Таким чином через рік після свого першого відкриття Месмер благополучно долає свою найнебезпечнішу помилку; але яка прекрасна, яка доречна була ця помилка! У той час Месмер ще вважав, що при судомах або нервових нападах досить накласти хворому магніт на тіло, майстерно провести ним кілька разів туди-сюди – і хворий здоровий. Але тепер, коли ця приємна ілюзія про чудодійну силу магніту руйнувалася, він безпорадно стоїть перед чарівною картиною, яку щодня досягає голими руками. Бо звідки, власне кажучи, цей чудовий вплив, що виходить тоді, коли він погладжує скроні своїм хворим, обвіває їх своїм диханням, коли він за допомогою колоподібних рухів уздовж м’язової системи викликає цей таємничий, раптовий нервовий трепет, ці несподівані здригання? Це флюїд, «життєва сила», яка виходить із його, Франца Антона Месмера, організму; і знову запитання: чи виходить ця унікальна сила лише з його особливого організму чи від будь-якої іншої людини так само? Можна її підвищити за допомогою волі, можна дробити її і посилювати іншими елементами? І як відбувається ця передача сили? Психічним шляхом (анімістичним) або, можливо, як хімічне випромінювання й випаровування дрібних, невидимих частинок? Це земна сила чи божественна, психічна чи фізична, а можливо, духовна? Вона йде від зірок чи є найтоншою есенцією нашої крові, продуктом нашої волі? Тисяча запитань постає разом перед простою, не дуже розумною й лише віддано спостережливою людиною, тисяча запитань для неї свідомо нерозв’язних і з яких найважливіше – чи відбуваються так звані магнетичні зцілення анімістичним чи флюїдальним шляхом – досі не отримано задовільного розв’язання. У який лабіринт потрапив він несподівано з тих пір, як відтворив це безглузде лікування, здійснене за допомогою магнітної підкови над тією іноземкою; як далеко завела його ця сумна помилка! Минають роки, і він не бачить просвітку. Лише одне ясно Месмеру, лише одне знає він зі своєї власної дивовижної практики: краще, ніж будь-який хімічний засіб, часто може жива людина допомогти в багатьох випадках своєю присутністю і своїм впливом на нервову систему. Із усіх природних тіл найкраще діє на людину сама людина. Хвороба, згідно з його уявленнями, це порушення гармонії в людині, небезпечна перерва в ритмічній зміні припливу й відпливу. Але в кожній людині жива глибоко закладена цілюща сила, воля до здоров’я, вічний життєвий імпульс до витіснення всього хворобливого; і завдання нового магнетичного лікування – підвищити цю волю до здоров’я (якою механічна медицина, дійсно, дуже довго нехтувала) шляхом магнетичного впливу (ми говоримо: навіювання). Із цілком правильної з психологічної точки зору думки Месмера, яка знаходить потім у Християнській науці свій крайній розвиток, душевна установка, воля до здоров’я дійсно здатні творити дива одужання; задачею лікаря є здатність викликати диво до життя. Магнітопат мовби лише заряджає виснажені нерви для вирішального поштовху, він наповнює й зміцнює внутрішню захисну батарею організму. Але Месмер нагадує, що при спробі підняти життєву силу людини не слід лякатися, якщо симптоми хвороби замість того, щоб відразу ж відступити, стають спочатку навпаки різкішими, конвульсивнішими, бо задачею кожного правильного магнетичного курсу і є довести будь-яку хворобу до крайнього її загострення, до кризи й судом; без зусиль можна впізнати у цій знаменитій «теорії криз» Месмера давно випробуваний екзорцизм диявола за часів середньовіччя й вигнання хвороб за методом добре йому відомого патера Гаснера[49]. Сам того не підозрюючи, Месмер з 1776 року систематично зайнятий сеансами навіювання й гіпнозу, і первісна таємниця його успіху полягає, перш за все, у напруженості його особистої міці, яка випромінюється з особливою силою й вражає майже магічно. Але все-таки, хоч і мало знає Месмер про дієвий початок свого методу, уже в ті перші роки цьому дивовижному одинаку вдалося встановити деякі істини, що відкрили шляхи для подальшого розвитку. Перш за все, Месмер зауважує, що деякі з його пацієнтів особливо сприйнятливі до магнетизму, а інші зовсім несприйнятливі; таким чином, одні люди діють як джерела волі, а інші – як її отримувачі; але якщо збільшити кількість учасників, то сприйнятливість посилюється за допомогою масового навіювання. Такими своїми спостереженнями Месмер дав різкий поштовх до подальшої диференціації тодішньої науки про характер, завдяки цьому новому висвітленню душевний спектр абсолютно несподівано дає інші, більш барвисті уявлення. Ми бачимо, що людина, яка поза своєю волею наштовхнулася на величезну проблему, без стороннього сприяння сама ставить безліч нових запитань.
Але хворим немає справи до флюїду, вони не питають, «як» і «чому», вони натовпами тісняться, нестримно керовані чутками про новизну, про незвичайність. Незабаром Месмеру доводиться влаштувати у своєму будинку на Заміській вулиці власний магнетичний госпіталь; навіть із інших країн приїжджають хворі з тих пір, як вони почули про знамените зцілення юної дівчини Естерлін і прочитали захоплені вдячні відгуки інших його пацієнтів. Час музики й галантних ігор на повітрі тепер уже минув у будинку 261 на Заміській вулиці; Месмер, який до цих пір практично не користувався докторським дипломом, з ранку до ночі гарячково працює на своїй новій фабриці здоров’я за допомогою жезлів, бакетів і різних хитрих пристосувань. Навколо мармурового басейну в саду, у якому раніше пустували золоті рибки, сидять тепер у замкнутому колі одержимі недугами й ревно занурюють ноги в цілющу воду. Кожен новий день приносить звістки про новий тріумф магнетичних сеансів, щогодини з’являються нові віруючі, бо чутка про дивовижні зцілення просочується крізь вікна й двері; незабаром все місто тільки й говорить про знову відродженого Теофраста Парацельса. Але серед цього успіху одна людина зберігає тверезість – це сам маестро Месмер. Усе ще незважаючи на наполягання друзів, він не наважується остаточно висловитися про цей чудодійний флюїд: лише в двадцяти семи положеннях він невиразно викладає вірну теорію життєвого магнетизму. Але він вперто не погоджується повчати інших, відчуваючи, що сам повинен вивчити спочатку таємницю свого власного впливу.
Роман дівчини Парадиз
Тою ж мірою, у якій виграє Франц Антон Месмер у популярності у Відні, програє він у симпатіях серед свого оточення. Усе віденське суспільство, учені та професори, полюб- ляло його, людину багато в чому обізнану, нечестолюбну, багату й водночас гостинну, увічливу й завжди далеку від зарозумілості, – усе це доти, доки він бавився новими ідеями як дилетант-початківець. Тепер, коли Месмер серйозно береться за справу і його своєрідні сеанси породжують сенсацію, він починає раптом відчувати з боку своїх товаришів за фахом, лікарів, якийсь опір, спершу таємний, а потім потроху й відкритий. Даремно запрошує він своїх колишніх колег до себе в магнетичну клініку, аби довести їм, що він оперує не знахарським зіллям і замовляннями, а за допомогою обґрунтованої системи, ніхто із запрошених професорів і докторів не бажає серйозно розбиратися в цих казусних зціленнях. Увесь цей рід терапії за допомогою кінчиків пальців без клінічного втручання, без ліків або прописаних засобів, ці маніпуляції з чарівним жезлом і з магнетизованими цебрами не здаються їм, зрозуміло, занадто серйозними. Поступово Месмер починає відчувати гострий холодок ззовні. «Прийом, влаштований тут моїм першим ідеям, вразив мене холодом», – пише він у ті дні в Мюнхен. Він щиро сподівався, що зустріне з боку великих учених цього міста, яке стало йому рідним, у колишніх своїх друзів по науці й музиці принаймні зацікавлення або критичну увагу. Але, колись дуже товариські, люди науки зовсім не заводять з ним розмову, вони тільки насміхаються й глузують, усюди він наштовхується на упереджене заперечення, що викликає в нього гіркоту. У березні 1776 року він знову повідомляє секретарю Баварської академії, що його ідея «піддалася у Відні внаслідок її новизни майже загальному гонінню», а два місяці потому скаржиться більш гаряче, не занадто добираючи слова: «Я все ще продовжую робити фізичні й медичні відкриття у своїй галузі, але надія на наукове завершення моєї системи на цей момент тим більше неможлива, що мені доводиться постійно мати справу з огидними інтригами. Тут оголосили мене брехуном, а всіх, хто вірить у мене, – дурнями. Так зустрічають нову істину».
Невідворотна доля занадто раннього виступу на світовій арені наздогнала його: безсмертний консерватизм факультетів відчуває в ньому наближення нового пізнання і з обуренням озброюється проти нього. Відразу починається у Відні глухе й напружене бродіння, спрямоване проти його магнетичних сеансів: у французьких і німецьких журналах з’являються, зрозуміло, без підпису кореспонденції з Відня, що висміюють методи Месмера. Але ненависть змушена ще діяти за спиною, бо бездоганна особиста витримка Месмера не дає відповідних приводів для відкритого нападу. Незручно назвати шарлатаном, невігласом, неспроможним знахарем доктора двох факультетів, який ось уже десять років має на своєму дипломі підписи таких авторитетів, як Ван-Смітен і Ван-Гаєн[50]. Не можна також дорікнути йому й у вимаганні грошей, тому що ця багата людина лікує більшу частину пацієнтів абсолютно безкоштовно.
І що найобразливіше, не доводиться навіть його дискредитувати як хвалька чи пустодзвона, бо Месмер ніскільки не перебільшує масштабу свого відкриття. Він аж ніяк не стверджує (як, наприклад, Мері Бейкер-Едді у подальшому зі своєю Християнською наукою), що відкрив універсальну терапію, яка усуває потребу в будь-якому іншому медичному втручанні; він з ретельним самообмеженням підкреслює, що його життєвий магнетизм безпосередньо допомагає лише при нервових хворобах і впливати на пізніші фізичні їх прояви може у будь-якому випадку лише опосередковано. Цим він нібито стримує те вороже почуття, що потайки накопичилося у його колег, які чекають нагоди поставити підніжку ненависному новатору.
Нарешті довгоочікуваний випадок трапляється. Епізод з дівчиною Парадиз дає привід легко перетворити безневинний роман у драму, бо рідко в історії хвороб сценічна обстановка була настільки ефектною. Марія Терезія Парадиз, надзвичайно талановита молода дівчина, вважається безнадійно сліпою ще з чотирьох років, бо саме в цьому віці відбулося ураження зорових нервів; її видатна здатність до гри на клавірі привела до популярності у Відні. Імператриця особисто піклується про неї. Вона призначила батькам обдарованої дитини пенсію розміром двісті золотих дукатів і дає їй за свій рахунок подальшу освіту; згодом дівчина Парадиз дала багато концертів, один навіть у присутності Моцарта, і безліч її неопублікованих композицій донині зберігається у Віденській бібліотеці.
І ось цю молоду дівчину приводять до Месмера.
Перед тим її роками лікували за всіма правилами науки, але безрезультатно, перші окулісти Відня: відомий оператор професор Барт і придворний лікар Штерк. Але деякі ознаки (конвульсивне здригання очей, які в той момент виступають з орбіт, болі в селезінці й печінці, які викликають щось на кшталт нападів божевілля) дають підставу думати, що сліпота дівчини Парадиз виникає не через руйнування зорового нерва, а лише через розлади, обумовлені психікою. Роблять ще одну спробу й приводять її до Месмера, який виявляє в ній потрясіння загальної нервової системи й визнає, що в такому випадку існує можливість її вилікувати за допомогою його, Месмера, метода. Щоб мати змогу ретельно стежити за успіхами магнетичного курсу, він бере її до себе в дім, де піддає магнетичному лікуванню безкоштовно разом з двома іншими пацієнтками.
До цього моменту всі свідчення сучасників тотожні. Але відтоді з’являється цілковите протиріччя між показами Месмера, який стверджує, що він майже повністю повернув їй зір, і свідченням професорів, які відкидають будь-яку претензію на поліпшення як брехню й «уяву». (Слово «уява» грає відтепер вирішальну роль під час закидання докорів Месмеру від наукових кіл.) Звичайно, нині, через півтора століття, важко зробити вибір між двома твердженнями, адже вони суперечать одне одному. На користь лікарів спрацьовує той факт, що до Марії Терезії Парадиз і надалі ніколи вже не повернувся більше зір; на боці Месмера, окрім свідчень громадськості, записка, складена батьком молодої дівчини і яка здається не дуже наочною, щоб можна було оголосити її просто підробкою. Бо я знаю мало документів, які б так вичерпно й повно з психологічної точки зору відтворювали перше сприйняття світла людиною, яка поступово позбавлялася сліпоти; щоб вигадати такі найтонші, засновані на знанні людської душі подробиці, потрібен був би кращий поет і психолог, ніж старий гоф-секретар Парадиз-батько чи така непоетична натура, як Месмер. В основній частині сказано: «Після нетривалого, енергійного магнетичного впливу з боку пана доктора Месмера вона почала розрізняти обриси поставлених перед нею тіл і фігур. Але нове відчуття було настільки вразливим, що вона могла дивитися на все це тільки в дуже темній, зачиненій віконницями кімнаті. Коли перед її очима, на яку поклали вп’ятеро складену пов’язку, проводили запаленою свічкою, хоча й робили це швидко, вона відразу падала, немов уражена блискавкою. Першою людською фігурою, яку вона побачила, був пан доктор Месмер. Вона уважно спостерігала за ним і за всілякими рухами його тіла, які він робив, щоб випробувати її. Вона до певної міри була збентежена цим і сказала: «Як жахливо бачити це! Невже так виглядає людина?» До неї, за її бажанням, привели великого домашнього песика, дуже ручного, її улюбленця, і вона оглянула його з тією ж увагою. «Цей пес, – сказала вона потім, – подобається мені більше, ніж людина; мені набагато легше на нього дивитися». Особливо вражали її носи на обличчях, які вона розглядала. Дівчина не могла стриматися від сміху. Вона висловлювалася про це так: «Мені здається, що вони звернені на мене із загрозою й хочуть виколоти мені очі». Після того як вона побачила достатню кількість облич, то звикла до цього. Найважче їй навчитися розрізняти кольори й ступінь віддаленості предметів, бо щодо того відчуття, яке з’явилося з появою зору, вона настільки ж недосвідчена й наївна, як новонароджена дитина. Дівчина Парадиз завжди розрізняє кольори, але плутається у їхніх назвах, особливо якщо її не навели на слід – виробляти порівняння з кольором, який їй уже знайомий. При спогляданні чорного кольору вона пояснює, що це образ її колишньої сліпоти. Цей колір завжди пробуджує в ній деяку схильність до меланхолії, яка часто була їй притаманна протягом лікування. У цей час вона неодноразово вибухала несподіваними риданнями. Одного разу з нею трапився такий сильний напад, що вона кинулася на софу, відбивалася руками, намагалася зірвати із себе пов’язку, відштовхувала все перед собою і, жалібно стогнучи й плачучи, виявляла своєю поведінкою такий розпач, що мадам Сакко чи будь-яка інша знаменита актриса не могла б знайти кращого зразка для зображення жінки, ураженої великим горем. Швидко цей сумний настрій минув, і вона повернулася до своєї колишньої привітності й життєрадісності, хоча незабаром після цього знову з нею трапився такий самий напад. У перші дні почувши про те, що вона прозріла, нас почали часто відвідувати родичі, друзі й високопоставлені особи, й вона почала сердитися. Одного разу, коли дівчина саме була цим незадоволена, вона висловилася у розмові зі мною так: «Чому я відчуваю себе менш щасливою, ніж раніше? Усе, що я бачу, викликає в мені неприємне збудження. Ох, я була набагато спокійнішою зі своєю сліпотою!» Я втішив дівчину тим аргументом, що її нинішнє роздратування походить від сприйняття чужого середовища, у якому вона перебуває. Але коли вона звикне до зору, стане такою ж спокійною й задоволеною, як інші. «Це добре, – відповідала вона, – бо, якщо, глянувши на що-небудь нове, мені й надалі судилося відчувати занепокоєння на кшталт нинішнього, я готова просто зараз повернутися до колишньої сліпоти».