Позеленів князь від люті.
«Не заслужив, смерде?!» – скрикнув він і гукнув дружинників.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи.
Вмить увійшли в гридницю оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: постарів співець, борозни поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорні з сивизною вуса в покорі опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому митець.
«Розв’яжіть йому руки, – наказав оружним князь. – І принесіть глек доброго вина».
Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до дубового столу, за яким сидів Данило й чекав поклону від непокірливого співця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м’як, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, який сам, без поклику й повеління, двадцять років тому прийшов до нього з Болохівської землі – князь тоді оволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, і вимучений боярськими здирствами люд вельми радів Данилові.
Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися погрози князевої, щоб аж на коліна впасти; і осторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв’язані руки, враз не залишилося й сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, – на її місці заграла зухвала посмішка.
Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам і боярам, міцно натягнуті вітцем Романом.
Задумав молодий Данило добром з’єднати собі людей. Дарма, що книжник Тимофій уславив покійного князя Романа найдобірнішими словами, які силу означають, – і левом, і риссю, і орлом, і туром, – боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув’януть пальці й розтуляться у знемозі; що зрідка треба попускати попруги на конях – натруть-бо худобині боки до крові й усе одно треба буде випрягати, ще й лікувати; що батогові вряди-годи слід дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.
Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, навіть якщо який заслужив і смерті, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звісно: чиї шати світлі, тих і мова чесна; і не гордитися званням своїм, пам’ятаючи, що воно Богом дане і Ним забране може бути.
Як задумав, так і чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як і Володимира Святого, сонцем, – сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса і Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув словом високим.
Так було, і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло у степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, – можна було вибирати час і для ловів і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин вартий князь доброї пісні від співця; та й не лише слави жадав нині князь – допомоги.
Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю, і весь народ повинен стати з князем заодно.
Останні слова Данило вимовив уголос – і промовив Митуса:
«Писав же Даниїл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слова вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть”.
Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям…”»
Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:
«Як чуєш, співаю я ще, князю», – посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось-ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, – про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу, й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе й піде з нею на нові чвари – на втіху орді».
«Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо? Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів на Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? – Князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, – й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й зі зрадливим Михайлом Чернігівським коня піді мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: “Бог їм відплатить”. А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату – сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!»
«Скажу, князю, – відставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметя, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника – про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому ні – й про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр – трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд – бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині – сильніша зброя від меча – мисль».
III
Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.
…Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим маґістром ордену Бруно; маґістр йшов попереду безоружної рицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, – і славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевникам, то поідоста Данило на них в силі тяжце…
А та тяжка сила – кінна в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша з луками, рогатинами й сокирами – ішла видимо-невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзні, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи із зеленої хзи; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським завойованим оружжям – в’їжджав до стольного города звитяжець-князь, щоб після довгої й кривавої тяжби з боярами зайняти стіл свого вітця й сказати коромольникам: «Робіть так, щоб вам не було гірше», а папським послам, які сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.
Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об’єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.
Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.
Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою у попіл ховають, щоб і не яріла, але аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, бондарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці із Сапогова – їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з-над Буга – співець Митуса.
І сказав князь:
«Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!»
З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, в сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним готові й на коліна впасти; князь утямив, що, мабуть, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога – Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:
«Чого просиш у мене, Митусо?»
Відказав співець:
«Не золота – важке воно; не високих хоромів – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами-воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести її в Зелену неділю до Галича на шлюб».
«Бери коня», – відв’язав князь парного буланого від свого сивого – і залопотіли копита над Чев’ю.
…Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, – у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п’ятниці з пучками полину в руках – відлякувати русалок.
А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили ґазди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров’ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толочці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки», – викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв’яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі – у дві коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співець, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога – чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний їм заспівав на Трійцю; не чує Митуса – немає серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки її голівка в рутв’яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?
А тоді заспівала русалка з жита, і впізнав Митуса голос Зореслави: