Густий бас одного зі служителів розірвав простір у соборі. Це був кондак, вибраний для урочистої служби коронації на престол. Особливий спів з речитативом, що прийшов на землі Русі з Візантії, значно відрізнявся від царгородських зразків. Він огортав, проникаючи до сутінок душі. Служба полинула своїм часом. Поволі князь заглибився у спогади.
Він вже бував у соборі Святої Софії. Вперше це сталося, коли йому ледь виповнилося чотири роки, на входженні до Київського столу його батька Ізяслава Ярославовича. Цей найдавніший спогад дитинства він пам’ятає, як сьогодні: величезний, із безліччю вогнів Храм і Богородицю, яка огорнула усіх своїми руками. Потім малий Святополк замучив батька запитанням: «Тату, а якого Богородиця зросту?» Батько…
Крізь спогад долинув голос митрополита Єфрема:
– А зараз Великий князь Святополк, у святому хрещенні Михаїл, буде долучений до таїнства миропомазання. Прийми, княже, ці дари Святого Духа – мудрість, розум, раду, мужність, знання, набожність та єдиний можливий страх – страх перед Богом, – митрополит Єфрем промовляв, виділяючи кожне слово, й одночасно накладав миром знак хреста на Святополкове чоло, ніздрі, вуста, вуха, груди, руки та ноги.
– Приймаю, – прошепотів князь і знову поринув у спогади.
Батько обіймав Київський стіл тричі, боронячись від братів своїх, постійно відстоюючи надане за Законом. Він, маючи добрі зв’язки і на Сході, і на Заході, продовжував політику свого батька – Ярослава Мудрого. Чи був прибічником Риму? Невідомо, але перебував у тісних стосунках з Папою Григорієм VII. Саме цей намісник Бога на землі коронував князя Ізяслава на Королівство Руське, і саме сьогодні цю корону з правдивого золота із коштовним камінням піднімуть на моє чоло.
– А тепер, – князь знову повернувся до дійсності, почувши голос митрополита Єфрема, – прошу причаститися Священних Дарів Господа нашого, Його плоті та крові. Підійди, княже.
Святополк прийняв Дарів Священних, підняв голову і побачив прямо перед собою аскетичний лик святого Іоанна Златоустого. Слова великого Святителя, почуті багато років тому тут, у храмі Святої Софії зазвучали знову:
«Будь-яке таїнство не принесе ніякої користі, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе і чуже усякому гріху».
Святополку здалося, що перед ним не зображення, а жива людина, яка зараз розмовляє з ним. Він настільки був сповнений побаченим, словами, що все ще віддалено звучали, відчуттям високості миті, що не помітив, як митрополит звернувся до нього.
– Княже, з тобою все гаразд? – Владика стурбовано заглядав у вічі Святополкові.
– Так, так… – відповів князь, – тут просто Іоанн Златоустий… до мене…
– Що Іоанн Златоустий? – не зрозумів митрополит.
– Приходив до мене, – і вбачаючи здивовані погляди, на видиху: – Явлення було!
– А-а… – тільки й відповів митрополит. – Ходімо, княже, на подвір’я, коронувати тебе будемо привселюдно.
За якусь мить урочиста хода з’явилася перед застиглими в очікуванні киянами. Князя Святополка облачили в пурпурову великокняжу мантію, вручили символи влади: скіпетр і державу. Митрополит Єфрем поклав на голову нового очільника країни золоту з коштовним камінням корону, ту саму, якою колись коронували його батька.
– Слава! Слава! – пронеслося відлунням у натовпі.
– Слава! Слава! – багатолюдний хор підхопив, переливаючи радість з вуст у вуста.
Наступного ранку князь Святополк скликав велику нараду. Запросили бояр померлого князя Всеволода та бояр, які прибули з ним із Турова. Сиділи тихо, насторожено, з-під лоба поглядаючи одне на одного. Як воно тепер обернеться? Хто залишиться при владі, а хто піде? Вони завжди були супротивниками – турівські та чернігівські, завжди намагалися дошкулити одне одному. І ось маєш: до однієї зали покликані вирішувати спільні справи. А справи то були київські, і не тільки, а й усієї Великої Русі.
– Що набундючилися, наче сичі? Раджу забути, що було раніше, бо інакше голови полетять і мигнути не встигнете, – князь пригладив широку бороду. – Ви у нас головні мужі, хто ухвалюватиме рішення, – і з паузою, – ну, і я, звичайно.
Цієї миті відчинилися двері й до зали ввійшов митрополит Єфрем у супроводі кількох єпископів та попрямував до відведеного вищому духовнику місця. Всі піднялися і вклонилися. Святіший благословив присутніх і звернувся до князя:
– А чого, княже, ти не проводиш раду в стінах Святої Софії? Там і молитву спільну сотворили б, і місця більше.
– Тому, Святіший, що місцем мого життя є двір батьківський. І віднині всі державні справи будуть вирішуватися саме тут. А для молитви є свій час і своє місце.
Митрополит прикусив губу, відчуваючи себе трохи приниженим перед зібранням бояр. Звичайно, він сам розпочав цю розмову і тепер почувався ніяково.
– То, може, ми з моїми отцями тут зайві?
– Ні, Владико, від вас таїн немає. Якщо бажаєте – залишайтеся, якщо є справи важливіші – Вам вирішувати… – князь широко повів руками.
Вгамувавши внутрішнє збурення, митрополит промовив:
– Ми залишимося.
– Ну, от і добре. Ми якраз тільки почали, і слово доброго пастиря для примирення наших бояр не буде зайвим, – князь переможно обвів всіх поглядом. – Питання у нас одне: як оборонити рідну землю від знахабнілих половців? Київ і так десять днів був без влади й тільки, завдячуючи Божому промислу, не постраждав. Зараз біля входу до Княжого двору чекають половецькі посли. Що будемо робити?
– Запросимо, – пролунало кілька голосів.
– Клич їх, – звернувся Святополк до тіуна, що стояв біля дверей, – і тлумача нашого сюди.
До зали увійшло троє послів половецьких у супроводі руських воїв, тіуна і тлумача.
Вони зняли шапки, вклонилися Великому князю і почали говорити. Спочатку Святополк здивувався тому, що почув. Він навіть перепитав тлумача, чи правильно зрозумів їхні слова. Та чим далі говорили посли, тим суворішим ставало обличчя Київського зверхника. Виходило, що Святополку для князювання на Київському столі необхідно буде заплатити данину половцям, і тоді вони згодяться на його князювання. Це було зухвало й образливо. Князь розлютився:
– У нас все вирішує громада. Вона мене сюди закликала, і не якимсь зайдам вирішувати наше право влади. До холодної їх!
Дехто з бояр кинувся відмовляти Святополка, та князь стояв на своєму.
– Ні, ви тільки послухайте, вони будуть нам указувати в нашому домі. Та не буде цього ніколи, – Святополк рвучко піднявся з місця. Почав нервово ходити. Всі напружилися, чекаючи гніву княжого. – Я сказав до холодної, та ще й батогів кожному. Щоби знали, куди приїхали, таті шолудиві.
Воїни схопили послів і, не зважаючи на їхні пручання, потягнули до холодної.
– Залиште мене самого, – суворо мовив князь.
Бояри похапцем вийшли із зали. Підвівся і митрополит Єфрем.
– Що ж, княже, бачу не найкращі часи чекають наші землі. Молімося, Господь милостивий, – і перехрестив Святополка.
Князь нічого не відповів.
Попереду зріла війна з половцями, сумнівів не було, інакше посли не поводились би так зухвало. Тільки прийшов до влади, не встиг ще розібратися з усім, а тут – до зброї. Народ і так втомлений постійною колотнечею, що зчинилася в державі. Та і мій прихід до влади, впевнений, далеко не всім до вподоби.
Невже вони думають, я повірю, що Володимир просто так вирішив стіл Київський віддати? А чому ж тоді в пущі посланців, які мчали до мене, посікли? Облогу на всіх дорогах влаштували? Добре, що Любомир пробився, інакше я ще й зараз сидів би в Турові. Він розповів мені, що допомогла йому ворожка лісова, яка знала кожен кущик, кожну стежку. Провела через дику гущавину на забутий шлях. Біль притамувала, кров зупинила, дала ліків і харчів у дорогу. Треба її розшукати. Доручу це Любомиру, він вправний боєць і вірна людина.
Шум надворі відволік князя від роздумів. Двері різко розчинилися і до зали влетіла веремія людських тіл. Князь побачив трьох охоронників, які намагалися вгамувати немолоду жінку, і це їм мало вдавалося.
– А ну, цитьте, – вигукнув князь, – що таке?
– Так… ось… княже, ти наказав привести ту навіжену, що вчора зустрів біля Золотих воріт. А вона дійсно не в собі. За палець мене вкусила, – поскаржився один з охоронців, потираючи руку.
Посеред зали стояла простоволоса злидарка, дико озираючись на всі боки.
– Відпустіть її, – і до жінки: – Підійди-но. Тебе, здається, Марою звати?
Жінка глянула на Святополка, і в якусь мить пелена зійшла з очей.
– Святеку, синку, – і заплакала спочатку тихо, а за мить голосніше, – Святеку, – забилася риданнями.
– Господи, мамо, – ледь чутно промовив князь.
Підбіг, підняв з підлоги, заглядаючи у вічі, цілуючи понівечене обличчя.
– Матінко, матусю… Що вони з тобою зробили?
Так вони стояли якийсь час, обійнявшись, – Великий князь Київський та божевільна злидарка. Розповідь її була короткою.
– Коли тобі було вже рочки три, понесла жона Ізяславова Гертруда. Дівчинка у них народилася. Євдокією нарекли. Але батько твій мене дуже любив, і коли бував удома, то просто не відходив. Одного разу спустилася я до пивниці за грибами соленими. Раптом чиїсь руки мене схопили, зв’язали, запхнули до рота ганчір’я. Потім на обличчя вилили якоїсь рідини, накинули мішка і вивезли до лісу. Знайшов мене старий відлюдник. Виходжував майже рік. А коли я вперше побачила себе у воді, то зрозуміла, що до Ізяслава вороття немає. Пішла поневірятися світом.
Обличчя жінки раптом змінилося, очі скаламутніли. Вона почала дико озиратися навколо, вирвалася з рук Святополкових, загарчала звіром, кинулася до дверей. Міцні руки охоронців схопили її. Біла піна пішла ротом. Жінка забилася на підлозі. За мить усе скінчилося – так само раптово, як і почалося.
– Господи, нещасна моя матуся, – прошепотів князь.
– Ти бачив, Святеку, і таке часто буває. Не можна мені бути серед людей, тому й Марою називають. А пам’ятаєш, як мене звав твій батько – Русалонькою. Ох, Ізяславе, Ізяславе… Це було справжнє щастя – твій батько, ті кілька років разом і, звісно, ти, Святеку – Великий князь Київський Святополк, – і раптом без переходу, – піду я.
– Ні, мамо. Ти залишишся тут, при палаці.
– Піду я. Інакше життя не дадуть ні мені, ні тобі, – і вже біля самих дверей: – Я буду приходити, Святеку. Інколи…
Війна
Війна триває вже кілька місяців. Війна важка, без перепочинку. Не скажу, що ми весь час зазнаємо поразок. Були й перемоги, але настільки незначні, що і згадувати не варто.
Чому ми програємо? Чому постійно запізнюємося? Причин багато, і одна з них, мабуть, моє князювання в Києві. Як я і думав, князь Володимир не змирився зі своїм місцем. Заповіт батька і Закон діда нашого – це одне, а влада у твоїх руках – зовсім інше. Тож і робиться все на кшталт: чим гірше – тим краще. Інакше кажучи, вирішив Володимир звільнити стіл Київський чужими руками, і цими руками стали половці. Ні, він не вдається до таємних перемов, він чесно воює на чолі свого війська, але разом з тим ніколи не рветься вперед і при найліпшій нагоді відступає.
Так ми програли одну з перших баталій. Ту саму, де загинув його брат Ростислав. Володимир першим тоді накивав п’ятами, і його хвалені чернігівські війська слідом за ним. Ми й виходили на бій важко. Спочатку, як зустрілися – сперечалися, сварилися. Я нагадав йому про постійні змови проти мого батька, про ув’язнення моєї мачухи Гертруди, про випадкову, але зовсім не випадкову, смерть брата мого Ярополка і ще багато чого. Та обставини змусили йти на цілування Хреста і спільний похід. Надто вже близько біля столиці почали нишпорити половці.
Той бій… За стратегією ми зайняли весь простір в урочищі, тим самим скоротивши перевагу половців у людності. Відступати означало наражати на загибель всі три дружини: мою, Володимирову та Ростиславову. Аж раптом, ще до початку дій, військо Володимира відійшло, а згодом і зовсім зникло. Утворилася прогалина, куди й кинулися сотні половців, з кожною хвилиною звужуючи простір для маневру наших військ. І хоча руські воїни вправніші за кипчаків – ми побігли. Ворогів було вдвічі більше.
Ми відступили до Стугни, стрімкої й повноводої. Кинулися перепливати, і десь на середині річки я почув крик. Ростислав, що був праворуч, почав хапати повітря, бити руками по воді, щось голосно вигукнув і врешті повільно зник на глибині. Половці не переслідували нас за Стугною. Їхній передовий загін випустив для годиться кілька стріл, одна з яких і наздогнала молодшого брата Володимира.
Тіло Ростислава ми знайшли вночі за десятки верст за течією, – Святополк зрештою перевів подих.
Здавалося, що все це він більше говорить для себе, а не переповідає митрополитові Єфрему про події, що затиснули князя з різних боків.
– Пам’ятаю, як Ростислава ховали. – митрополит нахилив голову, перебираючи вервицю. – Бояри хотіли перевезти тіло до Чернігова або Переяслава. Але ти, княже, наполіг, і я тебе в цьому підтримав, поховати, як і належить, з усіма почестями у Софії Київській. Я тоді ще запитував, де ж Володимир. – І та історія з посланником Любомиром… – Ти чого, княже, хочеш? За чим прийшов?
– За порадою.
– За порадою, кажеш? А чому раніше не йшов? Чи гординя настільки заїла, що і світу білого перед собою вже не бачив?
– Не знаю… Може, ви й праві, Владико, – князь видавася розгубленим. – Я думав про це. Можливо, справді, все тільки в мені, і всі ці напасті, що прийшли на наші землі, теж через мене. За інших обставин не полізли б половці на наші землі. Хоча ні. Вони настільки підступні, що одне пообіцяли б, а зробили інше.
– Не картай себе, княже. Є влада світська, а є духовна. Та все в руках Господа. Якщо поклав Всевишній на нас випробування, то ми на це заслужили. А чиї гріхи спокутуємо – свої чи дідів-прадідів, то відомо тільки Небу.
– Так то воно так. Але що робити далі?
– Залишся, княже, розділи зі мною трапезу. За нею і поміркуємо, як діяти.
Розмова відбувалася в Митрополичих покоях, що за храмом Святої Софії. Обстава у Владики була простою – жодних надлишків, тільки необхідне. У приміщенні стояло ліжко, невеличкий стіл та кілька лавок. У східному кутку – образи, і стільки, що Святополк, коли вперше сюди потрапив, довго не міг відійти від них. Тут були ікони, писані у Візантії, роботи волинських майстрів і, звісно, найкращі зразки з Печерського монастиря. Неподалік від місця молитовного – невеличка кафедра, за якою митрополит писав. Книг було надзвичайно багато: не секрет, що Владика і сам трохи правив книжки, хоча при митрополії було кілька постійних переписувачів.
До сусідньої кімнати послушники принесли рибну юшку, гречаники та печеню з грибів боровиків із травами під брусничною підливою. Серед напоїв квас та узвар.
– Може, княже, чогось міцнішого, – поцікавився митрополит, – у нас в одному з монастирів добру медовуху варять.
– Це в Печерському?
– В ньому.
– Ні, дякую. Треба ясну голову мати. А ті отці печерські чого тільки не вміють! І нікого не визнають. – Святополк спохмурнів ще більше. – Не подобаються вони мені, наче чорні ворони.
– Ти монастир Печерський, княже, не руш. Згадай, і батько твій, Ізяслав, намагався з ним трохи воювати та зрозумів, що за ченцями печерськими сила велика і знання глибокі. Я сам виходець з нього. А ворон – птах мудрий, і живе довго. Помолімося – і до страв.
Обідали вдвох. Мовчки з’їли юшку, перейшли до інших наїдків.
– Хороша юшка. Із стерлядки?! – чи то запитав, чи то зазначив Святополк.
– Ні, не тільки стерлядь. Там і короп, і линь, і верховодка, – відповів митрополит.
– Я бачу, Владико, ви знаєтеся на готуванні страв.
– Живу давно, багато що вмію, княже. Куховарити – це мистецтво, яке підвладне не кожному. – Митрополит розправив плечі, згадуючи. – Ти ж знаєш, що я мешкав трохи у Царгороді. Там і пізнав їжу не як тваринне споживання, а як певний ритуал. Спробуй гречаників – я у Візантії навчився їх готувати.