Найбільше дивувало те, що дерева й інші речі довкола них взагалі не змінювали своїх місць: як би швидко вони не гнали, нічого не проминало повз. «Цікаво, чи всі ці речі рухаються разом з нами?» – подумала бідолашна спантеличена Аліса. Королева ніби прочитала її думки, бо прокричала:
– Хутчіш! Не намагайся говорити!
Не те щоб в Аліси було на думці ГОВОРИТИ. Вона почувалася так, ніби не зможе говорити вже ніколи, – так сильно вона засапалася. Але Королева все одно кричала: «Хутчіш! Хутчіш!» – і тягла її вперед.
– Ми вже хоч наближаємося? – спромоглася видихнути Аліса.
– Наближаємося! – повторила Королева. – Та ми пробігли повз іще десять хвилин тому! Хутчіш!
І вони якийсь час бігли мовчки, тільки вітер свистів в Алісиних вухах, як їй здавалося, трохи не здуваючи волосся з її голови.
– Зараз! Зараз! – кричала Королева. – Хутчіш! Хутчіш!
І вони помчали так стрімко, що зрештою почало здаватися, ніби вони несуться крізь повітря, ледве торкаючи ногами землю, аж поки раптом, у ту мить, коли дівчинка вже майже позбулася сил, вони зупинилися, й Аліса виявила, що сидить на землі, засапана та очманіла.
Королева прихилила її до дерева і сказала турботливим тоном:
– Тепер можеш трохи відпочити.
Аліса роззирнулася довкіл, чимало здивована:
– Ой, здається, ми весь час так і були під цим деревом! Усе так само, як і раніше!
– Звісно, так само, – сказала Королева, – а як би воно мало бути?
– Ну, в НАШИХ краях, – пояснила Аліса, все ще трохи сапаючи, – ти зазвичай потрапляєш у якесь інше місце… якщо швидко біжиш протягом довгого часу, як ми й робили.
– Які повільні у вас краї! – здивувалася Королева. – Що ж, ТУТ, як бачиш, ТОБІ доводиться бігти з усієї сили, щоб тільки залишитися на місці. Якщо ж ти хочеш потрапити деінде, то треба бігти ще вдвічі швидше.
– Я б не стала пробувати, якщо ваша ласка! – сказала Аліса. – Мене і тут усе влаштовує… от тільки МЕНІ дуже спекотно, ще й мучить спрага!
– Я знаю, що б ТОБІ припало до смаку! – доброзичливо мовила Королева і дістала з кишені маленьку коробочку. – Скуштуєш печива?
Аліса подумала, що буде неввічливо сказати: «Ні», хоча це було зовсім не те, чого їй хотілося. Тож вона взяла печиво і прожувала його якнайстаранніше: печиво було ДУЖЕ сухе, й Аліса подумала, що ніколи в усьому своєму житті не була така близька до того, щоб удавитися на смерть.
– Поки ти освіжаєшся, – сказала Королева, – я познімаю мірки.
І вона витягла з кишені стрічку, розділену на дюйми, та почала міряти землю й забивати невеличкі кілки там і тут.
– Наприкінці двох ярдів, – сказала вона, забиваючи кілка, щоб позначити відстань, – я видам тобі інструкції… хочеш іще печива?
– Ні, дякую, – відповіла Аліса. – Мені й одного трохи не виявилося забагато.
– Спрагу вгамовано, я сподіваюсь? – спитала Королева.
Аліса не знала, що на це відповісти, та, на щастя, Королева не чекала на відповідь, а продовжила:
– Наприкніці ТРЬОХ ярдів я повторю свої інструкції… раптом ти їх забула. Наприкінці ЧОТИРЬОХ я попрощаюся. А наприкінці П’ЯТЬОХ я піду!
На цей момент Королева застромила в землю всі кілочки, які мала, й Аліса з цікавістю дивилася, як та повернулася до дерева, а потім повільно пішла уздовж рядка.
Біля двоярдового кілка Королева повернулася і сказала:
– Як ти знаєш, Пішак проходить два квадрати за перший хід. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третій Квадрат… думаю, залізницею… і не встигнеш оком змигнути, як опинишся у Четвертому Квадраті. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадраті майже сама лишень вода… Шостий займає Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?
– Я… я не знала, що маю робити зауваження… донині, – затинаючись, пролепетала Аліса.
– Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповісти мені все це…» Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лісом… втім, один із Лицарів покаже тобі дорогу… А у Восьмому ми обидві будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!
Аліса скочила і зробила реверанс, а тоді сіла знову.
Біля наступного кілка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:
– Говори французькою, якщо не можеш подумати про річ англійською… розвертай носки назовні при ході… і не забувай, хто ти є!
Зараз вона не дочекалася, поки Аліса зробить реверанс, а швидко пішла до наступного кілка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – і поквапилася до останнього кілочка.
Як це сталося, Аліса так і не зрозуміла, але коли Королева підійшла до останнього кілка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повітрі, чи прудко побігла до лісу («А вона може бігати ДУЖЕ прудко!» – подумала Аліса), гадати було марно, але вона справді зникла, й дівчинці згадалося, що вона тепер Пішак і що скоро і їй буде час вирушати.
Розділ III
Задзеркальні комахи
Звісно, найперше належало докладно оглянути місцину, якою доведеться мандрувати. «Дуже схоже на урок географії, – подумала Аліса, зводячись навшпиньки в надії побачити хоч трохи далі. – Великі річки – їх немає. Великі гори – я стою на єдиній наявній, але сумніваюся, щоб у неї було ім’я. Великі міста… о, а що ОТО за істоти, які збирають мед унизу? Вони не можуть бути бджолами… ніхто ще, погодьтеся, не помічав бджолу на відстані в милю…» І якийсь час Аліса стояла мовчки, дивлячись на одну з істот, що метушилася понад квітами, занурюючи в них свій хоботок. «Збирає пилок, ніби вона звичайна бджола», – подумала Аліса.
Втім, це було будь-що, тільки не звичайна бджола. Насправді це був слон, як невдовзі виявила Аліса, хоча від цієї думки їй спершу геть забило памороки.
«Що ж за величезні квіти мають там бути! – сяйнула їй наступна думка. – Щось на зразок хатинок, із яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кількість меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз і… ні, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своєї раптової нерішучості. – Певно, не варто йти поміж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби їх відганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася мені моя прогулянка. Я тоді скажу: “О, вона мене чимало потішила, – тут Аліса стріпнула головою на свій улюблений манер, – от тільки в повітрі висіла пилюга, було дуже спекотно й так докучали слони!”»
– Думаю, я спущуся іншою дорогою, – сказала вона після паузи, – і, може, навідаю слонів трохи пізніше. Крім того, мені дуже кортить потрапити до Третього Квадрата!
З цією відмовкою вона збігла з пагорба й перестрибнула через перший із шести маленьких потічків.
* * *
– Квитки, будь ласка, – сказав Провідник, засуваючи голову крізь вікно.
Наступної ж миті всі витягли квитки: вони були розміром із самих пасажирів і трохи не переповнили вагон.
– Нумо, нумо! Покажи свій квиток, дитино! – продовжив Провідник, люто зиркаючи на Алісу. І сила-силенна голосів дружно сказала («Наче хоровий приспів у пісні», – подумалося Алісі):
– Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштує тисячу фунтів за хвильку!
– Боюся, у мене немає квитка, – зляканим тоном мовила Аліса, – там, звідки я з’явилася, не було каси.
І знову хор голосів продовжив:
– Там, звідки вона з’явилася, для каси не було місця. Земля там коштує тисячу фунтів за дюйм.
– Не треба виправдовуватися, – сказав Провідник, – тобі слід було купити квиток у машиніста.
І ще раз хор голосів продовжив так:
– Це чоловік, що веде потяг. О, тільки один дим із труби паротяга коштує тисячу фунтів за клубок!
Аліса подумала про себе: «Який сенс із ними говорити?» Цього разу голоси не приєдналися, бо вона нічого не сказала, але, на її превеликий подив, усі вони ПОДУМАЛИ хором (сподіваюся, ви розумієте, що таке «ДУМАТИ ХОРОМ», бо Я маю зізнатися, що геть не тямлю): «Краще взагалі нічого не кажи. Мова коштує тисячу фунтів за слово!»
«Мені сьогодні насниться ця тисяча фунтів, їй-богу насниться!» – подумала Аліса.
Весь цей час Провідник дивився на неї, спершу крізь телескоп, потім крізь мікроскоп, а згодом – крізь театральний бінокль. Зрештою він сказав:
– Ти їдеш не в той бік, – зачинив вікно і пішов.
– Така маленька дитина, – сказав джентльмен, що сидів навпроти (він був одягнений у білий папір), – має знати, куди вона рухається, навіть якщо не знає власного імені!
Цап, що сидів поруч із джентльменом у білому, прикрив очі й гучно сказав:
– Вона має знати, як пройти до каси, навіть якщо не знає абетки!
Поруч із Цапом сидів Жук (пасажири цього вагона виглядали доволі дивним товариством), і він продовжив, так ніби вони за певним правилом мали говорити по черзі:
– Доведеться відправити її назад як багаж!
Аліса не бачила, хто сидів за Жуком, але наступним хтось застуджено просичав:
– Поміняти локомотиви… – І був змушений замовкнути.
«Трохи скидалося на сича», – подумала Аліса.
І дуже тихенький голосочок сказав їй просто у вухо:
– Ти могла б зробити з цього жарт… знаєш, щось таке про «сича» і «просичав».
Затим м’який голос вдалині промовив:
Notes
1
В Англії шахова фігура, яку ми звемо конем, називається лицарем. – Тут і далі – прим. перекладача.