Академія втручається у справу
Споглядаючи цю люту епідемію, не доводиться вже розглядати Месмера як щось із наукової точки зору неіснуюче. Можливість чи неможливість життєвого магнетизму перетворилася з предмета міських розмов на справу державну, і запекла суперечка повинна нарешті отримати дозвіл з висоти академічної кафедри. Інтелектуальні кола Парижа й дворянство майже повністю за Месмера, королева Марія Антуанетта під впливом принцеси Ламбаль цілком на його боці, усі її придворні дами люблять «божественного німця». Лише одна людина в усьому Бурбонському палаці дивиться на всю цю магію з постійною недовірою – це король. Неврастенія йому незнайома, тому він має чудове травлення, заплив жиром і нагадує ненажеру в стилі Рабле[70]. Людовік XVI не в змозі проявити особливої цікавості до питань лікування душі; і коли перед від’їздом до Америки до нього приходить Лафайєт, благодушний монарх весело сміється над ним: «Що скаже Вашингтон з приводу того, що він пішов в аптекарські учні до пана Месмера». Адже він проти будь-яких турбот і хвилювань, добрий, товстий король Людовік XVI; на рівні інтуїції він ненавидить революції і нововведення також і в духовній сфері. Він людина ділова та серйозна, любить порядок, тому висловлює побажання, щоб нарешті внесли ясність у цю нескінченну суперечку з приводу магнетизму, і в березні 1784 року він підписує указ на ім’я Товариства лікарів й Академії, щоб вони негайно піддали офіційному розгляду магнетизм як у його корисних, так і в шкідливих проявах.
Не часто бачила Франція склад настільки вагомий, ніж той, який виділили обидві організації з даного питання: імена майже всіх учасників і донині користуються світовою популярністю. Між чотирма лікарями знаходиться і такий собі д-р Гійотен[71], який через сім років винайде машину, що за секунду виліковує всі земні хвороби, – гільйотину. Серед інших імен особливо виділяються Бенджамін Франклін, винахідник громовідводу, Байльї[72], астроном і згодом мер Парижа, Лавуазьє[73], який обновив хімію, і Жуссьє[74], знаменитий ботанік. Але при всій своїй ученості й далекоглядності в інших галузях не підозрюють, що двоє з них, астроном Байльї та хімік Лавуазьє, покладуть через кілька років свої голови під машину свого колеги Гійотена, з яким вони тепер досліджують у дружньому спілкуванні магнетизм.
Поспіх несумісний із гідністю Академії, його повинні замінити методичність і ґрунтовність. І ось проходить кілька місяців, перш ніж учена колегія оголошує остаточний вердикт. Документ цей чесним і сумлінним чином засвідчує насамперед безперечний вплив магнетичних сеансів. «Деякі поводяться тихо, спокійно й відчувають блаженний стан, інші кашляють, плюють, відчувають легкий біль, тепло по поверхні всього тіла, впадають у посилену пітливість; інші охоплюються конвульсіями, надзвичайними по частоті, тривалості й силі. Як тільки вони починаються в одного, майже відразу виникають і в інших. Комісія спостерігала й такі, які тривали три години, вони супроводжувалися виділенням каламутної, слизової рідини, яка виникає через сильне напруження. Спостерігаються й сліди крові в окремих випадках. Ці конвульсії характеризуються швидкими й мимовільними рухами всіх членів, судомами в горлі, посмикуваннями в області живота (hypochondre) і шлунка (epigastre), блукаючим або застиглим поглядом, пронизливими криками, підскакуванням, плачем і несамовитими нападами сміху; потім настає тривалий стан втоми й млявості, розбитості й виснаження. Найменший несподіваний шум змушує їх здригатися з переляку, і помічено, що зміни в тоні й такті виконуваних на фортепіано мелодій діють на хворих у тому сенсі, що більш швидкий темп збуджує їх ще більше і підсилює шаленство їхніх нервових припадків. Немає нічого більш вражаючого, ніж споглядання видовища цих конвульсій; той, хто їх не бачив, не може скласти про них ніякого поняття. Дивно, з одного боку, спокій однієї групи хворих і, з іншого – збуджений стан інших, дивні різні явища, які час від часу повторюються, і та симпатія, яка виникає між хворими; можна спостерігати, як хворі посміхаються один одному, ніжно розмовляють один з одним – і це стримує судомні явища. Усі підвладні тому, хто їх магнетизує. Якщо вони навіть зовсім знесилені, його погляд, голос відразу ж виводить їх з цього стану».
Отже, ту обставину, що Месмер впливає на своїх пацієнтів навіюванням або якось інакше, встановлено офіційно. Професори говорять, що є щось таке в цьому випадку, незрозуміле й незнайоме їм при всій їхній ученості: «Споглядаючи такий сильний вплив, не можна заперечувати наявності якоїсь сили, яка діє на людей і підкорює їх, і носієм якої є магнетизер». Цим останнім формулюванням комісія, власне кажучи, упритул підійшла до делікатного пункту: вона відразу ж помітила, що людина є джерелом цих дивовижних явищ, вона особисто впливає на інших. Ще один крок у бік цього незрозумілого співвідношення між магнетизером і медіумом – і майбутні сто років виявилися б передбаченими, проблема була б удосконалена сучасниками. Але цього останнього кроку комісія не робить. Її завданням згідно з королівським указом є встановити, існує чи ні магнетично-життєвий флюїд, тобто новий фізичний елемент. Тому зі шкільною педантичністю вона ставить тільки два запитання: по-перше, чи можна довести взагалі цей життєвий магнетизм і, по-друге, чи корисний він як лікувальний засіб, «бо, – аргументує вона за способом геометрії, – життєвий магнетизм може існувати й разом з тим не бути корисним, але в жодному разі він не може бути корисним, якщо не існує».
Таким чином, комісія розглядає не таємничий контакт між лікарем і пацієнтом, між магнетизером і медіумом, інакше кажучи, не суть проблеми, а єдине питання про відчутну наявність таємничого флюїду та її доведеності. Можна його бачити? Ні. Можна нюхати? Ні. Можна його зважувати, чіпати, вимірювати, пробувати на смак, розглядати під мікроскопом? Ні. І ось комісія перш за все встановлює цю його невпізнаваність для органів почуттів. «Якщо він й існує в нас і навколо нас, то лише в абсолютно не сприйнятній органами почуттів формі». Після такого не надто важкого твердження комісія переходить до питання, чи може бути доведена принаймні дія цієї незримої субстанції. Тому експериментатори вирішують піддати магнетизації насамперед самих себе. Але, як відомо, на людей, скептично налаштованих й абсолютно здорових, навіювання не діє жодною мірою. «Ніхто із нас нічого не відчув, і перш за все нічого такого, що могло б бути названо реакцією на магнетизм; один тільки відчув у другій половині дня нервове роздратування, але ніхто не зазнав кризи». Ставши, таким чином, на шлях недовіри, вони з особливою упередженістю підходять до розгляду безперечного факту впливу на інших. Вони ставлять пацієнтам ряд пасток: пропонують, наприклад, одній жінці кілька чашок, з яких лише одна намагнетизована, і, дійсно, пацієнтка помиляється й бере собі іншу чашку, ненамагнетизовану. Здавалося б, цим доведено, що дія магнетизму – шарлатанство, «imagination», уява. Але академіки повинні погодитися одночасно, що в тієї ж пацієнтки, як тільки сам магнетизер підносить їй чашку, відразу настає криза. Рішення завдання знову-таки близьке і, власне кажучи, уже знайдене: логічно було б їм тепер встановити, що ці явища виникають завдяки силі особливого контакту між магнетизером і медіумом, а не завдяки якійсь таємничій матерії. Але, як і сам Месмер, академіки оминають дуже близьку до вирішення проблему особистого впливу через передачу навіюванням або флюїдальним шляхом і роблять урочисто висновок щодо нікчемності магнетизму. Там, де ніщо не відчувається на око, на нюх, на дотик, там нічого й немає, пояснюють вони, і ця чудова дія виникає виключно з нашої уяви, що, звичайно, є лише словом, лише похідним від поняття «навіювання», яке вони переглянули.
Таке урочисте визнання магнетизму неіснуючим зводить, зрозуміло, нанівець і друге питання про універсальну користь магнетичного (ми говоримо – психічного) лікування. Бо дія, для якої Академія не може вказати причини, у жодному разі не повинна бути визнана корисною і зцілюючою перед світом. І ось особи обізнані (тобто ті, які цього разу нічого не зрозуміли в суті справи) стверджують, що метод пана Месмера небезпечний, бо ці штучно викликані кризи й конвульсії можуть стати хронічними. І свій висновок вони викладають нарешті у тезі, для якої треба запастися диханням: «Після того як члени комісії визнали, що флюїд життєвого магнетизму не був пізнаваним жодним із наших відчуттів і не мав жодного впливу ні на них самих, ні на хворих, яких вони за допомогою його випробували; після того як вони встановили, що дотики й погладжування лише в рідкісних випадках викликали благотворні зміни в організмі, але й постійно викликали небезпечні потрясіння у сфері уяви; після того як вони, з іншого боку, довели, що й уява без магнетизму може викликати судоми, а магнетизм без уяви нічого не в змозі викликати, вони одноголосно постановили, що ніщо не доводить існування магнетично-життєвого флюїду і що, таким чином, цей флюїд, який не піддається пізнанню, марний, що разюча його дія, яка спостерігалася на публічних сеансах, має бути частково пояснена дотиками, уявою, що викликається цими дотиками, і тією автоматичною уявою, яка проти нашої волі спонукає нас переживати явища, що діють на наші почуття. Разом з тим комісія зобов’язана сказати, що ці дотики, ці невпинно повторювані заклики до прояву кризи можуть бути шкідливими і що видовище таких криз небезпечне через вкладене в нас природою прагнення до наслідування, а тому будь-яке тривале лікування на очах в інших людей може мати шкідливі наслідки».
Цей офіційний відгук від 11 серпня 1784 року супроводжується секретним рукописним донесенням комісії на ім’я короля, у якому в туманних висловах вказується на небезпеку, що витікає із роздратування нервів і змішання статей, для моральності. Отже, з психічним методом, з лікуванням шляхом особистого впливу, після такого вироку Академії і негативного й ворожого відгуку лікарської колегії, для вченого світу безповоротно покінчено. Не допомагає й те, що кілька місяців тому відкриті й продемонстровані досліди з очевидною ясністю явища сомнамбулізму, гіпнозу й медіумічного впливу на волю і що вони викликали величезне збудження у всьому інтелектуальному світі. Для наукової Паризької Академії після того, як вона одного разу у вісімнадцятому столітті виклала свою думку письмово, не існує аж до двадцятого століття ніяких гіпнотичних, надчуттєвих явищ. Коли в 1830 році один французький лікар пропонує дати їй новий доказ, вона відхиляє його. Вона відхиляє навіть і в 1840 році, коли Брайд своєю «Неврогіпнологією» зробив з гіпнозу всім зрозуміле знаряддя науки. У кожному селі, у кожному місті Франції, Європи та Америки магнетизери-любителі вже з 1820 року демонструють у переповнених залах приклади надзвичайно вражаючого впливу; жодна напівосвічена чи навіть на чверть освічена людина не намагається заперечувати їх. Але Паризька Академія, та сама, що відкинула громовідвід Франкліна й щеплення Дженнера[75] проти віспи, яка назвала парове судно Фультона утопією, уперта у своїй безглуздій зарозумілості, відвертає голову й стверджує, що нічого не бачить і не бачила.
І так триває рівно сто років, поки нарешті французький лікар Шарко[76] в 1882 році наполіг на тому, щоб пресвітла Академія удостоїла офіційно познайомитися з гіпнозом; так довго – цілих сто років – відмовляв помилковий вирок Академії Францу Антону Месмеру у визнанні, яке могло б уже в 1784 році збагатити науку.
Боротьба сторін
Ще раз – укотре? – метод психічного лікування знищено академічною юстицією. Тільки-но Медичне товариство опублікувало свій негативний відгук, як у таборі противників Месмера запанувала радість, немов навіки покінчено з усілякими видами лікування через психіку. У кожному магазині продаються забавні гравюри на міді, які зображують «Перемогу науки» в наочному навіть для неписьменних вигляді: осяяна сліпучим ореолом комісія вчених розгортає сувій з нищівним вироком, і перед лицем цього «семикратно палаючого світла» біжать верхи на мітлах Месмер і його учні, прикрашені кожен головою й хвостом віслюка. На іншій гравюрі зображена наука, що метає блискавки в шарлатанів, які, спотикаючись об розбитий цебер здоров’я, провалюються в пекло; третя, з підписом «Наші таланти приносять плоди» зображує Месмера, який магнетизує довговухого віслюка. З’являються десятками брошури, які з глумом висміюють ученого, на вулицях співають нову пісеньку:
І протягом кількох днів, дійсно, здається що тяжкий удар академічної палиці, як колись у Відні, остаточно зламав тепер у Парижі хребет Месмеру. Але справа відбувається в 1784 році; гроза революції, щоправда, ще не вибухнула, але дух неспокою й заколоту відчувається вже в атмосфері, віщуючи небезпеку. Вирок, затребуваний королем-християнином, урочисто опублікований королівською академією: ніхто при королі-сонці не наважився б піти наперекір настільки нищівній опалі. Але при слабкому Людовіку XVI королівська печатка не гарантує захисту від глуму й дискусій; революційний дух давно вже проник у суспільство й охоче вступає в пристрасне протиріччя з думкою короля. І цілий рій обурених брошур розлітається по Парижу й Франції, щоб реабілітувати Месмера. Адвокати, лікарі, підприємці, особи з вищого дворянства публікують під своїми іменами вдячні відгуки про свої зцілення, і серед аматорської, порожньої друкованої балаканини можна розшукати в цих памфлетах чимало відвертого й сміливого. Так, Ж. Б. Бонфуа, представник хірургічної колегії в Ліоні, запитує енергійно, чи можуть члени Академії запропонувати кращий спосіб лікування: «Як діють лікарі при нервових хворобах, дотепер ще абсолютно не зрозумілих? Виписують холодні й гарячі ванни, які викликають хвилювання, освіжають, засоби, що збуджують або діють заспокійливо, і жоден з цих паліативних прийомів не дав досі настільки вражаючих результатів, як психотерапевтичний метод Месмера». У «Сумнівах одного провінціала» якийсь анонім звинувачує Академію в тому, що вона через уперту зарозумілість навіть близько не підійшла до самої проблеми. «Недостатньо, панове, якщо думка ваша піднімається вище забобонів епохи. Потрібно вміти забувати про інтереси своєї спільноти заради загального благополуччя». Один адвокат пише пророчо: «Пан Месмер на основі своїх відкриттів побудував цілу систему. Ця система може бути такою ж поганою, як і всі попередні, бо завжди небезпечно спиратися на первинні висновки. Але якщо, незалежно від цієї системи, він чітко виклав деякі неясні ідеї, якщо хоч одна істина зобов’язана йому своїм існуванням, то він має незаперечне право на людську повагу. У цьому сенсі він буде визнаний більш пізньою епохою, і ніякі комісії й уряди всього світу не в змозі відібрати у нього його заслугу».
Але академії і вчені спільноти не беруть участі в дискусії, вони вирішують. Щойно вони винесли рішення, їм навіть приємно з пихою ігнорувати будь-які заперечення. Але в цьому особливому випадку Академії доводиться пережити щось неприємне й несподіване – з її власних рядів виступає обвинувач, член комісії, і не з останніх, а саме знаменитий ботанік Жуссьє. Згідно з указом короля він був присутній на дослідах, поставився до них з більшою сумлінністю і меншою упередженістю, ніж більшість інших, і тому під час остаточного вирішення питання відмовився дати свій підпис під великою хартією опали. Від гострого погляду ботаніка, який звик із побожним терпінням спостерігати дрібні й непомітні ниточки й сліди насіння, не зник з поля зору слабкий пункт розслідування, а саме та обставина, що комісія боролася з вітряними млинами теорії і тому била повз ціль, замість того, щоб, виходячи з безперечної наявності результатів месмерівського лікування, дошукуватися можливих його причин. Не цікавлячись фантасмагоріями Месмера, його магнетизованими деревами, дзеркалами, водою і тваринами, Жуссьє просто встановлює той новий, істотний і вражаючий факт, що під час використання цього нового методу на хворого діє якась сила. І хоча він настільки ж мало, як й інші, здатний встановити сприйняття цього флюїду, доступність його для споглядання, він логічно правильно допускає можливість такого агента, «який може переноситися від однієї людини до іншої і часто робить із цієї останньої видимий вплив». Якого походження цей флюїд – психічного, магнетичного чи електричного, про це чесний емпірик не наважується допитуватися самостійно. Можливо, за його словами, що це сама життєва сила, «force vitale», але у всякому разі якась сила тут є, безсумнівно, і обов’язком неупереджених учених було дослідити цю силу і її дію, а не заперечувати упереджено вперше виявлений феномен за допомогою таких розпливчастих і невизначених понять, як уява. Таке несподіване заступництво з боку цілком неупередженого вченого означає для Месмера величезну моральну підтримку. Тепер він сам переходить у наступ і звертається до парламенту зі скаргою, вказуючи, що комісія при ознайомленні із справою звернулася тільки до Делона, замість того, щоб опитати його, справжнього винахідника методу, і вимагає нового, неупередженого обстеження. Але Академія задоволена тим, що позбулася неприємного казусу, тому не відповідає жодним словом. З тієї миті, як вона здала в друк свій вирок, вона вважає безповоротно ліквідованим поштовх, який дав науці Месмер.