– Намолене місце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух і сам засоромився, згадавши про свої далеко не благі наміри.
Із відкритого вікна на другому поверсі, де ще продовжувався бенкет, полинула пісня «Ой, хто-хто Миколая любить, ой, хто-хто Миколаю служить!..» У загальному багатоголоссі помітно вирізнявся ніжний тенор соліста старовинного гурту та потужний бас директора музею, який, виявляється, ще встигав по суботах відвідувати хор ветеранів «Просвіти». Свято наближалося!
ІІІ
Микола Карпович Страшко був у цілому непоганою людиною. Вірний сім’янин, батько двох дітей і дід чотирьох онуків, він ніколи не знімав зірок із неба. Своїм правилом завжди вважав золоту середину, а власне гасло «Помалу їдь – далі заїдеш» не хотів міняти на жодні ультрасучасні на кшталт «Скромність прикрашає людину, коли вже її прикрашати більше нема чим».
Заступник директора музею був чудовим виконавцем, але не більше. Через що йому часом діставалося на горіхи від невтомного і невгамовного Романа Лук’яновича, який керувався правилом: «Якщо ви хочете щось зробити, виведіть свою команду із зони комфорту. Хоч-не-хоч вона змушена буде рухатися».
У розпалі емоцій директор міг назвати заступника людиною вчорашнього дня і навіть минулого століття, від чого запалі щоки заступника втягувалися ще більше, а чорні кущуваті брови кумедно смикалися.
Останнім часом світоглядний конфлікт між директором і Страшком поглибився внаслідок чуток про можливе призначення нового заступника. Із числа, ясна річ, молодих. Саме на цьому ґрунті восени настало зближення Миколи Карповича та Нонни Георгіївни, яка давно вела масштабну війну проти Ромашки-диктатора. Почувши, що Страшко потрапив у немилість, уміла інтриганка Тарантас відразу взяла його в оборот. По суті, шістдесятирічний чолов’яга, якому завжди бракувало сили волі, відтепер став її очима і вухами у колективі.
Ось і в цей святковий підвечірок вони усамітнилися в кабінеті Тарантас (всі інші працівниці вже розбіглися по домівках) і Нонна Георгіївна витрясала зі Страшка останні новини.
– То що ці поляки будуть у нас робити? – трусонула вона своїми кучерями неозначеного кольору.
– А вони привезли таку машину, що зробить у стіні дірку. І через той отвір вони через камеру побачать, що там усередині.
– А Ромашка чим їм платитиме за таку апаратуру? Вона ж дорога, мабуть, як холера!
– А він домовився за так. Ти ж знаєш Ромашку: він уміє про все домовлятися.
– І що та їхня машина – вже щось побачила?
– Трохи свердлили. Лишилася остання цегла. Але вирішили перекласти на потім. Коли фестиваль закінчиться.
– Чому?
– Ой, та то треба купу служб викликати: Міністерство з надзвичайних ситуацій, начальство, журналістів!
– А для чого?
– Бо то – сенсація! А раптом там золото, скарби якісь? А, може, навпаки – міни, і все в небо злетить!
– Слухай, Страшко, це ж наш шанс! – Нонна Георгіївна захвилювалася і її могутні груди заходили дев’ятим валом. – Дай мені водички!
Микола Карпович налив із електрочайника трохи мутнуватої рідини. Мадам Тарантас була така схвильована, що навіть не зважила на таку неґречність. Запивши, вона відчинила вікно, висунулася до половини і глянула вгору, де світилася бенкетна зала.
– Гуляють вони! Миколо Карповичу, треба зламати стіну! Негайно! Це Божий знак! – блиснула вона очима і впритул наблизилася на поблідлого заступника директора.
– Як зламати? Яку стіну? – повторював самими губами Страшко.
– Це буде всеукраїнський скандал і його звідси нарешті копнуть… – Нонна Георгіївна навіть показала футбольний жест, хоча була у довгій спідниці.
– Ви збожеволіли! – очманілий Микола Карпович навіть присів.
– Навпаки! У мене – просвітлення! Святий Миколай дає нам останню можливість спекатися цього навіженого! Геть хаос, який він тут посіяв!
– А якщо хтось довідається, що це був я? – Страшко вже розпускав свою закоротку краватку, бо йому не вистачало повітря.
– Ключі від фондів є в багатьох. Але у вас є алібі – я. Ми сиділи і мирно пили чай. А якщо Ромашку виженуть, то ви можете стати навіть… директором.
– Побійтеся Бога!
– Тоді пробудете заступником до пенсії. В іншому разі він нас звідси за кілька місяців викурить!
Страшко опинився у безвихідній ситуації. Стати боягузом в очах дами – це було занадто сильне приниження навіть для нього.
– А якщо рвоне? І все піде к бісу? – схопився він за рятівну соломинку. – У нас шістдесят тисяч експонатів!
– Ой, не вірте цим панікерським настроям! По війні тут все обнишпорили. Не могла у Лаврі залишитися вибухівка. Просто зробіть пролом! Там, певно, ще залишилися інструменти. Ну, вперед!
Вона підняла його своїми сильними ручиськами і поштовхала до дверей.
– Ви – мій герой! А я – ваша кицька! Мр-р-р-р! – залащилася вона.
Останнім часом вони перейняли у стосунках котячу мову, коли хотіли висловити особливі ніжності.
– Мяу! – озвався Страшко, і його сірі очі зблиснули холодним вогнем.
Ця жінка мала якийсь магічний вплив на нього. Часом він ставав ніби зомбі, загіпнотизованим почварою, виконавцем чужої волі.
– Не барися, любчику! Я з нетерпінням чекатиму тебе тут! – показала гостренькі білі зуби Тарантас і виштовхнула його за двері.
Наче в тумані, Страшко вийшов надвір, довго тикав ключем у замок, поки збагнув, що двері відчинені. Посвітив собі мобілкою, підіймаючись по сходах. Дістався у закапелок, де громадилася купа битої цегли та збоку був акуратно складений польський диво-апарат у шкіряному ящичку. Місяць жваво освітлював коридорчик крізь невеличке заґратоване вікно.
Микола Карпович взяв у руку кувалду, попробував її на вагу, далі голосно нявкнув і з розмаху втелющив залізякою об надбитий цегляний квадрат, що сірів межи суцільного муру. Стіна глухо загула у відповідь.
Страшко посміхнувся і залупав сильніше. Дзвони на Лаврі проспівали восьму годину. З Успенського собору чулося святкове богослужіння, що транслювалося на всю площу. Свято наближалося!
IV
Мирон Клаповух і Яна Приймак стояли у книгосховищі ХІХ століття, де новоспечений зберігач музею марно намагалася знайти книжку з ілюстрацією Шевченка, намальовану з колишньої Лаврської друкарні. І хоча стелажі, завалені рідкісними виданнями, тягнулися ледь не до стелі, чомусь потрібної книжки на потрібній полиці не було. Мабуть, ще не поклали на місце.
Клаповуху це було на руку, бо він мав час озирнутися навколо і подумати, як дістатися потаємної кімнати. Силовий варіант виключався принципово. По-перше, він ніколи не підійме руку на жінку, а по-друге, це суперечило його принципам. Він вважав, що перемагати обставини слід розумом чи бодай хитрістю, все-таки він колишній газетяр, а не якийсь злодюжка з підворіття. Для нього життя було наче захоплива гра в шахи, а шахи – це все-таки інтелектуальне змагання.
– Дивно! – наморщила носика Яна. – Її тут нема!
Мирон зняв свого сірого капелюха і почав його нервово м’яти у руках, міркуючи, як вийти у розмові на потрібну тему.
– Здається, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повітрі носиться, – прочистив він горло.
– Це, либонь, від книжок, – не повелася на гачок Яна. – У нас є працівниця, яка принципово працює у фондах у респіраторі.
– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солідна бібліотека, і я не маю на книжки алергії.
Дівчині не вдалося відповісти, бо зненацька будівлю аж струснуло від глухого удару.
– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсаціями.
Його нерви й так були натягнені як струна, а зараз вони забриніли.
Тупі звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаємну кімнату.
– Це через стіну! – нашорошив вуха Мирон і поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на дві третини. – Там – потаємна кімната?
Його сталеві очі хижо зблиснули і він наблизився впритул до Яни. Від переляку дівчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.
– Чого ви чекаєте? – зашепотів Клаповух. – Хіба ви не розумієте, що музей грабують?
Нарешті розум почав повертатися до зберігача музею. Якщо директор і поляки зараз на фуршеті, якщо фондосховище відчинила вона, Яна Приймак, кілька хвилин тому, то хто може тут лупити?
Очі дівчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, відповідати у разі чого буде саме вона – зберігач музею!) і тонка, як тростина, але вперта до неможливості музейниця стиснула кулачки і швидко задріботіла до дверей. Літератор кинувся за нею.
Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.
Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.
– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.
Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.
У відповідь – анітелень.
– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.
Ситуація набирала загрозливого характеру.
– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!
Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук’янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.
– Ви оточені! У вас кілька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуємо вогнепальну зброю! – розпочав психологічну атаку Клаповух. Він почитував детективи і знав, як діють у подібних випадках відомі борці з криміналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..
Нагорі, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнів і схопився рукою за стіну. Директор недарма називав його людиною минулого століття, бо він був ще й великий тугодум. Несподіване завдання, яке треба було швидко вирішити, часом вводило його в ступор. Тоді його заклинювало, він блимав жалібними очима і не здатен був навіть слова вичавити.
Ось і зараз Страшко літав у прострації, де плуталися чимало різних і суперечливих думок. І навіщо він погодився на цю авантюру? Що він скаже директору? А що той йому відповість? Ой-ой-ой! Про це навіть не варто і думати! Як він буде дивитися в очі колективу, в якому пропрацював півжиття? Це ж на скільки років його засудять? Бідолашна дружина, тепер вона буде доживати свій вік сама. А внучата? Хто ж їм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевірить уроки?
Ось такий вихор думок здіймався в темночубій, попри вік, голові Страшка, але виходу ніякого не проглядалося ні в прямому, ні в переносному значенні. Бо ж коридорчик закінчувався тільки заґратованим віконцем, в яке скалив свої зуби повновидий місяченько.
– Десять! – вигукнув Мирон Клаповух і загрозливо затупотів ногами. – Все, ваш час закінчився! Ми йдемо!
Але ніхто нікуди ще не пішов, як за рогом коридорчика почулося завивання, від чого в Яни та літератора заворушилося волосся на голові, і дивні звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.
– Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таємної кімнати? Розтривожили їх, от вони і злостяться.
Літератор сполотнів. З духами він волів не зв’язуватися.
– Треба покликати директора, – запропонувала дівчина. – Ви тут покараульте, а я…
– Ні! – схопив її за руку Мирон. – Спочатку ми разом підіймемося до потаємної кімнати.
Він не хотів втрачати свого омріяного шансу – стати першовідкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.