За той час утратила вона й мужа, найліпшого й найвірнішого приятеля свого, і зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрібне, сільське, незначне господарство, в недостатках і найглибшій самітності.
А тая самітність мала також свою історію, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рідного краю з своєю родиною син Йосип. Не на відвідини приїхав до матери, бо в листах він все довідувався про життя матері, братів і сестер, допомагаючи матеріально, скільки міг. Але приїхав до неї, щоб забрати її з собою.
І не прибув він енергійним, певним своєї сили чоловіком, яким від’їхав від них, а зламаним, постарілим передчасно, горем прибитим, із тяжкою раною в душі. Єдина його дитина, вся радість його, що покладав усю свою надію в життю, син, стратив після тяжкої недуги на п’ятнадцятім році життя зір, і не вважаючи на всякі старання лікарів і подорожі до всяких корифеїв, зостався на віки сліпцем.
Його гарна, життя жадібна, легкодушна мати, в найкритичніший час нещасної недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – і нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звільна, ступнево, а врешті перейшло в повну темноту, що вже ніколи більше нещасного хлопця не покинула.
З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як і сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однісіньку свою дитину сліпою! Коли перші роки нещастя минули і мати з своїм горем усвоїлася, взяла безжурна, легка вдача її знов верх, і гарна жінка стала в товариствах і забавках та інших товариських разривках шукати розради. На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гірко легкодушність і безжурність жінки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на свої вчинки.
Спихала не задумуючись, як це буває звичаєм безжурних і малоінтелігентних істот, вину свого нещастя на проклін батька і, як викручувалася на недбалий догляд «християнської» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнішій порі. Це доводило до бурхливих суперечок, пізніше до сцен, котрі чимраз то частіше поновлялися, а з літами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарешті дійшло до того, що подружжя побачило себе в зовсім іншім, неначе досі незнанім, новім світлі, ніж було звикло на себе за давніх літ глядіти.
Він закидав їй орієнтальну недбалість, брак чуття, та що її душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомість вона йому при кожній нагоді закидала всякі нещасливі пригоди й випадки в його родині, мотивуючи їх тим, що всі з його родини з кореня лихі люди; коли б, мовляла, були добрі, за яких себе вважали, то Бог був би їх подружжя таким нещастям, як осліплення сина, не карав.
Але ти, – говорила чоловікові, – ти такий самий, як твої брати й сестри, а ті такі, як родичі і вся ваша «віруюча» раса, і тому нещастя напали вашу хату.
Потім дорікала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою її маєтку, неначе погірдливу залежність від неї, і тим було з її боку зроблено найтяжчий привід до незгоди. Коли одного разу, – оповідав матері з відверненим обличчям, – зневажила його знов на тім пункті перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здається, в найтоншу струну його душі, викликавши тим таке пекло почувань у його серці, що він не здолав над собою довше запанувати. Вже доволі довго вона його з болотом мішала, доволі мучила, кривдила, – тож не диво, щораз і в нім терпець урвався і він… підняв руку на неї. Вона закричала.
Так поводяться з дикими звірями, що все нападають на наше життя фізичне, чи психічне, – вистогнав він погаслим голосом, – так обороняються від звірів…
А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевільна, не вгаваючи кричала на всю хату:
На твою жінку підносиш ти руку, лихий чоловіче? На твою жінку, що поставила тебе на ноги?.. Старче ти, як і всі тієї віри, до котрої належиш! Чи ти в додатку до твоєї нікчемності ще й збожеволів?..
Я жалую[12], що вже давніше не «збожеволів», а то, може, моє серце знаходилося б нині в іншім настрою, ніж тепер, а чесне ім’я мого батька не було би під твоїми ногами. Низька ти, орієнтальна породо, що не знає нічого іншого, жадних шляхетніших зворушень душі, крім жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволів» давніше, бо в такім разі не стояв би я нині в очах світа і своєї родини яко нужденний чоловік, котрому донька звісного лихваря справляє зневаги, безсонні ночі й біль.
– Але я був боягузом, – казав він далі, – підлим боягузом, з самого початку, як тільки виявила ти свій правдивий характер і показала свою нікчемність; я вже тоді був повинен інакше до тебе поставитися. Але тому, що я боявся, стала ти горою[13], а з тобою всі твої низькі й нікчемні інстинкти. На моє оправдання й оборону маю лиш те, що я тебе боготворив, любив, уважаючи тебе за якусь справді прекрасну, бездоганну побожну «Рут» з Біблії, задля якої «Рут» я в захваті офірував свою кар’єру, любов родичів, їх спокій і надії на мене, і, як бачу, занапастив усе своє життя. Але ти, – ти не була ніколи чим іншим, як донькою відомого лихваря, котрого ім’я згадує ще й нині простий народ з огидою і жахом, мов упиря. Ти, по правді, ніколи не розуміла і не знала святого чуття любови і тому нагородила мене в твоїм порожнім житті тільки зневагою, горем і розчаруванням! Тому знай, я гордую не лиш тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здібна зрозуміти далекосяжність оцих моїх смутних слів, то йди і роздумуй над ними!
– Ти, старче! – повторила вона замість усякої іншої відповіді, – чи я мушу тобі вдруге пригадувати, кому ти маєш твоє становище завдячити? Пріч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз усю свою родину!
– Ти маєш слушність, коли вживаєш проти мене слово «забув», бо я не повинен був забути, що я не нащадок якогось там крамаря, але нащадок старої чесної працьовитої, шанованої родини. Так, жінко; а що я про те забув, засліпившися лише твоєю гарною вродою, то от тепер, протверезившися, і бачу свою до краю покалічену долю і змарноване життя, переповнене зневагою. Коли б не було оцеї нещасної дитини, – котрої матір’ю ти єси, – то не бачила б мене ніколи в оцім домі. Але, – додав він, найглибше вражений гіркою правдою, – поновляється тисячами разів у житті, що «де люди люблять, – мусить найбільше упокоритися той, котрий найбільше любить». Між нами обома – припала та роля мені. Але я не маю навіть того задоволення, що ти мою ролю розумієш. А тепер кажу, – іди! Розбери мої слова й читай у своїм талмуді…
Матері здавалося при синовім оповіданню, що її уста немов стали паралізовані, – до такої міри не могла вона на яке там слово здобутися. Одначе вона лише невимовно страждала. Здавалося, що весь супокій, якого під час його оповідання додержувала, був лише хоробливим станом, що його вона кожної хвилини може порушити, і то лише на те, щоб уже дальшої хвилини вчинити щось грізне. Але число смутних і гірких днів, котрі ламали її енергійну вдачу, було мабуть завелике, щоб її врешті не перемогло. Замість усяких слів зціпилися її руки пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.
Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покійний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силі сказати йому яке слово. Чогось утішного не могла вона сказати, бо загородив він своїми вчинками проти них, від’їжджаючи, поле, а на докірливе… не було відваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тій хвилі… Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світу до боротьби за свою прекрасну «Рут» і за щастя з нею. Тепер же було в нім усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немічна, щоб хоч у дечім стати йому до помочи.
Мамо!..
Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.
Мамо! – повторив він стиха, – тепер розумієте мене чи не до глибини душі?..
– Розумію, мій красний, колись такий себе певний сину! Розумію, і бачу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Та хоча й як благала я тоді, після твого від’їзду Господа Бога охоронити тебе від горя й недолі, і хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невірною поставить тебе в таке пекло – цього а ні я, а ні він не сподівалися!
Це одно, мій сину. Одно, що я розумію і розуміти мушу, але одного я все-таки не в силі собі з’ясувати. Ти, сину мій, свого часу такий честолюбний і гордий, – такий вражливий на всяке, навіть найменше слово, що дратувало твою гідність, – як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави і чести, допустити, щоб тая жінка, її деспотизм, взяли до такої міри над тобою верх?!
Я розумію, сину, – тягнула вона далі, – що істоту, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував… і все надаремне, можна, помимо всяких її хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь і гідність зносили так довго всякі особисті зневаги з її боку терпливо, я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію… І, по-правді кажучи, – простити тобі не можу!
На це розповів він їй цілий ряд сцен, які йому вчиняла і які зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матір’ю, до котрої був, ще в перших літах свого каліцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотів, отже, його виривати з обставин, котрі, будь-що-будь, все-таки, завдяки її маєтку, були для хлопця корисними і більше уможливлювали вигідніше життя, ніж коли б він, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власної праці. А без нього він не мав би сили жити. Він же в нього його дитина, хоч і нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розуміла?
Розуміла.
Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разів право, – відповів він з поважною покірністю, – і був би навіть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумівши його нужденне життя, не зробила.
Всі, що його в життю коли-небудь шанували й цінили, ба навіть любили, мали те питання проти нього в душі, але ніколи йому не було так гірко при тім питанню, як уперше перед нею, матір’ю, котру і батька колись так сильно вразив. А вдруге, – він усміхнувся гірко, – коли це питання пішло до нього око в око, з молодих дівочих уст!
Так дивно іноді укладається нам життя, мамо, – розповідав він далі, – що чоловік, переживши десятки літ, доперва приходить до пізнання, що він у світі і в життю ніщо інше, як тільки якийсь автомат або низки випадків, або якої одної могутньої сили, що ним орудує, і чоловік проти неї, в своїй немічній вдачі – ніщо.
Одна далека своячка Рут, його жінки, – оповідав далі похмуро, – вихрещена вже, і при тім учителька, перебувала одного разу довше в їх домі, готуючись до останнього свого іспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, і я помічав часто, як вона терпіла під час сцен, що відбувалися між нами, і як уникала залишитися з нами обома на самоті, щоб не бути свідком прикрих і не раз дуже бурхливих сцен між нами. Була б напевне й скоріше від нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до іспиту і Рут її мало не силоміць при собі держала, то зосталася вона в нас довше.
Чи ви слухаєте, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14], коли вона сиділа непорушно, вслухаючись уже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.
Слухайте, – додав відтак живіше. – Мені хочеться цей дрібненький скарбик, що я його від часу того одружіння з Рут у життю найшов, із кимсь поділити. Він такий ніжний і малий, що хіба в ваше святе перемучене серце, що ніколи не зрадило й не зрадить, на віки заховаю, – і більш нічого.
Все, що нам життя в своїм бігу дає, все воно не те, що нам дійсно потрібне, а, звичайно, щось інше. Тільки тоді, коли нашу житьову енергію вже зламано, і ми наново свою долю перебудувати не годні, – кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!
Мати слухала.
– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.
Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.
Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:
Чи вам щось важить одвертість жінки?
Він здивувався на таке питання.
Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.
Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.
Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..
Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…
«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.
Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).
І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:
Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?
Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.
Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.
Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсігди викликає опір і примхи. – Але скажіть мені, мила дівчино, – спитав її після того, – чи хочете ви такий крок учинити?..
Вона відвернула свій погляд від його, і почала щось неначе по столі очима шукати.
Я б це вчинила, бо любов зовсім не є щось страшне, як її часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думці, той мужчина мені забоязкий, щоб міг прийняти таке виявлення. Подумайте собі тільки: він має семиголову змію за жінку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить і нищить і той боягуз не має ніколи настільки відваги, щоб покарати її хоч один раз.
Він пильно подивився на неї. Вона ж не могла тут його на думці мати!.. Одначе вона мала справді на думці його. При останніх своїх словах зблідла так сильно, неначеб з її лиця зникла остання краплина крови.
Що вчинили б на місці того чоловіка ви? – спитав він її, замість усякої відповіді.
Я?.. Я б їй за кожний раз після зневаги, що ображала б мою честь і гідність, відбила одну з її зміїних голів!