітрину, щоб роздивитися вулицю. Лімузин – великий, привабливий, дивовижний, підкотив до бордюру, і шофер, вийшовши й провівши якусь розмову з людьми в салоні машини, розгублено обернувся і попрямував до входу в «Мунлайт Квіл». Він відчинив двері, прослизнув всередину і, невпевнено поглянувши на старого у фесці, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, ніби його слова доносилися крізь туман.
– Чи ви…чи у вас продаються завдання?
Мерлін кивнув.
– Підручники знаходяться в задній частині магазину.
Шофер зняв кепку та почухав коротко стрижену кучеряву голову.
– Та, ні. Те що треба, то детектив.
Він вказав великим пальцем назад у напрямку лімузина.
– Вона бачила це в газеті. Перше завдання.
Інтерес Мерліна посилився. Тут, можливо, був великий продаж.
– А, видання. Так, ми рекламували кілька перших видань, але… детективи, я не пригадую… Яка була назва?
– Я забув. Про злочин.
– Про злочин? У нас… ну ми маємо «Злочини сім’ї Борджіа» – сап’янова палітурка, Лондон 1769, прекрасний…
– Ні, – перебив його шофер, – там був один хлопець, який скоїв ці злочини. Вона дізналася з оголошення у газеті, що у вас у продажу є ця книга.
Він відкинув кілька можливих назв з виглядом знавця.
– Сильвер Бондар, – раптом оголосив він після невеликої паузи.
– Що? – перепитав Мерлін, не підозрюючи, про що саме йдеться.
– Сильвер Бондар. Це був той хлопець, який скоїв злочини.
– Сильвер Бондар?
– Сильвер Бондар. Може пірат якийсь.
Мерлін почухав коротку сиву щетину на щоках.
– Слухайте, містере, – продовжував потенційний покупець, – якщо ви хочете врятувати мене від жахливого прочухана, спробуйте подумати. Старенька божеволіє, якщо все не проходить гладко.
Але міркування Мерліна на предмет «Сильвера Бондара» були такими ж марними, як і його старанні пошуки на полицях, і через п’ять хвилин дуже пригнічений візничий був змушений повернутися до своєї господині. Крізь скляну вітрину Мерлін міг побачити видимі символи грандіозного заворушення, яке тривало в інтер’єрі лімузина. Шофер робив відчайдушні, зворушливі жести, виражаючи свою невинуватість, але вочевидь безрезультатно, тому що коли він обернувся і заліз на водійське сидіння, вираз його обличчя був трохи пригнічений.
Тоді двері лімузина відчинилися і назовні вийшов блідий і стрункий молодий чоловік років двадцяти, одягнений за останньою модою, з легкою тростиною в руках. Він увійшов до магазину, пройшов повз Мерліна, дістав сигарету і запалив. Мерлін підійшов до нього.
– Чим я можу допомогти вам, сер?
– Друже, – холодно сказав молодий чоловік, – є кілька речей. Спершу ви можете дозволити мені викурити цю сигарету, уникаючи уваги тієї старої в лімузині, яка, так сталося, є моєю бабусею. Якщо вона дізнається, що я курю до повноліття, це коштуватиме мені п’ять тисяч доларів. Друге – ви повинні знайти перше видання «Злочин Сільвестра Бонарда», яке ви рекламували минулої неділі в Times. Моя бабуся, здається, хоче позбавити вас його.
Детектив! Чийсь злочин! Сильвер Бондар! Все було ясно. Зі слабкою недовірливою посмішкою, ніби кажучи, що він би міг насолодитися цим, якби життя допомогло йому надбати звичку насолоджуватися хоч чимось, Мерлін попрямував до задньої частини магазину, де зберігалися його скарби, щоб добути одну з останніх інвестицій, яка дісталася йому досить дешево при продажу великої колекції.
Коли він повернувся з книгою, молодий чоловік затягувався сигаретою і з величезним задоволенням видував цілі клуби диму.
– Боже мій! – сказав він. – Вона тримає мене біля себе весь день, змушуючи виконувати ідіотичні доручення, і це моя перша затяжка за шість годин. Куди котиться увесь цей світ, я питаю, у якому мізерна старенька, котрій вже час знову переходити на молоко, має можливість диктувати чоловікові вказівки щодо його особистих звичок? Я не бажаю терпіти над собою ніякого диктату. Дайте глянути книжку.
Мерлін обережно передав йому книгу, і молодий чоловік, відкривши її з необережністю, що миттєво змусило серце книготорговця здригнутися, пробіг по сторінках великим пальцем.
– І що, ніяких ілюстрацій, чи не так? – прокоментував він. – Ну, друже, чого вона варта? Кажіть! Ми готові дати вам справедливу ціну, хоча я не знаю з якої причини.
– Сто доларів, – насупився Мерлін.
Молодий чоловік здивовано свиснув.
– Отакої! Давайте так. Ви не з селюками якимось маєте справу. Я з міських, і моя бабуся – жінка, яка також виросла в місті, хоча, треба визнати, щоб підтримувати її у належному стані знадобиться спеціальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларів, і дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас є книги, лежать на горищі разом з моїми старими іграшками, і вони були написані до того, як народився старий, який написав це.
Мерлін напружився, виражаючи суворий і педантичний жах.
– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларів, щоб придбати це?
– Ні. Вона дала мені п’ятдесят, але вона очікує решту. Я добре знаю цю стару.
– Так передайте їй, – з гідністю вимовив Мерлін, – що вона позбавила себе дуже вигідного придбання.
– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловік. – Погоджуйтесь, будьте розумним і не намагайтеся нас пограбувати…
Мерлін розвернувся, тримаючи дорогоцінний том під пахвою і збираючись повернути його в спеціальний ящик у своєму кабінеті, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишністю вхідні двері скоріше розчахнулися, ніж відчинилися, і впустили в темний інтер’єр шляхетний привід з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальців міського юнака, і він затамував подих, не зумівши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерліна це з’явлення, здавалося, мало найвидатніший і неперевершений ефект – настільки сильний ефект, що найбільший скарб його магазину вислизнув з його руки й приєднався до сигарети на підлозі. Перед ним стояла Кароліна.
Вона була старою жінкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Її волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним і прикрашеним; на її обличчі, трохи нарум’яненому у стилі дами з вищого світу, було видно павутиння зморшок біля очей, а дві глибші лінії з’єднували її ніс з куточками рота. Її погляд був тьмяний, недоброзичливий і роздратований.
Але це без усякого сумніву була Кароліна: риси Кароліни, хоча і зів’яли з часом, фігура Кароліни, хоч крихка і заклякла, манера триматися Кароліни, безпомилково складена з чудової зухвалості та вартій заздрості самовпевненості, і, головне, голос Кароліни, ламкий і тремтячий, але з тією нотою, яка все ще могла примусити шоферів побажати керувати вантажівками з пральні й спричиняла падіння сигарет з пальців онуків.
Вона зупинилася і принюхалася. Її очі знайшли сигарету на підлозі.
– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цілою літанією підозри, звинувачення, доказів та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань і видуй увесь цей нікотин з легенів!
Молодий чоловік з трепетом дивився на неї.
– Дмухай! – наказала вона.
Він слабенько стиснув губи й подув у повітря.
– Дмухай! – повторила вона, більш безперечно, ніж раніше.
Він знову подув, безпорадно і смішно.
– Ти розумієш, – стрімко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларів за п’ять хвилин?
Мерлін на мить очікував, що юнак впаде благально на коліна, але таке вже було благородство людського характеру, що він залишався стояти, – навіть ще раз видихнув повітря, частково від нервозності, частково, без сумніву, з якоюсь невиразною надією знову повернути її прихильність до себе.
– Молодий віслюк! – закричала Кароліна. – Ще раз, ще один єдиний раз, і ти підеш з коледжу і відправишся працювати.
Ця загроза мала настільки надзвичайний вплив на молодого чоловіка, що він зблід ще більше, ніж був від природи. Але Кароліна ще не скінчила.
– Ти думаєш, я не знаю, що ти й твої брати, як і твій дурнуватий батько, думаєте про мене? Так ось, я знаю. Ви думаєте, що я старезна. Ви думаєте, що я вже ніяка. Так ось ні! – Вона вдарила себе кулаком у груди, ніби доводячи, що все це – маса м’язів і сухожиль. – І у мене залишиться більше мізків, ніж у всіх вас разом узятих, навіть коли ви покладете мене на стіл у вітальні якимось сонячним днем.
– Але бабуся…
– Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не мої гроші, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрівний перукар у Бронксі. Дай-но мені поглянути на твої руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаєш себе розумнішим за мене, яка колись мала залицяння від трьох графів і справжнього герцога, не кажучи вже про пів дюжини папських намісників, які переслідували мене від самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!
Юнак покірно подув. Одночасно відчинилися двері, і схвильований джентльмен середнього віку, який носив пальто і капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на підборідді, увірвався в магазин і кинувся до Кароліни.
– Нарешті я знайшов вас, – вигукнув він. – Я шукав вас по всьому місту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав мені, що наскільки йому відомо, ви відправились до книжкового магазину під назвою «Мунлайт…».
Кароліна роздратовано обернулася до нього.
– Я вас найняла, щоб слухати ваші спогади? – відрізала вона. – Ви мій репетитор чи мій брокер?
– Ваш брокер, – зізнався оброблений хутром чоловік, дещо розгубившись. – Прошу пробачення. Я прийшов дізнатися щодо пакета акцій тієї фонографічної компанії. Я можу продати по сто п’ять.
– То зробіть це.
– Дуже добре. Я просто думав, що мені краще…
– Ідіть і продайте. Я розмовляю з онуком.
– Дуже добре. Я…
– До побачення.
– До побачення, мадам. – Оброблений хутром чоловік зробив легкий поклін і поспішив з магазину у деякій розгубленості.
– Що стосується тебе, – сказала Кароліна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоїш, і мовчи.
Вона звернулася до Мерліна й окинула його вже не таким недружнім поглядом. Потім вона посміхнулася, і він теж усміхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтріснутим, але від того не менш спонтанним сміхом. Вона схопила його за руку і потягнула на інший бік магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного і дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощів.
– Це єдине, – зітхнула вона з певною переможною зловтіхою – єдине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити інших людей ходити навколішки. Бути старим і багатим та мати бідних нащадків – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.
– О, так, – посміхнувся Мерлін. – Я знаю. Я вам заздрю.
Вона кивнула, підморгнувши йому.
– Востаннє, коли я була тут сорок років тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловіком, який дуже хотів би ходити навколішки.
– Я дійсно був таким, – зізнався він.
– Мій візит, мабуть, багато для вас значив?
– Це дійсно так, – вигукнув він. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.
Вона засміялась.
– Багато людей вважали мене надприродною істотою.
– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлін, – я розумію. Розуміння приходить до нас, старих людей, адже нічого вже не має значення. Зараз я розумію, що той вечір, коли ви танцювали на столі, ви були нічим іншим, як моєю романтичною мрією про вродливу і порочну жінку.
Її старі очі поринули далеко, а голос звучав як відлуння забутого сну.
– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.
– Ви провокували мене. Я був майже в обіймах Олівії, а ви закликали мене бути вільним і зберігати повну міру молодості та безвідповідальності. Але здавалося, що попередження з’явилося в останній момент. Занадто пізно.
– Ви дуже старі, – сказала вона без докору. – Я не усвідомлювала.
– Також я не забув, що ви зробили зі мною, коли мені було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкішне зусилля. Краса і сила, яку ви випромінювали! Ви стали уособленням цих рис навіть для моєї дружини, і вона вас побоювалася. Тижнями я хотів вислизнути з дому в темряві й втопити задуху життя у музиці, коктейлях та дівчині, яка повернула б мені молодість. Але потім… я вже не знав як.
– А тепер ви вже зовсім старий.
З якимось побоюванням вона відсунулася назад трохи далі від нього.
– Так залиште мене! – вигукнув він. – Ви також старі; дух в’яне разом зі шкірою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати мені те, що я б хотів забути: що бути старим і бідним, можливо, набагато гірше, ніж бути старим і багатим; щоб нагадати мені те, що мій син кидає мені в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?
– Давайте мені мою книгу, – суворо наказала вона. – Швидше, старий!
Мерлін ще раз подивився на неї, а потім терпляче підкорився. Він підхопив книгу і передав їй, покачавши головою, коли вона протягнула йому гроші.
– Навіщо розігрувати фарс, що ви готові заплатити мені, коли одного разу ви змусили мене зруйнувати це саме приміщення?
– Так, я це зробила, – сказала вона з гнівом, – і раділа цьому. Можливо, саме тут було зроблено достатньо, щоб зруйнувати мене.
Вона поглянула на нього, наполовину зі зневагою, наполовину з прихованою ніяковістю, коротко скомандувала до міського онука і рушила до дверей.
Потім вона пішла з його магазину і з його життя. Двері клацнули. З зітханням він повернувся і рушив назад до скляної перегородки, яка закривала пожовтілі рахунки багатьох років, а також зів’ялу зморшкувату міс Мак-Кракен.
Мерлін розглядав її висохле, вкрите павутинням зморшок обличчя з дивним жалем. Їй, в будь-якому випадку, дісталося ще менше від життя, ніж йому. Непокірний, романтичний дух, що діяв несподівано, у пам’ятні моменти не надав її життю жодної родзинки та слави.