Твій
(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота
Справа кепська, позавчора прийшли ті два нещасних листи, вчора тільки телеграма (заспокійлива, звичайно, але все ж, як на мене, і трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогодні ж – нічогісінько. А ті листи були для мене не надто втішні, з кожного погляду, і там говорилося, що ти відразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечері я послав тобі термінову телеграму з проханням терміново відповісти, і відповідь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було єдино правильно, будь спокійна, тут ти вдома, Й. з дружиною приїде до Відня, ймовірно, днів за вісім. Як переправити тобі гроші?» Відповіді я, отже, не отримав. «Їдь до Відня, – кажу я собі. – Але ж Мілена цього не хоче, рішуче не хоче. Ти був би рішенням, і вона тебе не хоче, вона в тривозі і сумнівах, тому їй потрібна Сташа». А втім, мені слід було б поїхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокійний, порівняно спокійний, хоча в останні роки навіть не сподівався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночі по чверть години. Ймовірно, це просто звикання до Праги і наслідок шаленого Меранського часу, перш ніж я упізнав тебе і заглянув у твої очі.
Яким темним став Відень, а чотири дні поспіль був же таким світлим. Що там готується для мене, поки я сиджу тут, відкладаю перо і закриваю обличчя рукою.
Ф.
Потім я зі свого фотеля подивився у відкрите вікно на дощ, і мені спали на думку різні можливості: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у ліжку, що пані Колер[55] могла б посприяти і тоді – дивним чином ця можливість найприродніша, найнатуральніша – відчиняться двері, і на порозі з’явишся ти.
(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понеділок
Щонайменше два жахливих дні. Але тепер я бачу, ти зовсім не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усі твої листи від четверга. У п’ятницю я отримав тільки твою телеграму, в суботу нічого, в неділю нічого, сьогодні чотири листи, від четверга, п’ятниці, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб із цих чотирьох листів, з цієї гори відчаю, муки, любові, любові у відповідь, одразу ж усвідомити, що залишається для мене, таким егоїстом стаєш, коли втомився і дві доби мордував себе найжахливішими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоїй життєдатній силі, мати Мілено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, ніж за всі сім останніх років, за винятком року в селі.
Чому досі немає відповіді на мою термінову телеграму, надіслану ввечері в четвер, я, втім, як і раніше, не розумію. Згодом я телеграфував пані К., відповіді теж немає. Не бійся, твоєму чоловікові я не писатиму, не надто мені цього і хочеться. Хочеться мені тільки поїхати до Відня, але я і цього не зроблю, навіть якби не було таких перешкод, як твоє негативне ставлення до мого приїзду, складнощі з паспортом, бюро, кашель, втома, весілля моєї сестри (у четвер). І все-таки краще б поїхати, ніж сидіти вечорами ось так, як було в суботу або в неділю. В суботу: я гуляв по місту, трошки з дядьком, трошки з Максом, і раз на дві години заходив у бюро, довідатися за пошту. Увечері було краще, я пішов до Лорена, жодних поганих звісток про тебе він не мав, згадав твій лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кішем[56] з «Neuen Freien Presse», той теж нічого не знав, проте розпитати твого чоловіка про тебе і сьогодні ввечері перетелефонувати відмовився. Так я сидів у Лорена, раз у раз чув твоє ім’я і був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко і неприємно. Адже він як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламає комедію, і, коли отак спокійно сидиш там і слухаєш його, сам собі здаєшся хитрющим і мерзенним комедіантом. Особливо тому, що він не тільки дитина, але якщо брати до уваги доброту, інтерес, готовність допомогти – великий і дуже серйозний дорослий. Вибратися з цієї подвійності неможливо, і якби я не казав собі весь час: «Ще раз, ще тільки раз я хочу почути твоє ім’я», то давно пішов би. Він і про своє весілля (вівторок) розповідав точно так само.
У неділю було гірше. Взагалі я збирався піти на цвинтар, і це правильно, та весь ранок пролежав у ліжку, а по обіді мені треба було навідати свекра і свекруху моєї сестри, у яких я ще не бував. А там уже і шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нічого. Що тепер? Переглянути театральну афішу, тому що Їловський поспіхом побіжно згадав, що в понеділок Сташа йде в оперу слухати Ваґнера. І ось я читаю, що спектакль починається о 6-й годині, а на 6-ту в нас призначена зустріч. Погано. Що тепер? Піти на Обстґассе, поглянути на будинок. Там тихо, ніхто не входить і не виходить, якийсь час чекаю біля входу, потім на протилежному боці, нічого, такі будинки набагато мудріші за людей, які на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вітрина «Dobre dilo». Зараз вже немає. Тоді, можливо, до Сташі, що зробити дуже легко, бо ж її тепер напевно немає вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’єржкою, тільки потім, щоб вимовити «Лібешіц» і «Їловський», для «Мілени», на жаль, можливості не виявилося. А зараз?
Тепер найдурніше. Іду в кафе «Арко»[57], де не з’являвся вже багато років, шукаю кого-небудь, хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!
Ф.
(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вівторок, дещо пізніше
Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.
Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.
Ф.
Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом, смертельною манірністю (надто це помітно, коли читаєш уголос, я міг би показати тобі такі місця); і особливо сама манера музичного виконання – винахід воістину жалюгідний і смішний, тільки на те і годиться, щоб спонукати дівчину жбурляти у слід цього оповідання все, що у неї є, в найбільшому гніві, який з нею розділить увесь світ, і перш за все я, доки оповідання, що не заслуговує нічого кращого, не загине у власних уламках. Справді, для розповіді немає долі кращої, як зникнути, і таким ось чином. Оповідач, цей кумедний психолог, цілком з цим погодиться, адже він, ймовірно, і є той самий «бідний шпільман», який виконує – вкрай немузикально виконує – цю історію, надто щедро винагороджений сльозами з твоїх очей.
(Прага, 13 липня 1920 р.) Вівторок
Ось дві твої телеграми; я розумію, що поки були листи від Ярміли, ти не просила про пошту від Крамера[58], все гаразд, тобі в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоєї на те згоди. А головне, після майже безсонної ночі я нарешті сиджу над цим листом, який здається мені нескінченно важливим. Усі листи, які я написав тобі з Праги, взагалі б писати не варто, тим більше останні, одне тільки це має право існувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист має бути геть нагорі. На жаль, я не зумію сказати і найменшу частку того, що говорив тобі вчора ввечері або розповідав сьогодні вночі або вранці. Так чи інакше головне: що б не говорили про тебе інші в широкому колі навколо тебе чи через піднесену розважливість, чи через тваринну (але тварини інакші) тупість, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мілено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Відні, або приїдеш сюди, або, як і раніше, ширятимеш між Віднем і Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я міг би спілкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немає такого містечка, що не перебувало б під сильним тиском, так і у тебе, але будь-яке інше життя ганебне, і мені від нього погано; досі я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, і дуже цього соромився, але ти тепер підтверджуєш мені, що нестерпним здавалося мені не життя.
Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобі про неї листа, але не наважився відіслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоєю подругою і, далебі, була чимось на кшталт небесного світла у собі, але воно погасло в страшній повноті. Стоїш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовірно, її розтер на порох чоловік. Вона втомлена і мертва і цього не знає. Якщо я хочу уявити собі пекло, я думаю про неї та її чоловіка і повторюю, клацаючи зубами, речення: «тоді ми біжимо до лісу». Вибач, Мілено, дорога Мілено, вибач мені, але це так.
Одначе з нею я був лише 3/4 години, в її помешканні, а потім дорогою до німецького театру. Я був надзвичайно дружній, лепетливий на язик, занадто довірливий, а втім, трапилася нагода нарешті поговорити, зрештою, тільки про тебе, і ти довго ховаєш своє справжнє обличчя від мене. Що за кам’яний лоб у неї, і на ньому золотими літерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звісно, трималася вона приязно, і ми обговорювали все можливе, що стосувалося поїздки до Відня, втім, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приїде, можливо, їй.
Тоді увечері я був у Лорена, в редакції[59] його не виявилось, – я запізнився, – якусь хвилю я просидів із чоловіком, якого я знаю з минулого[60], на канапі, що її Райнер поставив-таки кілька місяців тому. Чоловік був з ним увесь останній вечір і дещо мені розповів.
Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.
Твій
Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови
на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.
(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа
Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)
* * *
Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.
* * *
Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.
Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.
Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.
* * *
Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло. Вона лише бере твій нинішній стан за капітуляцію, згадує навіть твого батька, – згадка, яку їй досить було навести, щоб я його зненавидів, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурніше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звісно (годі забувати), геть повністю кохання, воно просто витягує зі своєї могили руки до тебе.
* * *
Сьогодні національне свято Франції, під вікнами війська крокують додому по параду. Є в цьому – я відчуваю з дихання твоїх листів – щось грандіозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвітський француз у червоних штанях та синьому жупані, що втік з (німецького) паноптикуму і крокує перед частиною, а якась маніфестація сил, які виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловесні, рухомі, маршувальні, до здичавіння довірливі люди, попри все, ми вас не залишимо, навіть у ваших найбільших дурницях не залишимо, і особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в ці глибини і майже тонеш у тобі.
* * *
Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.
Ф.
(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер
Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.
Написав тобі це, і голова відразу охолола.
Твій
(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом
Прийшов нічний лист із «Білого півня»[63] і лист від понеділка, перший, очевидно, більш пізній, але не напевно. Я тільки раз швидко їх переглянув і мусив тобі відразу відповісти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощів тут немає, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усіх боків, зокрема і з боку ревнощів, але це нерозумно і більше не повториться, це всього лише нездорові марення самотності. Про Макса у тебе теж складається хибне уявлення, вчора я нарешті передав йому твої привіти, з озлістю (див. вище!), бо ж привіти йому передаються постійно. Що ж у нього для всього і завжди є пояснення, то він сказав, що ти часто передаєш йому вітання, напевно, тільки тому, що я ще жодного разу не передав тобі його щирі вітання, я, мовляв, повинен нарешті це зробити, і тоді, напевно, все це, мені на заспокоєння, припиниться. Можливо, ось я і намагаюся.