Вони ж переконані, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве їм передчуття вищого буття для них важливіше, ніж будь-яке сприйняття і чуттєвий досвід. Що не звучить від їхнього генія, того для них не існує. Лише від його сяючої повноти беруть вони свою частку, тільки зсередини, тільки з розпаленого почуття черпають вони напругу і підйом. Вогонь стає їхньою стихією, полум’я – їхньою діяльністю, і ця полум’яність пожирає їхнє життя без останку. Кляйст, Гельдерлін, Ніцше самотніші, більше чужі землі, більше покинуті наприкінці, ніж на зорі свого життя, тоді як у Ґете щогодинна остання мить – найконцентрованіша. Лише демон у них міцніє, лише безмежність пронизує їх все глибше і глибше: є злидні життя в їхній красі і краса в злиднях щастя.
Ця полярна протилежність життєвої установки при глибокій внутрішній спорідненості геніїв породжує різну оцінку дійсності. Демонічна натура зневажає реальність як неповноцінну; всі вони – Гельдерлін, Кляйст, Ніцше – кожен на свій лад – є бунтівниками, бунтівниками проти існуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зігнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони є (чудовими!) трагічними характерами, їхнє життя – трагедією. Навпаки, Ґете – такий зрозумілий самому собі! – зізнається Цельтеру[4], що він не створений бути трагіком, «бо його натура здатна миритися». Він не прагне, як вони, до вічної війни: сам «охоронна і миролюбна сила», він хоче примирення і гармонії. Він підкоряється життю – з почуттям, яке не можна назвати інакше, як релігійним, – підпорядковується йому як вищій силі, перед якою він схиляється у всіх її формах і фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А їм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому світу, – найменше їм властиво надавати дійсності таку високу ціну або взагалі будь-яку ціну: вони визнають тільки безмежність і єдиний шлях до неї – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезію вище дійсності. Подібно до Мікеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичної пристрасті, крізь тисячі кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцінної руди, що виблискує в безодні їхніх мрій, – а Ґете (як Леонардо) відчуває мистецтво лише як частку, як одну з тисячі прекрасних форм життя, не менш цінну, ніж наука, ніж філософія, але все ж тільки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонічних поетів форми стають все інтенсивнішими, у Ґете – більш екстенсивними. Вони розвивають у своєму єстві велич однобічності, абсолютної безумовності, тоді як Ґете – всеосяжну універсальність.
Ця любов до буття спрямовує всі зусилля антидемонічної натури Ґете до досягнення стійкості, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонічних натур навертає всі помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – і призводить до самознищення. У Ґете всі сили доцентрові, спрямовані від периферії до центру, у них чиясь сильна воля створює відцентровий рух, що виходить з внутрішнього кола життя і невблаганно його розриває. І це прагнення вилитися і перелитися в безформність, у світовий простір виражається найбільш наочно в їхній схильності до музики. Там вони можуть цілком безформно, цілком безмежно струмувати у своїй стихії: якраз наприкінці Гельдерлін і Ніцше і навіть суворий Кляйст підпадають під її чари. Розум остаточно розчиняється в екстазі, мова – у ритмі: зазвичай (так було і у Ленау[5]) музика оточує полум’ям падіння демонічного духа. Ґете, навпаки, до музики «ставиться недовірливо»: він боїться її привабливої сили, що відволікає волю від дійсності, і в години бадьорості протиставляє їй (навіть музиці Бетховена) рішучу відсіч; він віддається їй лише в години слабкості, хвороби, любові. Його справжня стихія – це малюнок, пластика, все, що пропонує певні форми, ставить перепони розпливчастості, безформності, все, що стримує розчинення, розкладання, випаровування матерії. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертає до хаосу почуттів, то його мудрий інстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяє стійкості індивіда, закономірності, нормі, формі та порядку.
Ще сотнею порівнянь можна було б пояснити цей творчий контраст між господарем і рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравіше. Життєву формулу Ґете визначає коло: замкнута крива, повна заокругленість, повне охоплення буття, постійне повернення до себе, завжди однакова відстань від стійкого центру до нескінченності, всебічний розвиток зсередини. Тому в його житті немає кульмінаційної точки, немає вершини творчості – завжди і скрізь рівномірно в часі і в просторі зростає його дух, наближаючись до нескінченності. Формулу демонізму виражає не коло, а парабола; швидкий, поривчастий зліт у височінь, у нескінченність, крутий підйом і різкий спуск. Їхня найвища точка (в поезії і в житті) передує неминучому падінню: понад те – вона ніби таємниче зливається з ним. Тому загибель демонічних натур, загибель Гельдерліна, Кляйста, Ніцше є інтегральною частиною їхньої долі. Лише вона завершує їхній душевний портрет як падіння параболи геометричну фігуру. Смерть Ґете, навпаки, тільки непомітна частинка в закінченому колі, вона не додає до його життя нічого істотного. Справді, він вмирає не їхньою містичною, героїчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патріарха (якій легенда марно намагається надати щось пророче, символічне одкровення «Більше світла!»). Таке життя має один певний кінець: воно завершене в собі; життя ж демонічних поетів завершується загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджує їх за злидні життя і передає містичну силу: хто проживає життя як трагедію, той вмирає смертю героя.
Палка самопожертва аж до розчинення в стихії, жагуче самозбереження в ім’я самотворення – обидві форми боротьби з демоном вимагають героїчного серця, обидві обіцяють великі перемоги. Життєва повнота Ґете і творча загибель демонічних поетів – і те й інше – вирішує, хоча і в різних образах, одну і ту ж задачу, єдине завдання особистості: ставити невимірні вимоги буттю. Якщо я протиставив тут ці два типи, то лише для того, щоб символічно змалювати двоякий вигляд духовної краси, – аж ніяк не для того, щоб підказувати порівняльну оцінку, і найменше для того, щоб підтримувати похідне – і до того ж найбільш банальне – клінічне пояснення: Ґете втілює здоров’я, а вони – хворобу, Ґете – норма, а вони – патологія.
Слово «патологічний» має сенс лише поза межами творчості, у нижчому світі, бо хвороба, що створює безсмертне, вже не хвороба, а вища форма здоров’я. І якщо демонізм стоїть на рубежі життя і навіть схиляється в бік недосяжного і недосягнутого, він все ж залишається іманентним субстратом людського і не виходить за межі природного. Бо і сама природа, тисячоліттями незмінно виділяє насінню певний час для визрівання, і плоду в утробі матері відміряє точний строк, – вона, прообраз всіх законів, знає такі демонічні миті, і вона знає виверження і вибухи: у грозах, у циклонах, у катаклізмах – вона дає свободу руйнівним силам, що тягнуть її до самознищення. І вона ж перериває – щоправда, нечасто, так само нечасто, як з’являються в середовищі людства демонічні люди! – свою розмірену ходу, – але тільки в ці миті її надмірності ми пізнаємо повноту її міри. Лише те, що у виняткових випадках розширює наш кругозір, лише в жаху перед новою силою зростають наші почуття. Тому виняткове служить мірилом усього великого. І завжди – навіть в найбільш грізних, найнебезпечніших видах – творче начало залишається цінністю вищою від всіх інших цінностей, сенсом вищим всіх помислів.
Зальцбург, 1925
Гельдерлін
Важко смертному пізнати блаженних.
«Смерть Емпедокла»[6]
Священний сонм
…земля у темряві і холоді
бачили б ви, вигризли б душу біди,
якби не посилали боги інколи
юнаків таких благих,
які відновлюють життєву свіжіть.
«Смерть Емпедокла»
Нове дев’ятнадцяте століття не любить свою ранню юність. Народилось вогняне покоління: полум’яно і сміливо піднімається воно з розпушеного ґрунту Європи, одночасно з різних сторін, назустріч зорі нової свободи. Фанфари революції пробудили цих юнаків, блаженна весна духу, нова віра полум’янить їхні душі. Неможливе раптом стало близьким, вся міць і пишність світу стали здобиччю кожного сміливця, відтоді як двадцатитрирічний Каміль Демулен[7] одним відважним жестом зруйнував Бастилію, відтоді як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’єр[8] – ураганом декретів змусив тремтіти імператорів і королів, відтоді як скромний корсиканський капітан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд і руками авантюриста захопив найкоштовнішу корону світу. Їхній час настав, час юних: подібний першій ніжній мураві після першого весняного дощу, раптово сходить цей героїчний посів світлого, натхненного юнацтва.
Одночасно у всіх країнах піднімається він із поглядом, зверненим до зірок, і прямує через поріг нового століття немов у власне царство. Вісімнадцяте сторіччя, здавалося їм, належало мудрецям і старцям, Вольтеру і Руссо, Лейбніцу[9] і Канту, Гайдну і Віланду[10], повільним і терплячим, великим і вченим: тепер черга за юністю і сміливістю, нетерпінням і пристрастю. Потужно здіймається бурхлива хвиля: з часів Ренесансу Європа не бачила чистішого духовного підйому, прекраснішого покоління.
Нове століття не любить свою сміливу молодість, воно боїться її повноти, сповненої недовірливого трепету перед екстатичною силою її надлишку. І залізною косою воно немилосердно косить свій весняний посів. Сотні тисяч сміливців забирають наполеонівські війни, аж п’ятнадцять років смертоносний млин перемелює найблагородніших, найсміливіших, найбільш життєрадісних представників усіх народів, і земля Франції, Німеччини, Італії, аж до снігових полів Росії і пустель Єгипту, скроплена і напоєна їхньою трепетною кров’ю. І наче не тільки це юнацтво, цей цвіт найактивнішого населення воно б хотіло вбити, але і сам дух юності: самовбивча лють накриває не лише солдатів, учасників війни, – а й мрійників і співаків, які юними переступили поріг століття, ефебів духу[11], блаженних співців; на найсвітліших представників юного покоління піднімає воно нищівний меч. Ніколи за такий короткий час не приносилася в жертву настільки велична гекатомба поетів і художників, як на зорі нового століття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькості своєї фатальної години, вітав гучним гімном. Ніколи не знімала доля більш суворих жнив чистих і рано відкритих образів. Ніколи вівтар богів не був такий рясно зрошений божественною кров’ю.
Різноманітна їхня смерть, але для всіх передчасна, всім судилася в час найвищого внутрішнього піднесення. Перший, Андре Шеньє[12], юний Аполлон, в якому для Франції воскрес еллінізм, в останній кареті терору здійснив свій останній шлях: ще один день, один-єдиний день, ніч з восьмого на дев’яте термідора[13], – і він був би врятований від кривавої плахи і повернутий своїм антично чистим звукам. Але фатум його не пощадив, і його, і інших: жорстокою волею, як Гідра, він знищив ціле покоління.
Після довгих століть Англії знову дано було ліричного генія, мрійливого, елегантного юнака, Джона Кітса[14], блаженного вісника всеєдності, – у двадцять шість років рок вириває останній подих з його дзвінких грудей. Над його труною схиляється його брат по духу, Шеллі[15], полум’яний мрійник, природою обраний доносити її прекрасні таємниці; вражений, він співає брату по духу похоронну пісню, найпрекраснішу з усіх, коли-небудь присвячених поетом поетові, елегію «Адонаїс»; але минає рік, – і безглузда буря викидає його труп до Тірренських берегів. Лорд Байрон, його друг, найулюбленіший спадкоємець Ґете, поспішає до місця його загибелі і, як Ахілл Патроклу, запалює вогнище біля південного моря[16]: у полум’ї підноситься прах Шеллі до неба Італії, а він, лорд Байрон, через два роки, у Месолонгіоні, згорає в лихоманці. Одне десятиліття – і благородний ліричний цвіт, пророслий в Англії, у Франції, знищений.
Але і для молодого покоління Німеччини не менш сувора ця жорстока рука: Новаліс[17], містично осягнувши найглибші таємниці природи, передчасно згасає як свічка, тане в темній келії. Кляйст, охоплений бурхливим відчаєм, прострілює собі череп; Раймунд[18] теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера[19] в двадцять чотири роки забирає нервова гарячка. Вільгельм Гауфф, оповідач із виключно багатою уявою, нерозцвілий геній, сходить у могилу у двадцять п’ять років, і Шуберт, перетворена в мелодію душа всіх цих співців, завчасно видає останню пісню. Всіма язвами і отрутами хвороби, вбивством і самогубством винищується молоде покоління: благородно меланхолійний Леопарді[20] в’яне в похмурій недузі; Белліні[21], оспівувач «Норми», вмирає в магічному розквіті; Грибоєдов, світлий розум пробудженої Росії, заколотий у Тіфлісі якимось персом. Його похоронну колісницю – пророчий збіг! – зустрічає на Кавказі Олександр Пушкін, новий геній Росії, її духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишається зовсім мало: за кілька років його вражає на дуелі смертельна куля. Ніхто з них не досягає сорокарічного віку, лише деякі доживають до тридцяти; так, в одну ніч зломлена дзюркотлива лірична весна, найяскравіша, яку знає Європа, розбите і розсіяне священне зібрання юнаків, котрі на всіх мовах співають гімн природі і блаженствам світу. Самотньо, як Мерлін у зачарованому лісі[22], поза часом, напівзабутий, напівлегендарний, сидить у Веймарі Ґете, мудрий старець, і лише з його старечих вуст зрідка ще зривається орфічна пісня[23]. Предок і спадкоємець нового покоління, яке він переживає зі здивованим поглядом, зберігає він у своїй бронзовій урні дзвінкий вогонь.
Тільки один-єдиний з священного сонму, найчистіший зі всіх, Гельдерлін, надовго залишається на обпаленій землі: воістину незвичайна його доля. Ще цвітуть його уста, ще бродить його старіюче тіло по німецькій землі, ще блукає його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще підносить він побожний погляд до «батька ефіру», до вічного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескінченним сном. Як Тіресія[24], віщуна, не вбили, а засліпили ревниві боги того, хто їх підслухав. Як Іфігенію[25], священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою і забрали в Понт духу, у кіммерійський морок почуттів. Завіса на його вустах і морок навколо його душі: ще десятки тьмяних років живе він із збентеженою свідомістю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе і для світу, і тільки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллється в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть і вмирають люди, – він не знає про це. Шиллер і Ґете, Наполеон і Кант, боги його юності, давно пішли зі світу, гуркотливі залізниці зорали його Німеччину, яку він бачить тільки в сновидіннях, міста стискаються в кулак, країни стираються з лиця землі, – ніщо не зачіпає його потонуле у снах серце. Поступово сивіє волосся; боязка, примарна тінь колишньої краси, бродить він вулицями Тюбінгена, забава дітей, посміховисько студентів, які не знають, який великий дух прихований, змертвілий під трагічною маскою: всі живі давно вже забули про нього. Якось, десь у середині нового століття, Беттіна[26], почувши, що він (колись зустрінутий нею як божество) ще тягне своє «зміїне життя» в будинку скромного столяра, злякалася, немов побачила вихідця зі світу Аїда[27], – таким чужим епосі був його далекий образ, так відлунало його ім’я, так забута була його велич. І коли одного разу він ліг і тихо помер, ця непомітна смерть не викликала відгомону в німецькому світі, як безшумне падіння осіннього листка. Ремісники опускають його в поношеному одязі в могилу, тисячі списаних ним аркушів губляться або недбало зберігаються і десятки років припадають пилом у бібліотеках. Непрочитаною, несприйнятою залишається для цілого покоління героїчна звістка останнього, найчистішого вісника священного сонму.