Від хати до хати, від села до села зигзицею шугала вістка про провісника нового Бога, що зійшов на Оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрує на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна благословить зелену україну.
За апостолом гурмою ішли увірувані орії, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрівському богу зрів – чейже один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентежені оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.
Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до свого храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – все змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.
На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без покрівлі храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у витягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а тулуб його ділився на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.
Андрій приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки вони можуть захистити мечем; Велес присягає, що завжди буде її утримувати – всю україну Оріяну, а якщо лже, то хай земля його покриє.
Так пояснював Андрієві волхв Богодан.
«Велес двигає на собі життя, а Род благословить, бо ні один не є сильніший від іншого, бо обидва опікуються людьми. Це наша триєдиність – Бог, громада і україна, тому ми свято вшановуємо священне число: тричі благословляємо своїх дітей, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил і тричі піднімаємо труну з покійником».
Думав Андрій Первозваний про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій, – в засадах релігій і в щоденному побуті… Водохрещення, троєперстість, триєдиність, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященників, блакитний подир на жерцеві… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?
Волхв Богодан підійшов до жертвенного каменя, на який крізь верховіття дерев, що оточили храм, падав сніп сонячного світла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:
«Я вислухав тебе, Божий посланцю, і зрозумів, що ваша віра не чужа нам. Та інший у нас світ й інші обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як із Природою, і пізнаємо його в Природі. Усе тут наше – він і земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повинні знати, в чому незглибима сутність його науки…».
«Ісус приніс на землю прощення гріхів, – відказав Андрій. – Ви боїтеся таємниць, прагнете в усьому ясності, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурює вона себе, стверджуючи, що все пізнала? Таємниця ж Христа полягає в тому, що до неї треба весь час доростати душею. Проте вона вічно буде таємницею життя, смерті й воскресіння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаєте, але повинні ще й пізнавати, бо обдаровані єсьте мислю і словом. У цьому й різниця між людиною й німиною: німина щось знає і завше робить те, що знає; людина пізнає і не відає нині, що вчинить завтра…»
«Що ж саме повинно спонукувати людину до пізнання? – спитав Андрія волхв. – Праця, жорстокість, обман? Чим велить керуватися Христос?»
«Ісус проповідував милосердя й любов», – відказав Андрій.
Волхв довго мовчав, мовив потім:
«Це найсвятіше почуття може нас поєднати. Ми дозволяємо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, і я поведу вас до межі світів».
Прочани поклали на ватрище зерно і стільники з медом, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»
Слухав Андрій і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молилися до Ягве гебреї-хлібороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами Твоїми!»
Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пішов попереду процесії в бік Данапра. З ним поруч ішов Андрій Первозваний, двигаючи на плечі білого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену оріянську Голготу.
А коли стали на вершині гори – уздріли у всій величі диво Оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись із холоду північної землі, сповільнив він раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути на південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.
«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а ліворуч – на північ і схід, за крайнім урочищем Полин, в земних тіснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гіперборейських льодів землі безбожного Маґоґа, Яфетового сина, і панують там ватаги з коліна Роша – живуть дикі племена на безмежних просторах – до кряжів Ямантау й далі аж до Гіндукуша – їдять вони нечисть і вбивають один одного… Ця круча, де стоїмо, то вже межа світів – супротивних і непримиренних. У північному світі холод породжує злу силу, готову рушити валом на землі, що знають Бога, й відчинити тіснини в Полиновому урочищі… Так гласить оріянський кощун… Поблагослови, чоловіче Божий, – звернувся волхв до Андрія, – цю землю, може, не дасть ваш Бог злій силі спустошити колись наш край».
Він троєперстям тричі торкнувся до чола апостола, і той вкопав на вершині кручі хреста.
І промовив урочисто Андрій Первозваний:
«Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа, і стане тут город великий!»
* * *
Стихла апостольська сповідь Андрія Первозваного, яка долинала з-над вод Генісарета до слуху Івана Богудухавинного, лик якого зухвалий майстер Євген Безпалий поєднав з образом апостола; потахла річ Андрія у вічності, й долунювала лише з розламів минулого часу поганська музика рогів, флояр, гусел і тилинок, що супроводжували пророчу мову, але й вона блякла, віддаляючись у незвісті, поки не стихла під торохтінням барабанів на капищах… Й тоді на місце музичного хаосу почало вливатися, набираючи гармонійної звучності, мелодійне таланіння дзвонів, що долинало звідусіль – з-під земних пропастей, в які запалися, рятуючись від лихоліть, християнські монастирі, та із золотоверхих соборів, що сягали хрестами слави небес.
І в тому гомоні вчув Іван Богудухавинний голос апостола Андрія, що пробився крізь хорал старої й нової музики світу до слуху письмовця:
«А що сподіялося в оріянській землі після мого благословення на Святошинській кручі?»
Й передав Іван апостольський зойк, який долинув із правічності, чотирьом пілігримам, що сиділи на забутому поганському капищі довкруж холодного жертовного каменя, котрий протягом тисячоліть не знав жертвоприношень.
Тож обізвався на той запит славний богомаз Євген Безпалий, який з’єднав у образі Андрія Первозваного давноминулий час із днем нинішнім, переступивши межу, що розділювала епохи.
«Що творилося? – перепитав. – А що – кривавилися на цій землі міжусобиці, які знесилювали наших предків. Та врятував їх від загибелі благословенний симбіоз давніх вірувань, на захоплюючі казки схожих, з чистотою християнської любові, про яку мовили між собою апостол Андрій і волхв Богодан.
Та хай про це вам оповість історія…»
І земля, і зело, і пісня
I
Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість гінця від брата Василька прибув владика Іоанн і розказав князеві, що трапилося. Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь із незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хакану і, діждавшись немочі Батия, п’ять років тому погромив темника Куремсу під воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Лева й повелів їм зруйнувати всі фортеці. Лев уже розкидав городи Данилів і Стіжок, Львів і Кременець, і Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нині Бурундай вирушає з полоненим Васильком на Холм.
Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину землі Галицької й Волинської вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не сходив з коня і не завжди сидів у сідлі з паленого золота – деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру – частіше в яриці, бував і на коні, і під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні і стояв на колінах – життя незмірно втомило князя; тож не ради життя свого Данило, переодягнений за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до Угрів і гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.
Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів’я Вепра до згину Руської путі в Тур’є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеного із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись з невдалого сватання до угорського короля Бели IV, перший раз рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч-о-пліч проти навали, яка спустошила московитські князівства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину й учинила там те саме, що й по цей бік Карпат, – лихо, яке можна передати хіба словами старозавітного пророка Ісайї: «Вийдуть з лісів звірі дикі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними ні сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд».
Так було. Повернувшись із Угрів, не увійшов Данило ні до Берестя, ні до Володимира через сморід трупний, і конали у згарищах угорські села теж; та знекровилася орда й відкотилася – ударив по ній Данило під Луцьком. Що ж учинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?
А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чінґіз, що вона захлинається в руській крові.
Та ні, мусять тремтіти й вони – угри, ляхи, франки: йде ж могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субедея, котрий брав усі руські городи іменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила з пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч з дванадцятьма князями на бенкеті – тільки для того, щоб він міг своїм мечем порятувати Європу?
Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що, знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром, Галичем і всіма двомастами п’ятдесятьма городами Русі, Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які б могли кинути клич народам?
І в цю мить відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:
Ця пісня, що рознеслась по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати і сіяти, мала свого творця. Був це княжий співець Митуса, який після ординського погрому пішов служити півчим у соборі перемишльського єпископа Антонія, і дивувався князь, що вірний гусляр служить коромольному владиці. А пісні Митусині співали ратники й ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб вернувся співець до двору й замінив у пісні подле ім’я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів урядникові Андрієві, якого Данило прислав до Перемишля: мовляв, володар має силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний – і не пішов у Галич на зов княжий.
Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чейже не про себе він дбає, а про землю руську; скільки труду взяв на свої плечі, щоб уміцнити її, а скільки принижень зазнав і від бояр, і від сусідів, і ворохобних князів болохівських, що запродались орді й данину справно їй платять. Тож позбувся прежньої жалості Данило і повелів під страхом найтяжчих покар, як це і личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.
Першими прийшли вої – присмирили бундючних бояр, а болохівські городи вогневі віддали й вали розкопали, щоб не росли там більше пшениці й проса для орди, і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли будівничі, і вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексій численні городи братові Василькові зрубав на Волині, а витворник Авдій церкву Іоанна Златоустого великому князеві в Холмі звів, красну та гожу, і Тустанський замок укріпив. І співців прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рівного йому в краю не було, то звелів привести силоміць – пошарпаного і сирицею спутаного, яко в’язня.
Не хотів про це згадувати князь Данило, втікаючи від Бурундая з Холма до Синєводська, та пісня сама собою співалася, була ж бо вона нині вельми потрібною господину: «своє подвір’я назад заверну, побудую його краще, як було», – треба, щоб ці слова, князеві посвячені, співав нині зневірений люд, та повторювати їх він може тільки за співцем, який єсть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом із затиснутим у ній мечем. Немає співця…