Досі Оленка ні разу в Явірник не заходила й не мала тут знайомих, а втім, скільки тих дитячих та шкільних літ, та й то середню школу закінчувала в Жаб’ї, а до явірницької п’ятибанної церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своїй маленькій дерев’яній церковці; ні один парубок із Зеленої не пазив за явірницькою дівчиною, тільки на третій день Великодня сходилося з обох сіл парубоцтво на границю, й чутно їх було на всю околицю: «Злодії, що з вами ся діє?» – «Апостоли, де ваші постоли?» – й казали очевидці, що без крові ніколи там не обходилося. Але Оленка того ні разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на ті гаївки, то й приходив інколи збитий на квасне яблуко.
Оленка навіть не відала, який той Явірник з виду, бо скільки його зобачиш з вікна набитого автобуса, коли доводилося їхати в Буркут?.. Та нині вже знала, що звідси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще ніхто ніколи їй такого не говорив, і ні з ким досі ще не цілувалася, а з ним заснула в солодкому поцілунку, – і де він перебуває в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рідна хата, а та, що найкраща, але ж усі гарні, й у кожній з них міг він народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до її серця.
Зупинилася біля кладки, що переводила на другий бік ріки, до Теребіжа, й любувалася селом. Було воно зовсім інакше, ніж її рідне: Зелена втопилася в перелісках, запалася в ізвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явірник, – щоб Зелену побачити, треба було зійти в довгу й рівну видолину над Черемошем, де скупчився біля церковці сільський центр і заслонився від світу високими цвинтарними смереками – село затаювало перед світом себе й свій опришківський дух.
Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю – вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями – могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив – ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.
Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров’ячого посліду – видно, тут сіни служили за стаєнку, – на порозі стала стара жінка в руб’ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…
Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати – з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев’язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла – воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів’я, були спокійні й лагідні.
«Чого прийшла?» – спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.
«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.
«Про позавчорашнє? А ти хто?»
«Я з газети…»
«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»
«Із Зеленої…»
«Злодійське то село…»
«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».
«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»
Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…
«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав – сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому – того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?»
«А що казати, – присіла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михайле, говорить останній лінюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймні двічі на день хочете добре попоїсти, а звідки того харчу наберете, коли робити не хочете?»
«Хто тобі сказав, що не хочу? Піду на роботу до якогось там Апостола в Явірник та й щось зароблю. І вільний я й нікому не підвладний… Ти шукаєш правди, а вона в тому, щоб нічого не мати, а жити… Та хіба Ісусові учні маєтні були, а світ уславили своєю праведністю. То якщо ти, дівко, з тих зеленчуцьких Злодіїв, що в давнину опришкували, а по войні в банду пішли, то я скажу тобі таке: йди собі геть, не треба мені ні твоєї поради, ані твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Бандери мого неня повісили, а позавчора й мені наважилися життя відібрати…»
Оленка слухала, не відводячи очей від Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрі очі, а мали б бути озлоблені й заздрісні; таїлася в них схожа на собачу запобігливість, і подумала, що з покоління в покоління ці нероби навчалися улесливості, заглядаючи в очі хлібодавцям, і такий спосіб життя вважали єдино правдивим, бо ж, мовляв, і твар земна й небесна не сіє, не жне, а споживає, – і вдавались то до злодійства, як лисиця, то до підлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бідність дала можливість паразитувати, та ще й при тому викликати до себе співчуття…
«А чому ви називаєте опришків і партизанів злодіями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пішли в ліси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаєтним, яким нічого втрачати, не піти було разом з ними – хіба краще дивитися засльозеними сліпаками у вічі багачеві, чекаючи від нього ялмужни?»
«Ге, таке кажеш, дівко! – тихі очі Михалка зблиснули, й з них пробився на світ блудний вогник, що то спалахує в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач візьме твою працю, заплатить – і будь здоров! А тим треба віддавати душу, а в них є ще така примівка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дідька нам цього – для гонору, який в опришків і в партизанів цінується понад усе?»
«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.
«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речі, найкраще жилося при совєтах: в артілях чи то в колгоспах – усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі – не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи – хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями».
«Хто прозвав?!» – спалахнула гнівом Оленка – вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.
«Мій неньо! – схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. – Мій неньо, чуєш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.
«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» – підвелася й Оленка.
«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо – і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»
«Брешеш, паскудо! – процідила крізь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»
«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»
Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:
«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»
Розділ шостий
Лук’ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов’ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.
Вірна Лук’янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами – і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня – не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.
Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв – ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки – нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української землі – в багатолюдних містах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – поміняти опришківські келепи й партизанські шмайсери на книги й пера – чей тільки за допомогою освіти і натужної праці на землі може народ вибратися з трясовини принижень і неґації на рівень поваги й пошанівку серед сильніших сусідів.
За німецької окупації Лук’янові батьки, які з діда-прадіда працювали зваричами на соляних жупах й жили небідно, послали Лук’яна до Коломийської ґімназії, а що ґімназійне навчання з кінцем війни припинилося, хлопець завершував середню освіту в жаб’євській вечірній школі, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислі й заробляючи непогані гроші. Саме тоді він виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до міста й там напівголодним гризти науку, адже всі знання – в книгах, і тільки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобі освіту не гіршу, ніж її можна здобути в університетських аудиторіях, таж колись сини аристократів навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душі аристократом, вміти виховати його в собі.
Й Лук’ян ревно займався самовихованням, відвідував станіславівські музеї, бібліотеки і театр, заочно здобув вищу освіту в Педагогічному інституті, став директором неповно-середньої школи в Білій Річці, на храмовому святі в Явірнику зустрів найвродливішу на світі дівчину Марійку Шумеївну, одружився, побудувався й осів навічно в рідному селі. Давав учням ґрунтовні знання, й багато хто з них, закінчивши вищі навчальні заклади, ставав ученим, а Лук’ян Васильович залишався у своїй домашній академії за книгами, й коли до нього приходили в гості літератори із Станіславова, технарі з Львівської політехніки або ж історики й художники зі Львова, він гідно витримував з ними бесіди і дискусії, й далекі та близькі знайомі з любов’ю називали його «філософом з Річки»…
На Івана Купала завітав до Лук’яна Васильовича давній львівський приятель Іван Іванович Шварна, працівник історичного архіву. Їхнє знайомство розпочалося, коли ще були молодими – в понурому склепі, просяклому запахом паперового тліну і мишей: учитель з Білої Річки, замовивши справи з фонду Дідушицьких, дошукувався слідів опришківських походів в ареалі між Чорним і Білим Черемошами, де, за леґендами, в печерах Тарницьких кряжів мали леґіні свої осідки з коморами, повними награбованого у панів золота.
Лук’ян Васильович, чесно відповідальний за свою учительську місію, намагався не тільки навчати дітей грамоти, а й прищеплювати їм цікавість до своєї мікроісторії, бо велике складається з малого, і ще ніхто не пізнав минулого свого народу, не дослідивши життєпису рідного міста, села й окремої людини.
Цікавість до історії зародилася в нього ще в дитинстві, коли славетний львівський археолог Маркіян Смішко розкопував скіфські кургани біля Гриняви. Тих найнятих сільських копачів зранку до вечора обступали пастухи й очей від ям не відводили, бо пішла фама по горах, що вчені шукають у Гриняві Довбушевих скарбів. Та коли виявилося, що копачі виймають із могил лише черепки, то й інтерес у пастухів підупав – таких цікавських, як Лук’ян, залишилося зовсім мало, а згодом тільки він один, і доктор Смішко розповідав хлопчині про скіфів-орачів, про трипільські часи кількатисячолітньої давності, й перед Лук’яном відкривався безкінечний простір, що вгризався в глибину проминулих віків, й хлопець почав усвідомлювати, що це його простір, що життя в нього розпочалося не кілька, а тисячі років тому, й що йому належить ця земля, бо передана вона йому в спадок.
Ті горшки й амфори, розбиті й уцілілі, що їх копачі виймали із землі – то ж побутова власність далекого, проте прямого Лук’янового предка, який виготовляв посуд для зберігання вина й харчів, а щойно знайдені кам’яні сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах місцину, якою потім володітиме він, Лук’ян…
І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смішко, щоб твої прародичі розмовляли іншою, ніж ти, мовою, бо звідки взялися ті вічні назви – Город, Могилка, Замчище, а річка, в якій ти купаєшся, називається Пробоїще, а ліс у Березові – Княжий, потік у Дорі – Боярський, а от назва цієї гори, яку називають Дзембронею, походить від слова «зембр – зубр»; ти чуєш, синку, що ці тисячолітні топоніми звучать твоєю рідною мовою, – то можеш собі уявити, як далеко сягає твій рід…
Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителеві дошукуватися в архівних справах слідів далеких і близьких предків, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте леліяв у душі думку, що його праця знадобиться нащадкам, – історію Білої Річки.
Шварна приїхав до Лук’яна в гостину на цілий тиждень. Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, – щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священник, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.