Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.
* * *
Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.
Ф.
Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак[40].
(Меран, 24 червня 1920 р.) Четвер
Коли не виспишся, буваєш куди спритніший, аніж коли висипаєшся, вчора я трошки виспався і відразу ж понаписував усіляких дурниць щодо поїздки до Відня. Зрештою, ця поїздка не дрібниця, щоб брати її на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсім не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаєш листа пневматичною поштою, значить, я поїхав до Праги. До речі, як кажуть, я приїхав би таки на Західний вокзал, – учора я, здається, написав про Південний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичності, нетранспортабельності, недбалості (за умови, що трохи посплю), можеш із цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який іде до Відня, то і вийду скоріше за все у Відні, найбільші клопоти пов’язані з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Відні, можна і в листах).
Ф.
«Ropucha»[41] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це історія як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули її до землі, вона більше не може пересуватись і заклякає, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першої половини втрачено. А крім того, читається вона, як лист Мілени Є., якщо це лист, то я йому відповім.
Що ж до «Мілени», то германство і єврейство не має з цим нічого спільного. Краще за всіх чеську розуміють (не кажучи, звичайно, про чеських євреїв) панове з «Našeřeč», на другому місці – читачі цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобі, що в «Мілені» чеського тільки і є що зменшувальна форма: «Міленко». Подобається тобі це чи ні, але так стверджує філологія.
(Меран, 25 червня 1920 р.)
Так, ми починаємо неправильно розуміти одне одного, Мілено. Ти думаєш, я хотів допомогти тобі, але ж я хотів допомогти собі. Ні слова більше про це. І про снодійне я тебе не запитував, скільки я знаю.
Я ледве знав Отто Ґросса[42]; але я помітив, що тут щось важливе простягало принаймні руку зі «смішного». Безпорадний настрій його друзів і родичів (дружина, шваґро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожніх сумок – щоб він, бува, не випадав із ліжка, коли лишався сам – пив чорну каву, їв садовину, їв усе, що хотів) дещо нагадував настрій послідовників Христа, коли ті стояли попід розіпнутим. Я тоді саме приїхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену і потім, як викручена ганчірка, їхав до Праги попри крововилив. Ґросс, дружина і шваґро їхали з тієї ж нічної поїздки. Корова рад-не-рад, як завжди співала й шуміла півночі, жінка тулилась у кутку в смітті – місця нам дісталися в коридорі, і ми спали (міцно, але убезпечені без видимого успіху Ґросса). А Ґросс майже цілу ніч щось мені розказував (хіба що зрідка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собі ін’єкцію), прийнамні так мені здавалося, бо ж, власне, я нічогісінько не тямлю. Він пояснював своє вчення на прикладі якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливість і втому я не казав про це. Він без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матеріал, без упину вимагаючи мого розуміння. Я механічно кивав, а він майже розпливався мені перед очима. До речі, я вважаю, що навіть при доброму розумі я б цього не збагнув, моя думка холодна й повільна. Так спливла ніч. Були й інші перерви. Часом він зупинявся на кілька хвилин, узявшись за щось і піднісши руки, геть напружений, дорогою тремтів усім тілом і при цьому спав. Згодом у Празі я бачив його лише перебіжно.
Так, звичайно, не те щоб немузикальність була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а річ спадкова від предків (дід мого батька був м’ясником у селі біля Страконіце[43], мені не треба було їсти стільки м’яса, скільки він нарубував і до певної міри мене підтримував), ба – спорідненість важить для мене багато, а втім, це-таки людське нещастя, подібне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозуміти музичних людей означає ж майже немузичність.
Ф.
Якщо приїду до Відня, телеграфую або напишу тобі, отже, на поштамт. У вівторок або в середу. Зрозуміло, всі листи були оплачені, невже по конверту не видно, що марки зірвали?
(Меран, 25 червня 1920 р.) П’ятниця, ввечері
Понаписував сьогодні вранці всіляких дурниць, і ось прийшли обидва твоїх листи, такі переповнені, такі милі. Відповім я на них усно: у вівторок, якщо не трапиться нічого несподіваного в мені або зовні, я буду у Відні. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вівторок, мені здається, припадає свято, і можливо, що пошта, з якою я збираюся тобі в Відні телеграфувати або надіслати листа, буде закрита) вже сьогодні тобі сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобі якесь місце і потім три дні бачив його перед собою – порожнє і змушене чекати того моменту, коли у вівторок я прийду туди такої-то і такої-то години. О, Мілено, чи є взагалі в світі стільки терпіння, скільки треба на такого, як я? Скажеш мені про це у вівторок.
Ф.
(Поштова листівка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20) Адресат: M. Jesenská Wien VIII До запитання Postamt Bennogasse-Josefstädterstraße Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva Вівторок, 10 година ранку
До 12-ї години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навіть не прийде, зараз уже 10.
Тоді все відкладається на завтра; можливо, це і добре, бо ж хоч я і в Відні, сиджу в кафе біля Південного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, і цим ти живеш?), але я ще як би не зовсім тут, дві ночі поспіль не спав, утім, невідомо, чи засну і третьої, в цьому готелі «Ріва» біля Південного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нічого кращого не можу придумати, крім ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятої ранку. Прошу тебе, Мілено, не лякай мене – не з’являйся несподівано збоку або ззаду, і я теж не буду.
Сьогодні, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу від Південного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та ін., – постараюся бродити якнайнепомітніше.
Твій
[Прага, 4 липня 1920 р.] Неділя
Сьогодні, Мілено, Мілено, Мілено – нічого іншого писати сьогодні не можу! Одначе. Отже, сьогодні, Мілено, пишу лише в поспіху, втомі і неприявності (останнє, втім, напевно збережеться і завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообіцяли відпустку на цілих три місяці, а дали чотири дні, причому від вівторка до неділі лише уривками, та до того ж відрізали від кожного дня вечір і ранок. Хіба правда не за мною, що я не зовсім видужав? Хіба не за мною правда? Мілено! (Це тобі на вухо, на ліве, а ти лежиш на бідному ліжку, спиш глибоким сном доброго походження і повільно, ще нічого не усвідомлюючи, повертаєшся з правого боку на лівий – до моїх губ.)
Як я доїхав? Спочатку все було дуже просто, на пероні не виявилося газет. Зайвий привід вибігти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кілька хвилин я відклав газету – і раптом зрозумів, що тебе вже немає зі мною, вірніше, ти була зі мною, я це відчував усім своїм єством, але тепер це твоє буття зі мною було зовсім іншим, ніж у минулі чотири дні, і я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44], що починався описом курорту Кройц у Ґрайні на Дунаї. Тоді я відклав газету, але, коли виглянув у вікно, повз якраз проїжджав потяг, і на вагоні був напис: «Ґрайн». Я відвів погляд і почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Národní Listy» від минулої неділі, там я побачив фейлетон Ружени Єсенської[45], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – і ось сиджу, а просто переді мною твоє обличчя, яким воно було при прощанні на пероні. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне світло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.
Ну що мені ще сказати? Горло відмовляє, руки не слухаються.
Твій
Завтра продовжу опис цієї дивної мандрівки.
(Прага, 4 липня 1920 р.) Неділя, трохи перегодом
Послугач передасть тобі вкладений лист (будь ласка, порви його і лист Макса теж), на нього треба було відповісти негайно, я написав, що буду в неї о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собі: я одружений, повертаюся додому і натрапляю не на послугача, а на ліжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися від усіх – без будь-якого підземного ходу до Відня! Я це говорю собі, щоб усвідомити самому, яка легка і тяжка місія, що мені належить.
Твій
Я посилаю тобі її лист, ніби сподіваючись добитися, щоб ти була геть поруч зі мною, коли я снуватимуся вперед і назад перед її будинком.
(Прага, 4–5 липня 1920 р.) Неділя 11.30
3) нумерую принаймні ці листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.
Результату жодного, хоча адже все ясно, і так само ясно мною було все сказано. Подробиці не переказуватиму – хіба тільки те, що вона не сказала ні про тебе, ні про мене жодного хоч скільки поганого слова. Через суцільну ясність я навіть не відчув жодного співчуття. Я міг лише сказати – і це цілковита істина, – що в наших з нею стосунках нічого не змінилось і навряд чи коли-небудь зміниться, ось тільки – ні, не можу більше, це огидно, це ремесло ката, не моє ремесло. Лише одне, Мілено: якщо вона важко захворіє (вона мов з хреста знята, відчай її незмірний, завтра після обіду я до неї знову піду) – отож, якщо вона захворіє або ще щось із нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тільки знову і знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось більше, я весь розчинився у тобі, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приїзди, Мілено!
Ф.
Я написав дурницю, не можеш ти приїхати – з тієї ж таки причини.
Завтра пошлю тобі на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки віддам йому. Постарайся, щоб він нікому не упав у вічі. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозуміти всі адвокатські зачіпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твоє таке вагоме «і все-таки!».
Понеділок, вранці
Посилаю тобі сьогодні «Бідного Шпільмана»[46], не тому, що він неабияк важить для мене, так він важив одного разу, багато років тому. Я посилаю його тому, що його автор такий віденський і такий немузичний, просто хоч плач, – і ще тому, що він дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зі мною, Мілено, подумай, ти йшла поруч зі мною!), і тому, що він такий бюрократичний, і тому, що він кохав діловиту дівчину.
(Прага, 5 липня 1920 р.) 4) Понеділок, уранці
Сьогодні прийшов твій лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нічний лист того ж дня. Перший такий сумний, із сумними пероновими рисами, сумний не через свій зміст, а тому що він застарів, адже все вже в минулому: наш спільний ліс, наші спільні передмістя, наша спільна дорога. А вона ж не закінчується, не йде в небуття, ця пряма, мов стріла, спільна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеї до вечірнього сонця, вона не скінчиться, і все ж це дурний жарт – казати, що вона не скінчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кілька листів, я їх щойно прочитав, привітання в директора (я не звільнений) і ще в двох-трьох кімнатах, і до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвіночок: «Вона вже не з тобою»; правда, є ще десь у небесах велетенський дзвін, і він дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвіночок геть близенько, у вухах! А потім цей нічний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мірою розширюватись і стискатися груди, дихаючи цим повітрям, незбагненно, як можна бути далеко від тебе.
І проте я не скаржуся, це все не скарга, і ти мені дала слово.
* * *
Тепер історія поїздки, і спробуй тільки потім сказати, що ти не янгол: я віддавна знав, що моя австрійська віза, власне (і не власне) кажучи, два місяці як задавнена, але в Мерані мене запевнили, що для транзиту вона зовсім не потрібна, і справді, при теперішньому в’їзді в Австрію мені ніхто не ставив це на карб. Ось чому я і в Відні геть забув про цей недогляд. Однак під час паспортного контролю в Ґмюнді чиновник – молодий, суворий чоловік – негайно цю помилку виявив. Паспорт відклали вбік, усіх пропустили далі на митний контроль, а мене – ні, вже одне це було досить кепсько (мені весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постійно хто-небудь силкується прогнати мене від тебе, чи то пак тебе від мене, але це їм не вдасться, Мілено, правда? – нікому і ніколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привітний, відкритий, австрійський, співчутливий, щирий – і по сходах і коридорах веде мене в прикордонну інспекцію. Там, зі схожою помилкою в паспорті, вже стоїть румунська єврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, єврейський ти янголе.
Утім, ворожі сили поки набагато могутніші. Височенний інспектор і його коротун помічник, обидва жовті, щуплі, затяті, принаймні зараз, забирають паспорт у свої руки. Інспектор одразу безапеляційно оголошує: «Повертайтеся до Відня й отримайте в поліції належну візу!» Я тільки і можу, що кілька разів повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор відповідає, теж кілька разів, іронічно і злісно: «Вам тільки так здається». – «А чи не можна отримати цю візу телеграфом?» – «Ні». – «А якщо сплатити всі витрати?». – «Ні». – «Чи є у вас тут вищий орган?» – «Ні». Жінка, яка бачить мої муки і зберігає неймовірний спокій, просить інспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкі засоби, Мілено! Так тобі з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю і забрати багаж, тож виїхати сьогодні нема абсолютно жодної надії. І ось ми сидимо в кімнаті прикордонної інспекції, поліцейському теж нічим нас особливо втішити, хіба тільки тим, що можна продовжити квитки тощо, інспектор сказав своє останнє слово і пішов у кабінет, лише коротун помічник ще тут. Я підраховую: наступний потяг до Відня відходить о 10-й вечора, прибуває до Відня о пів на третю ночі. У мене ще не пройшли укуси «рівських» клопів, який буде мій номер біля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалі номер не отримаю і тоді поїду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пів на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранці в понеділок я неодмінно повинен отримати візу у паспорті (але чи отримаю я її відразу, а не у вівторок?), а тоді вирушити до тебе, влаштувати тобі сюрприз у дверях, які ти відкриєш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потім біжать далі: але в якому ж стані я буду після цієї ночі і їзди, а ввечері мені знову їхати шістнадцятигодинним потягом, в якому вигляді я доберуся до Праги і що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження відпустки? Все це тобі, зрозуміло, ні до чого, але що ж робити? Іншого виходу немає. Єдиним невеликим полегшенням було б, набігає мені раптом на думку, переночувати в Ґмюнді і виїхати до Відня вранці, і я, вже зовсім втомлено, питаю коротуна помічника щодо ранкового потяга до Відня, що відходить о пів на шосту і прибуває об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поїду на ньому, і румунка – теж. І тут розмова раптово звертає геть в інший бік, не знаю, яким чином, – несподівано з’ясовується, що коротун помічник хоче нам підсобити. Якщо ми переночуємо в Ґмюнді, то рано-вранці, коли в конторі нікого, крім нього, немає, він потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тоді ми вже о 4 годині дня будемо в Празі. Інспектору ми повинні сказати, що ми поїдемо до Відня ранковим потягом. Чудесно! Втім, чудесно лише відносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить інспектор, ми розігруємо маленьку комедію з ранковим віденським потягом, потім помічник відсилає нас геть, увечері ми тишком-нишком зустрінемося з ним для обговорення подальшого. У сліпоті своїй я думаю, що це все виходить од тебе, тоді як насправді це лише останній удар ворожих сил. Отже, ми, та жінка і я, поволі виходимо з вокзалу (поспішний потяг, який мав відвезти нас звідси, досі стоїть біля платформи, перевірка багажу тягнеться довго). Чи далеко до міста? Година. Нова невдача. Але виявляється, що і біля вокзалу є два готелі, в один із них ми і подамося. Перед готелями проходить колія, треба перейти через рейки, але по гілці саме наближається товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримує, а товарний потяг просто перед нами зупиняється, і доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаємо ми. Але саме це очікування, при тому, що в Прагу я в неділю вже не потраплю, виявляється заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббігала всі готелі біля Західного вокзалу, тепер оббігала всі небесні ворота, щоб просити за мене, – від вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспішає твій поліцейський і кричить: «Ідіть мерщій назад, інспектор вас пропускає!» Та невже? Такої хвилини просто стискає горло. Разів десять ми припрошуємо поліцейського, перш ніж він бере від нас гроші. А тепер швидше назад, забрати в інспекції багаж, бігцем до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!