Причому рівні ці, як правило, «різножанрові». Наприклад, більшість творів «Вечорів на хуторі біля Диканьки» сприймаються як веселі й гумористичні. Але це поверхове враження. Звертаючись до більш глибокого, прихованого рівня, ми бачимо, що в цих текстах порушуються дуже серйозні питання. І ця серйозність ніби заперечує гумористичність «диканських» творів.
З «Тарасом Бульбою» маємо протилежну картину. На перший погляд, цей твір подається як героїчний епос. Проте в тексті закладено чимало моментів, які руйнують цю героїку, трактують її несерйозно. Тобто можемо говорити про прихований гумористичний, а то й сатиричний план повісті.
На цю складність гоголівських текстів дедалі більшу увагу звертають літературні критики. Приміром, американська дослідниця Едита Бояновська в своїй книжці «Микола Гоголь: між українським та російським націоналізмом» зазначає таке: «“Тарас Бульба” написаний у двох регістрах – промовистому офіційному тенорі, що прославляє козаків і російський націоналізм, і негармонійному мінорному ключі, що підважує, ставить під сумнів і ускладнює речі». І це справді так.
Автор у цій книжці спробує прочитати «Тараса Бульбу», звертаючи увагу на езотеричний рівень повісті. Перед нами постане інший «Бульба», який не вписується ні в російський, ні в український патріотичний дискурс і який не є ні антипольським, ні антиєврейським текстом. Радше це справді глибокий твір, який розкриває як ментальність українців, так і їхні взаємини з сусідами – поляками та євреями. Також цей твір є тонкою насмішкою над російськими ідеологічними стереотипами.
Пропонована читачеві розвідка не є «канонічним» науковим текстом. Це текст науково-популярний, розрахований на широку публіку. Тому тут, наприклад, не подаються посилання. Однак у кінці книги є список літератури, де зазначено використані автором тексти. Тому в разі бажання науковці можуть звірити подані цитати.
Ще однією специфікою пропонованого твору є те, що цитати з обох редакцій «Тараса Бульби», 1835 та 1842 рр., а також з інших цитованих творів подаються в оригіналі. Автор виходив з того, що для сучасного українського читача російська мова є цілком зрозумілою. Окрім того, мова «Тараса Бульби» не є чисто російською мовою, незважаючи на те, що друга редакція зазнала певного редагування і не зовсім відображає «мовну позицію» Гоголя. Загалом мову класика, яка рясніла українізмами, можна було б назвати «малоросійською». Гоголь, як і правдиві малоросіяни, намагався писати по російськи. Але в його мовний потік ненастанно проривалася українська стихія, тож мимоволі відбувалася українізація мови. До того ж аби передати малоросійський колорит, Гоголь часто вдавався до українізмів.
Зрештою, оригінал є оригінал. І жоден переклад не зможе передати всієї автентики тексту.
Тексти і контексти
До «Тараса Бульби» існувала вже значна «козацька література». Її початки сягають кінця XVI ст. Наприклад, одним з перших творів, де говорилося про українських козаків і давався їхній опис, була латиномовна поема «Про Острозьку війну» Симона Пекаліда. Козацька тематика посідала помітне місце у творчості польськомовного автора Мартина Пашковського. Одним із перших українських літературних творів, де оспівувалося козацтво, стали «Жалісні вірші на погреб… Петра Конашевича Сагайдачного». Говорилося про козацтво в польських хроніках кінця XVI – початку XVIІ ст., а також у творах західноєвропейських авторів. Хоча сумнівно, щоб Гоголь знав про всі ці твори й вони справляли на нього вплив. Виняток може становити хіба що «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана, про який говоритимемо нижче.
Гоголь міг бути знайомий із козацькими літописами XVIІІ ст. Але якихось помітних впливів цих текстів у «Тарасові Бульбі» не відчувається. Натомість помітним є вплив творів фольклорного характеру. У гоголівські часи, значені впливом романтизму, «науковою модою» стало збирати фольклор. Гоголь знав про зібрані Михайлом Максимовичем українські народні пісні, видані 1834 року: адже з цим діячем він підтримував тісні стосунки. Також спілкувався Гоголь з Ізмаїлом Срезневським, який випустив збірник фольклорних матеріалів «Запорізька старовина» (1833). Крім того, з українським фольклором Гоголь міг ознайомитися в роки свого дитинства й юності. Він і сам записував деякі народні пісні. Тому фольклорний елемент у повісті, безперечно, є. Навіть трапляються тут переспівування окремих народних дум.
Працюючи над другою редакцією повісті, Гоголь, очевидно, використовував ще збірник Платона Лукашевича «Малоросійські та червоноруські народні думи й пісні» (1836). Звідси він міг узяти зокрема «Думу про Самійла Кішку», яку використав в описі діянь Самійла Шила. Можливо, звідси було взято й «Думу про Івася Коновченка», ремінісценції якої проглядаються у другій редакції.
До цієї лектури фольклорного характеру наближався і збірник Миколи Маркевича «Українські мелодії» (1831), що базувався на детальному вивченні фольклорних та історичних джерел. Можливо, звідти Гоголь почерпнув опис степу, в якому він сам, наскільки можемо судити, не бував. Не виключено, що з цього збірника письменник запозичив і опис страти козаків. Принаймні простежуються деякі паралелі між описами страт Остапа в «Тарасі Бульбі» та Наливайка в «Українських мелодіях».
На Гоголя мала б, здається, справити вплив сучасна йому «козацька література». Принаймні знав він і відому поему «Мазепа» (1819) Джорджа Байрона, і пушкінську «відповідь» на неї – поему «Полтава» (1828). Проте ці твори загалом видаються далекими від «Тараса Бульби».
Козацька проблематика була представлена як у літературі російській, так і в літературі польській. До неї звертався Кондратій Рилєєв. При цьому він, як і Пушкін, апелював до «Історії русів», даючи поетичну інтерпретацію окремим фрагментам цього твору. «Історію русів» широко використовував і Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою».
Що ж до літератури польської, то в ній виникла так звана «українська школа», представники якої часто зверталися до козацької проблематики, інтерпретуючи її у пропольському дусі. Низку «козацьких» творів написав один із найяскравіших представників польського романтизму, одноліток Гоголя – Юліуш Словацький. Популярні твори на козацьку тематику належали Тимкові Падурі. Чи знав про ці твори Гоголь – велике питання. Проте достеменно відомо, що він, перебуваючи в Західній Європі, спілкувався з польськими емігрантами. І одним з його приятелів став саме представник «української школи» в польській літературі Юзеф Богдан Залеський. Збереглася єдина записка Гоголя українською мовою. Це якраз записка до Залеського, писана в лютому 1837 року: «Дуже дуже було жалко, що не застав пана земляка дома. Чував, що на пана щось напало – не то сояшныца, не то завійныця (хай ій прыснытся лысый дидько), та тепер, спасибо Богови, кажут начей-то пан зовсим здоров. Дай же Боже, щоб на довго, на славу усій козацькій земли давав бы чернецького хлиба усякій болизни и злыдням. Та й нас бы не забував, пысульки в Рым слав. Добре б було, колы б и сам туды колы небудь прымандрував. Дуже, дуже блызькый земляк, а по серцю ще блыжчый, чим по земли».
Спілкувався Гоголь у Парижі також з Адамом Міцкевичем. Правда, прямі «польські сліди» у «Тарасові Бульбі» відшукати складно. Хоча в другій редакції повісті помітно зростає інтерес до польської проблематики.
На нашу думку, «Тарас Бульба» цілком вписується в контекст української модерної «козацької літератури» початку ХІХ ст. Навіть можна сказати, що цей твір синтезує цю літературу.
На початковій стадії ця література мала гумористичний чи навіть іронічний характер. І це можна зрозуміти. Адже процеси, що відбулися в кінці XVIII ст., – ліквідація Слобожанщини та Гетьманщини, інкорпорація їхніх територій до складу Російської імперії, трансформація козацької старшини в російське дворянство – зробили козацтво «несерйозним» явищем. Малоросійське дворянство (а саме до нього належав Гоголь і його предки) почало сприймати козацтво як анахронізм. Важливою справою для малоросійської шляхти стала інкорпорація в систему Російської імперії – і тут козацтво з його колишньою «славою» могло стати на заваді. Перед очима Гоголя був приклад такої успішної інкорпорації: його родич по материнській лінії, Дмитро Трощинський, походив із козацького старшинського роду, але зробив блискучу кар’єру при петербурзькому дворі й отримав величезні володіння на теренах України. Трощинський був покровителем батька Гоголя – Василя. Останній навіть ставив свої вистави у двірському театрі Трощинського.
Автори, що походили з малоросійського дворянства, нерідко вдавалися до висміювання козацтва. «Типовий» козак у їхніх творах поставав як п’яничка, недалека й безладна людина, неосвічений провінціал. Такими здебільшого зображені козаки-троянці у перших трьох частинах відомої поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Вони ведуть безтурботне життя, постійно пиячать. Життя для них – таке собі «свято в загулі». Котляревський, творчість якого Гоголь знав і навіть цитував у своїх творах, вустами Зевса негативно характеризує Запорізьку Січ як «місце покарання», куди він збирається відіслати непокірних богинь:
Подібні характеристики козацтва та Запорізької Січі зустрічаються й у «Тарасові Бульбі».
Правда, не можна сказати, що Котляревський в «Енеїді» характеризує козацтво виключно в негативному плані. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. письменникові випало воювати разом з козаками проти турків, і, схоже, він дістав позитивне враження від козацьких бойових навичок. У четвертій частині «Енеїди», написаній уже після того, як Котляревський пішов у відставку, читаємо таке:
Похвала нерегулярному війську в «Енеїді» йде якраз після слів, де Котляревський проспівав оду козацьким полкам Гетьманщини:
У заключних частинах «Енеїди» зустрічаємо поєднання комізму та героїзму в зображенні української козаччини. Приблизно таку саму амбівалентність маємо і в «Тарасі Бульбі».
Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», є водночас відображенням еволюції малоросійського дворянства. Інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники дивилися на «нецивілізоване» козацтво зверхньо. Але минав час, ілюзії щодо переваг імперської інтеграції танули. Конкуренція за владу в імперії виявилася надто сильною. Малоросійське дворянство поступово втрачає позиції й починає замикатися в собі. У його середовищі поширюються ідеї автономізму (до речі, існує версія, що згаданий Дмитро Трощинський, покровитель родини Гоголів, був таємним автономістом). Популярним стає звернення до козацької минувшини, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Згодом ця тенденція дістане свій розвиток, зазнає трансформації і стане одним із центральних моментів у генезі новочасної української національної свідомості.
Микола Гоголь, як уже зазначалося, знав «Енеїду» Котляревського – про це свідчать «диканські» повісті. А Гоголів батько писав «смішні» п’єси українською мовою, де зображувалися реалії тогочасного українського сільського життя. Одна з таких п’єс дійшла до нас. Це – «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ».
Згадана п’єса – своєрідний зразок колоніальної літератури. Подібну п’єсу маємо і в Котляревського – «Москаль-чарівник». У згаданих комедіях українці зображені в гумористичному, а то й іронічному плані. Над ними підіймається солдат («москаль»), який, фактично, представляє російську імперську цивілізацію. Це вже пізніше в Шевченка, у «Катерині», така постать стане антигероєм, і прозвучить крилата фраза: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
Але повернімося до «Простака…» Василя Гоголя. Від самого початку автор дає зрозуміти, що персонажі п’єси, яких він зображує гумористично й іронічно, є козаками чи нащадками козаків. Винятком є лише солдат. Ось як звучать перші слова комедії – монолог господаря дому Романа:
«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго́ ба́тька зна́е, здае́тця, я ище́ не ду́же й стари́й, а зовсімъ охря́въ, такъ що ні нігъ, ні рукъ не чу́ю, нена́че поби́тий. (Зѣваетъ). Ка́жуть лю́де, що мене́ баглаі напа́ли… мо́же прокля́ті й баглаі; тільки жъ я уже́ ду́же да́вній – я уже́ бувъ дебе́лимъ па́рубкомъ, якъ на́ші козаки́ на Ли́нію въ похо́дъ ходи́ли. – Дай Бо́же ца́рство па́ну со́тнику; для ме́не ду́же панъ до́брий бувъ – всіхъ козаківъ у похо́дъ ви́турливъ, – а мене́ та́къ уподо́бавъ, що оста́вивъ до́ма и повелівъ сви́ні па́сти, – отоді то міні́ ро́скішъ була́! Не знавъ я нія́кого діла; а тепе́ръ и не зду́жаю, да тре́ба роби́ти, щобъ стара́ не ла́яла. (Садится). Спаси́бі Бо́гу, що зайшла́ десь, а то́ бъ уже́ давно́ до́сі скребла́ мо́ркву. (Зѣваетъ и чешетъ себѣ спину)».
Микола Гоголь продовжив батькову тенденцію: у його ранніх творах, які ввійшли до «Вечорів на хуторі біля Диканьки», теж часто зустрічаємо гумористичне й іронічне зображення козаків. Але на цьому ми детальніше зупинимося далі, коли розглядатимемо творчість письменника в контексті російського імперського дискурсу.
Багато ж малоросійських дворян пройшли еволюцію від зачарування імперією до своєрідного автономізму, який виявляв себе зокрема у зверненні до «козацької слави», в пропагуванні її. Одним із яскравих культурних явищ цієї еволюції стала «Історія русів».
Перша згадка про неї припадає на 1828 рік: саме тоді рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. «Історія…» поширювалася в рукописних копіях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копій. 1846 року «Історію русів» опублікував у Москві Осип Бодянський – в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору – вже натоді покійний єпископ Георгій Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
Донині питання авторства твору не є розв’язаним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На підставі аналізу твору можемо констатувати хіба що таке: його автор жив у другій половині XVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював із турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. У книзі багато говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.
Автор зазначеного твору намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Наприклад, в «Історії русів» використовується традиційна легенда, нібито слов’яни походять від «племені Афета» й лише потім вони розділилися на різні народи. Серед цих народів були так звані козари. Мовляв, називали «Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами». Отже, «Історія русів» використовує поширену в козацькому літописанні хозарську теорію. Було намагання представити козаків, точніше козарів, войовничим людом. Вони розглядаються як соціальний стан, що виділився серед слов’ян, вправляючись у воєнному ремеслі. Виходило, що козари – це люди рицарі, які обороняли вітчизну.