* * *
Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме тому і треба бути особливо до неї уважним, адже я майже не приховую своєї чужості, але хіба така невинність здатна її взагалі розпізнати, – тому-то я і не можу збрехати; ні, я не «сильний», і писати не можу, і нічого не можу. А ти, Мілено, ще й одвертаєшся від мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина і не витримає, якщо серце не б’ється, а як же йому битися, якщо ти відвернулася?
Якщо б ти змогла послати мені телеграму після цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тільки якщо зможеш зробити це вільно – а ти зробиш. Тільки тоді – ти бачиш, я навіть не підкреслюю ці слова.
Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити мені брехню: якщо б ти була поруч зі мною.
Але тоді це була б і найбезневинніша брехня на світі – тоді-бо в директорській кімнаті не було б нікого, крім тебе.
(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя
Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечірнього суботнього листа, і ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недільний чергування (теж дивне заняття, сидиш, і всі інші під час таких чергувань працюють, зрозуміло, менше, ніж звичайно, я – рівно стільки ж), похмуро, то дощ накрапає, то хмарне світло заважає писати – словом, усе сумно і прикро, інакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в мені є радість життя, але сьогодні її майже немає; та й звідки б їй узятися – що дасть її, нинішня ніч, нинішній день? У глибині душі вона, попри все, є (приходь час від часу, добре слово), а ось на поверхні її обмаль. Я і сам собі таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекції, директора немає, але я б не здивувався, якщо б він раптом вийшов і сказав: «Мені ви теж не подобаєтеся, тому я вас звільняю». – «Спасибі, – скажу я, – мені це дуже до речі, бо треба терміново з’їздити до Відня». – «Так, – скаже він, – тепер ви мені знову подобаєтеся, і я вас не звільнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поїхати». – «Чому? – скаже він. – Ви мені знову не подобаєтеся, і я вас звільняю». І так до нескінченності.
Сьогодні, здається, вперше відтоді, як повернувся до Праги, я бачив тебе уві сні. Передранкове сновидіння, коротке і важке, після поганої ночі урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празі, ми йшли Фердінандштрассе, приблизно навпроти Вілімека, у бік набережної, по інший бік вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу[95] (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.
Є у мене маленька розрада, що не забороняй мені її сьогодні, переді мною лежить «Трибуна», я зовсім навіть не порушував заборону і не купував її, а позичив у шваґра, ні, шваґро позичив її мені. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цікавить поки, що там написано, але я чую голос – мій голос! – у галасі світу, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тільки очима, а моя кров негайно все дізналася і палко несе це в собі. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другої групи: гиря на ногах – це якраз моя власність, і я зовсім не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публічним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебідь, але це був не комплімент. А ще це викликає хвилювання. Я здаюся собі велетнем, який, витягнувши руки, утримує публіку від тебе на відстані – йому доводиться тяжко, він повинен утримати публіку і все ж хоче чути кожне твоє слово, ні на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публіка, ймовірно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жіночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарешті мода? Усе, що ми бачили досі, “лише” Мілена». Лише і цим «лише» я живу. А решту світу я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гібралтару[96], та й скинув у величезне море. Як? Весь інший світ? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як і раніше похмурий, і лист завтра не прийде, і цей сон – остання звісточка від тебе.
(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя, вечір
Ну, швиденько, ось вона, можливість, і ми маємо її щотижня; як же я раніше до цього не додумався; правда, спершу мені потрібно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаєш, і без Оттли[97] майже неможливо.
В якусь суботу по обіді я сяду в швидкий потяг і годині десь о 2-й (завтра дізнаюся точний розклад) буду у Відні. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недільний швидкий до Праги і телеграфуєш мені, що квиток є, адже без цієї телеграми я не зможу виїхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалі, в нашому розпорядженні більше чотирьох годин, о 7-й ранку в неділю я поїду назад, у Прагу.
Ось така, отже, можливість, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нічних години вдвох (і де? У готелі біля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливість, яку, між іншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи є ця можливість? – виїдеш мені назустріч у Ґмюнд, і ми переночуємо у Ґмюнді. Ґмюнд же австрійський? Тоді паспорт тобі не знадобиться. Я буду там, напевно, годині о 10-й вечора, а може, і ще раніше, і поїду в неділю швидким (у неділю місце, напевно, дістати легше) об 11-й ранку, а якщо є відповідний потяг пізніше, то і ще пізніше. Щоправда, як ти туди доберешся і поїдеш назад, я не знаю.
Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобі запитання, а розмовляв з тобою цілий день. Адреса Краси – Марієнбад, готель «Штерн».
(Прага, 2 серпня 1920 р.) Понеділок
Однак, судячи з розкладу, справи ще краще, ніж я думав, сподіваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маємо.
1-ша можливість, куди гірша:
У суботу, о 4.12 пополудні, я виїжджаю звідси, об 11.10 вечора приїжджаю до Відня, в нашому розпорядженні сім годин, адже їду я в неділю вранці, о 7-й. Правда сім годин за умови, що напередодні вночі (завдання непросте) я трохи посплю, інакше перед тобою буде лише бідолашний хворий звір.
2-га можливість, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виїжджаю звідси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Ґмюнд. Навіть якщо я поїду в неділю ранковим швидким, це буде тільки о 10.46, отже, в нашому розпорядженні виявиться більше п’ятнадцяти годин, з яких кілька можна буде і поспати. Але справа стоїть іще краще. Мені зовсім не обов’язково їхати цим потягом, бо о 4.38 пополудні в Прагу йде пасажирський, на ньому то я і міг би поїхати. Тоді у нас буде двадцять одна година разом, і ми (тільки подумай!), принаймні теоретично, можемо мати у своєму розпорядженні їх щотижня.
Тут є тільки одна зачіпка, хоча, по моєму, не надто серйозна, у всякому разі тобі варто було б довідатися про це. Річ у тому, що ґмюндський вокзал – чеський, а місто – австрійське[98]; невже дурість із паспортами доходить до того, що без паспорта житель Відня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тоді і ґмюндці, що їдуть до Відня, теж повинні мати паспорт із чеською візою, ні, я все-таки не можу в це повірити, адже це було б, як на зло, проти нас [слів із 10 написано нечітко]. І без того погано, що мені доведеться дуже довго стирчати в Ґмюнді на митниці, перш ніж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочує нашу двадцять одну годину.
Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…
(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понеділок, увечері
Уже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все; що ти сумуєш без причини; що ти посилаєш мене в Давос; що ти раптом так наполягаєш на цій зустрічі (а на мою пораду не приїжджати сюди ти пристала відразу; ти заявила, що Відень не підходить для такої зустрічі; ти сказала, що до твоєї поїздки краще нам не зустрічатись, – і раптом, в останніх двох-трьох листах, такий поспіх. Мені б цьому радіти і радіти, та от не можу, бо ж відчуваю в твоїх листах якийсь потаємний страх, чи то за мене, чи то переді мною – не знаю, але в тій раптовості, в тій хапливості, з якою ти наполягаєш на зустрічі, криється страх. Але у кожнім разі я радий, що знайшов можливість, вона є, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на ніч, то можна і це влаштувати – ну, пожертвуємо декількома спільно проведеними годинами. Ти виїдеш тоді годині о 7-й ранку недільним швидким потягом до Ґмюнда – як я тоді, – приїдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мій зворотний потяг відходить тільки о пів на п’яту, у нас будуть так чи сяк шість годин. Ти повернешся вечірнім швидким потягом до Відня і будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недільна прогулянка).
Загалом, усе це мене не турбує, а вірніше кажучи, не обходить – така велика твоя влада наді мною. Замість побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуєш, – замість переживати ще більше, я зберігаю спокій, така велика моя віра в тебе, незалежно від того, який вигляд ти маєш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так і треба.
Але я залишаюся спокійним ще й з іншої, вже геть незвичайної причини. У тебе є властивість – я гадаю, вона має корінь у глибинах твого єства, і якщо не по відношенню до всіх вона проявляється, це тільки їхня вина, – властивість, яку я ні в кого іншого більше не знаходив і яку я, хоч і знайшов тут, все-таки насилу можу взагалі собі уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсім не із співчуття до мене не змушуєш страждати, а просто тому, що не можеш.
Ні, це майже фантастика: мало не цілий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тільки більш-менш промовисте вибачення за обійми.
А тепер – спати! Що, цікаво, ти зараз робиш, у понеділок десь об 11-й вечора?
Вівторок
Яке слабке знання людей, Мілено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара[99], але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.
* * *
Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.