– Панове-громадо! Прошу розходитися по домах і спокійно чекати розпорядження влади. В Сараєві вбито престолонаслідника архікнязя Франца-Фердинанда!
Пишу тобі, Іване, зі Стрия. Уже початок вересня. Львів зайняли російські війська, які підуть і далі; наш леґіон має стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипівку, бо ж, напевно, вашу семінарію у Станіславі закрили. Раджу тобі, як отримаєш мобілізаційну картку, зголоситися у повітову Бойову управу українських січових стрільців. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своїх і не знущатиметься з тебе австрійський чи мадярський капрал.
Якщо говорити по щирості, я трохи розгублений: сподівався на краще. Звичайно, створення українського військового леґіону стало для нас необхідністю, бо ж створений леґіон польський, і силова рівновага на галицькому терені мусить бути на випадок… ти здогадуєшся, що я маю на увазі. Львівська міська рада після оголошення війни Росії виділила на польський леґіон півтора мільйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представникові щойно створеної Головної української ради, що Львів є польським містом і таким буде завжди: polski Łwów – polskim legionom[10]. Тож зрозуміло, що українське військо необхідне хоча б для оборони.
Та коли озброєні найновішими крісами польські леґіонери вимарширували на територію Польського королівства, українським стрільцям виділено кріси системи Верндля – на один олов’яний набій і з довжелезними багнетами, зате багато диму, і гук – немов із гармати.
А скільки за це виявлено від наших провідців вірнопідданської вдячності австрійській владі! На четвертий день після оголошення війни по обіді була організована у Львові щойно створеною Бойовою управою УСС маніфестація – польська відбулася зранку – з музикою, транспарантами. Натовп зібрався на Ринку перед кам’яницею «Просвіти», з балкона промовляв голова Бойової управи Кирило Трильовський і проливав сльози за престолонаслідником, крикуни з юрби вигукували: «Хай живе цісар Франц-Йосиф!», «Хай живе кайзер Вільгельм!»; потім на Бернардинській площі, перед будинком комендатури, співали австрійський гімн і марш Ракочія, жінки лементували: «Слава австрійській армії!» і дякував львів’янам за вірнопідданість генерал Колошварі. А після параду Боберський з Трильовським (про це розповідали на другий день) вечеряли в локалі «Колозеум», навперебій хвалилися, що українська демонстрація була втроє більша від польської і брали у ній участь визначні люди, а в польській – самі вуличники, потім удруге тяжко посварилися за першість і врешті знайшли соломонове рішення – комендантом майбутнього леґіону призначили директора Рогатинської ґімназії Михайла Галущинського. Комедія: високі стрілецькі ранґи отримують не військові, а професори, студенти й ґімназисти. Мені вже почепили три зірочки підхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.
На другий день Головна українська рада видала комунікат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд відозви пригнічував тривогою і непевністю; відозва закликала добровольців вступати до лав УСС. Я зголосився до поборової комісії на вулиці Коперника і був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селі Гаях недалеко Львова.
Я ще не сказав тобі, що після здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца-Фердинанда, я чимдуж помчав до пам’ятника Кілінському і прочекав там до самого вечора – Катруся не прийшла. Всіляке мені лізло до голови, усе не сходила з думки банда вуличників, яка намірялася зірвати свято в Українському горóді, та я втішав себе думкою, що вона мерщій виїхала з розтривоженого Львова.
Тож яке було моє здивування й радість, коли я побачив у канцелярії поборової комісії за столиком її – Катрусю!
Вона схопилася з крісла, підбігла до мене й припала до грудей.
«Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…» – «Як ти тут опинилася?» – «Я зайшла, як ти мені порадив, до «Жіночої громади» на Руській, видно, сподобалася функціонеркам, і вони запропонували мені, оскільки про семінарію нема вже що думати, працювати в них… А до пам’ятника Кілінському я не йшла – таке тоді робилося в місті…» – «І вони тобі доручили секретарювати в поборовій комісії? Але ж російські війська вже під Львовом, тобі треба їхати додому». – «Я записалася в жіночу чету…» – «А що скажуть батько, мати, Гриць?» – «Це ж Гриць мені порадив: хтозна, що буде діятися у наших селах – окупація, солдати… А я піду з тобою, Михайле!»
Катруся довірливо дивилася мені в очі, і я зрозумів, що вона – моя доля. Але на яку небезпеку пішло дівчисько!.. Та, зрештою, нині й справді ніхто не вгадає, де безпечніше. В селах сваволять гонведи, виловлюють «москвофілів», вішають або женуть до Талергофа – ти вже чув про цей страшний концтабір? Ми опинилися між молотом і ковадлом – між царем і цісарем.
На початку вересня курінь Гриця Коссака виїхав поїздом до Стрия, там нас розмістили по стодолах і хатах. До прийняття присяги займалися військовими вправами і стояли в черзі до польових кухонь. У стрільців завелися воші.
Російські війська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували підходити все нові й нові колони добровольців, зібралося їх тут близько двадцяти тисяч. І знаєш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру «Руської бесіди» Леся Курбаса. Якийсь час він був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святі Шевченка в Спортовій палаті на Зеленій, він читав «Кавказ». Високого росту, палаючі очі, м’який баритон, поривчасті нервові жести, своєрідні інтонації. Талант! Та про нього потім…
Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командує нами з Відня, із двадцяти тисяч добровольців відібрано тільки дві – здебільшого з інтеліґенції і студентів, а сільським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пішли – злі, розчаровані й ображені на панство, і багато з них, кажуть, додому не добралося: їх виловлювали мадярські польові жандарми і закованих вели на розстріл за те, що вони буцімто пробували пробиратись до росіян. Та все те якось унормується, набір до УСС буде продовжуватись, то ти… А втім – як знаєш…
Нас обмундирували в гонведську уніформу, тільки й того, що на лівому боці чако дозволили почепити відзнаку «УСС» і привели до присяги в стрийському Народному домі. Вишикували рядами перед вівтарем, оркестр заграв «Боже, буди покровитель цісарю, єго краям», командант Галущинський виголосив довгу промову, з якої я запам’ятав лише одну фразу: «Нехай веде нас до побіди гадка про найяснішого пана цісаря!», і закінчив вигуком: «Хай жиє Франц-Йосиф, гох!»
У залі тричі пролунало «гох», я мовчав, а тоді побачив, як із другого ряду стрільців, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас і подався до виходу. Більше я його не бачив.
Завтра виїжджаємо у Сколе, а звідти до коша у Варпаланку біля Мукачева, де пройдемо вишкіл. Леґіон усусусів зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott für den Kaiser und Vaterland[11].
P. S. Жіноча чета виступає разом з нами. Катрусі там нема. Що з нею? Я хотів випитати у Гриця, він повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрічі зі мною. А після присяги відразу виїхав до Відня – нібито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповісти: може, Катруся повернулася-таки в Пилипівку?
Розділ другий
Наступного дня перед обідом Янченко, Ніструл і Горбов принесли перший улов: із десяток доброго харіуса і дві воронобокі тлусті щуки. Я зібрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, він допоміг мені: з дровами в тундрі сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранці уздовж озера з рушницею. Мені стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата-куріпки тільки-но почали опірюватися. Певне, за звичкою…
Підоспіла й мені робота. Риболовлею я не займався: не йде мені риба на гачок, та й не вистачає терпіння невідривно вдивлятися у поплавець. Для мене відпочинок – ватра, дрова і кухня.
При ватрі я можу просидіти цілу ніч: вогонь не тільки зігріває тіло, а й очищує душу. Щось там за довгі будні понакипає у ній, іржею візьметься і шкребе, пригнічує, в’ялить. А первісна чистота вогню, немов панацея від недуг, які людина сама на себе накликає, немов свідок вічності перед короткочасним людським існуванням, заперечення дріб’язку, яким так бездумно затруюємо собі життя, – випалює окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, і ти чуєш, як вона кришиться, облітає і вивільнює із зашкарублості твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутність.
А за кухнею я стаю ніби своїм власним прапредком, язичником, який вчиться розуміти матерію, придатну для споживання, і дивується, як захований у шкаралущі, лушпайці непоказний продукт ніби силою твоєї ворожби вивільняє запах, смачність, поживу, які не тільки заспокоюють інстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радіти, страждати і творити.
Та найбільше люблю під час відпочинку в тундрі ходити по дрова. Тоді я цілковито з’єднуюся з природою, ніби занурююсь у неї і стаю невід’ємною її часткою. Мені здається, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмічене, неторкане, що ніхто до мене не вбирав тут у свої очі чистого неба і цвіту, а у вуха – розмаїття голосів.
Йду і втішаюсь останніми днями тундрового літа. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорніти вершини горбів, чорнота швидко сповзає униз – до яруг, балок і круч, в яких на все літо залишаються спресовані верстви брудного снігу, а тоді прилітають яскраво оперені кулики-турухтани – гостродзьобі, на тоненьких ніжках, – сповіщаючи своїм гамором початок кількаденної весни. Не гаючись, бо квапить природа, стають самці до бою, щоб відвоювати собі самиць, які повинні чимскоріш відкласти яйця і до половини серпня викохати нащадків; самці наїжачують барвисті краватки, сходяться і відчайдушно б’ються, різнобарвне пір’я розлітається, і на тундрових просторах розквітають із них жовтогарячі купальниці, білосніжна пушиця, голубі незабудки, червоний іван-чай…
Ще по ярах над струмками висять снігові намети, ще на воді мерзне крига, а тундра вся цвіте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневі, мов сама тундра, сидять уже на яйцях куріпки, і коли з’являється у небі сокіл-сапсан, погрозливо описуючи коло, стрімко злітають угору білі куропачі й падають каменем подалі від гнізда: рятують сім’ю, віддаючи себе в жертву соколам.
Після кількох днів гамірної весни, за час якої птахи відкладають яйця, песець встигає скинути із себе біле хутро, замінивши його менш привабливим рудувато-сірим маскхалатом, – починається комарине літо. Ще немає комарів – цих найлютіших ворогів усього живого в тундрі, та чуйне вухо вловлює загрозливе шипіння у заплавах озер і в старицях річок: вода в них бульбашиться, ніби кипить, ворушаться без вітру жорсткі стебла осоки – то вилізають із води мільярди комариних личинок, вони тріскають, і з прозорих кожушків вилітають рої. Табуни самців витинають у піднебессі свої зазивні танці, а комариці, збуджені непереможним покликом продовження роду, з лютим писком розлітаються у пошуках живої крові, без якої не можуть зачати в собі нове життя; вони проженуть на північ стада оленів, вимучать пастухів, не дозволять спокійно відпочивати рибалкам і зникнуть, мовби їх ніколи й не було, у кінці короткого літа.
Тундрове літо постає нині переді мною в одному менті, наче для того, щоб я запам’ятав його напередодні зимових буревіїв. Воно вже закінчується, комарів стало помітно менше, але ще тепло, хоч із півночі починає тягнути різкою прохолодою, і бовдуряться на обрії сизі хмари. Куріпки ще годують своїх малят, та за тиждень-два вони вже виростуть, тоді самички перестануть стерегти гнізда – розпочнеться полювання на куріпок. А нині вони ще саможертовно вилітають назустріч ворогові і, вдаючи немічних, падають йому під ноги, відводячи короткими перельотами у протилежний від гнізда бік.
Я збираю паливо, складаю на купи і приглядаюся до кожної коряжини. У багатьох упізнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як і людина, уміє відтворювати живий світ у подобизнах. Ось із цієї, наприклад, знімеш кору і побачиш земноплаза, який жив тут мільйон років тому; в іншій вбачається умудрене досвідом обличчя старого абориґена; ще інша з-під кори зраджує лінії звабливого дівочого тіла, а ось ця… Піднімаю розкарячений подовгуватий пеньок і, напевне, тільки мені вбачається в ньому страхітливий монстр – втілення постраху, погрози й жорстокості, – опредмечений виплід найхворобливішої людської уяви. Беру пеньок із собою.
Я назносив дров, розпалив ватру під казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив біля входу в бунгало. Вряди-годи позирав на неї: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на місці очей тупо й безжалісно вп’ялися в мене – стало моторошно, і я задумав кинути потворний виплід природи в огонь.
Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федір, він теж придивлявся і затримав мою руку.
– Не треба, Євгене. Краще вирізьби з нього те найстрашніше, що мучить тебе ще й нині, і воно таким чином якось відчужиться від тебе. Не можна вічно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другій шахті після страти Берії. Хоч призабудь… А взагалі, щось діється з тобою цього разу, для мене не зрозуміле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповідав про скитальника Михайла, ти весь перемінився, наче щось неймовірне тобі привиділося. Може, поділишся зі мною, душу облегшиш?
– Не знаю, – відказав я нерішуче. – Смішно було б і признаватись. Але мені здалося в одну мить, що той Михайло – мій рідний дядько.
– Яким чином? – здивувався Федір.
– Мій стрийко Михайло був полярником, потім потрапив на Соловки. Мені говорили, що з соловецького табору він нібито втік. Може, то його спіймали і заслали у Воркуту?..
– Оце-то вже справді баєчка… Але про дядька ти мені нічого не розповідав. Справді був полярником? І ти ніколи цим не похвалився?
– Болем не хваляться.
– То хоч розкажи…
ІЗ КНИЖКИ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА «14 МІСЯЦІВ НА ЗЕМЛІ ФРАНЦА-ЙОСИФА»
У квітні 1931 року доцент Харківського інституту народної освіти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути в Ленінград для підготовки третьої з черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедиції.
Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виїхав із Праги до Харкова, обійняв посаду викладача географії в Інституті народної освіти, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав для газети й шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читача – через те, мабуть, що матеріал для неї я взяв безпосередньо із спогадів члена експедиції Нобіле – чеського професора-геолога Франтішека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який міг бути зв’язок із статтею і викликом професора Самойловича! Адже таких спеціалістів, як я – і кращих, – у Союзі, напевне, багато.
Цю головоломку я сам розв’язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже після студій і докторантури в Українському вільному університеті у Празі на природничо-географічному факультеті я захищав докторську дисертацію, і на професорській раді виступив з оцінкою першої моєї наукової праці сам Франтішек Бегоунек. З тієї пори професор часто знаходив час для розмов зі мною, заохочував повернутися на батьківщину, де перед географами й геологами розкриваються широкі простори Арктики. В кінці літа 1928 року Бегоунек, овіяний славою, повернувся після катастрофи «Італії» до Праги, він зустрічався з викладачами й студентами університету та педагогічного інституту, а мені особисто розповів усю історію трагічної експедиції. І накінець: коли я вже був у Харкові, до Праги приїхав із візитом герой рятувальної виправи Рудольф Лазарович Самойлович, який на криголамі «Красін» вивіз на Велику землю решту експедиції Нобіле, у тому числі й професора Бегоунека. Чи не можна допустити, що під час розмови з Самойловичем Бегоунек порекомендував йому мене?