– Молодий я ще, – подумавши, сказав їй Самсон. – Рано мені.
– Чого рано? – не погодилася вона. – Мені он чотирнадцять було, коли заміж вийшла!
Допив Самсон чай, підвівся, прихопивши з колін пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусідці.
– Якщо у мене хто на прикметі з’явиться, я тобі скажу! – пообіцяла на прощання вдова і зачинила за ним двері.
Молоко та пляшка з олією тепер стояли всередині вікна, на одну шибку ближче до вулиці. Холодні кахляні грубки просили дров. Але Самсонові здавалося, що в повітрі квартири ще витає тепло минулої топки. Перед сном він пів оберемка дров спалив у тій грубці, що і вітальню, і спальню гріла. У батьківському кабінеті, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в ті дні, коли залишалися вони з батьком узагалі без дров. Але якось же перезимували. А наприкінці зими раптом виявилося, що хтось у їхньому підвалі величезну кількість дров сховав. Видно, крадених. Сховав і пропав. Так що тепер будинок міг жити в теплі. Але сонце вже на весну повернуло. До теперішнього природного тепла залишалося чекати недовго.
Коли посіріло за вікном і час сутінків наблизився, вдягнув Самсон свою гімназичну шинель і, опустивши в її кишеню розписку від кравця із зазначенням його адреси на Німецькій вулиці, вийшов із дому.
Люди по вулиці ходили обережно й намагалися не ловити ґав, ніби боялися побачити щось неприємне. На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт і перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнім. Зупинився на місці його загибелі, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лікарем приходив. Загуло в голові, немов кров піднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком крові, і немов старалися цією малорухливістю та вагою охопити його. Тому пішов звідти Самсон рішучим кроком далі, звернув на Німецьку і вже біля будинку кравця зупинився перед вивіскою «Кравець Сивокінь. Костюми. Візитки. Фраки».
У вікні майстерні горіло неяскраве світло. Найяскравішим воно було у двох вікнах на другому поверсі особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях і став чекати.
Кравець, якого Самсон тільки кілька разів і бачив у своєму житті, прочинив двері й запитав, не привітавшись: – Що вам у позаурочний час?
Самсон назвався, просунув розписку через двері, яку ланцюжок ширше, ніж на кулак, не розкривав.
Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав співчутливо.
– Ви ж дрібніші за вашого батечка будете, – сказав і зітхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боїтеся по вечірній вулиці нести?
– Я заберу, – сказав Самсон.
Ще було не зовсім темно і страшно, коли він ішов назад. Назустріч йому навіть вийшли дві дівчини, акуратно в усе темне одягнені. І почув він занадто чітко, як одна одній прошепотіла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!
Зупинився він, провів їх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав іще, що в темряві такій ніхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.
Паперовий пакет із костюмом, стягнутий мотузкою, він ніс під рукою і намагався сильніше до тіла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.
Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лівої половини шафи, під батьківське пальто.
Своє гімназичне пальто поверх ковдри постелив і спати ліг у теплій спідній сорочці та підштаниках. Лежав, чекав, коли тіло зігріється, але заснути ніяк не міг. А тут іще почав йому ввижатися шорсткий звук, ніби миша щось паперове або картонне гризе. Він підвівся, засвітив гасову лампу й у всі кутки своєї кімнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудіння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й під час пошуків невидимої миші. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тільки він починав їх шукати. Зупинившись, він зрозумів, що все ще чує цей шум. Але зрозуміло вже йому стало, що не звідси, не з його кімнати звук чується. Вийшов у коридор і почув шарудіння голосніше та чіткіше. І долинало воно ніби з батьківського кабінету, хоча важкі горіхові двері мали тримати всі звуки цієї кімнатки в таємниці від тих, хто в ній не перебуває!
Зайшов Самсон до кабінету. Ще голосніше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Підійшов, різко висунув верхню ліву шухляду – і все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб і далі кудись. У світлі гасової лампи побачив Самсон коробочку з-під пудри з прогризеною у верхньому кутку діркою. У дірку цю можна було вже й палець просунути.
Узяв він коробочку в руку, кришечку з неї зняв. Побачив своє вухо із запеченою кров’ю по краю порізу. Вухо здавалося живим, зовсім не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно відчув цей дотик і пальцем, і вухом. Помацав тоді він своє ліве вухо пальцем. І те ж саме відчуття у нього виникло.
Збентежений і сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов із нею і з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку від французьких льодяників, сховав у неї коробочку з вухом і забрав із собою в спальню. Відчув, як бажання сну перемагає холод в його тілі.
4
Микола Миколайович Ватрухін, здавалося, ніскільки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.
– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив він хлопця до кабінету, кивнувши прислузі, що визирала з-за спини візитера.
Знявши брудну пов’язку з його голови і гидливо кинувши її в кошик для сміття, він нахилився до оголеного вушного отвору.
Самсон зауважив, що в руках лікаря з’явилася лупа на перламутровій ручці.
– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухін. – Заживає як на студенті! – мовив повагом він, немов сам здивувався цьому відкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…
– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.
– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!
– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, і якщо по правді, боюся я без вуха по вулиці ходити. Це ж на очах у всіх!
– Гаразд, гаразд, – лікар махнув рукою. – Не подумайте, що мені бинта на вас шкода! Хоч тепер і не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч і не фахівець!
Перед тим як забинтувати наново голову, лікар з силою обома руками повернув її оголеним вушним отвором до вікна.
– Видимих пошкоджень немає. Чуєте ж добре?
Самсон зітхнув:
– Іноді здається, що занадто добре! Навіть заснути важко!
– Ну це, братику, тому, що тепер у вас слух цим вушним отвором всеспрямований, а не такий, як лівим! Вухо ж нам дано не тільки для того, щоб чути, а перш за все, щоб прислухатися! Спрямований слух – він виділяє з шумів життя те, що нам треба, а всеспрямований – засмічує увагу. Втямили?
Самсон кивнув.
– У домі хтось є, хто може наново перев’язати?
Хлопець похитав головою.
– Ну в усякому разі завжди можете до перукаря з бинтом прийти, вони вміють! І я б радив раз на два дні цей бинт прати! Тоді на кілька тижнів вистачить!
– А можна вас про очі запитати? – наважився Самсон.
– Ну чого ж, запитуйте!
– Мені деякі предмети тепер червонішими ніж зазвичай бачаться… Я ось і на свічку, що горить у церкві, дивився. Знаю, що в неї вогонь жовтуватий, а бачу червоний!
Знову в руках у лікаря збільшувальне скло з’явилося.
– Давайте-но у вікно подивіться!
Втупився Самсон у немите вікно, на яке зовні мокрі сніжинки осідали й відразу ж униз повзли, за собою сірий брудний слід тягнучи.
– А очі не щипають? – поцікавився лікар.
– Щипають трохи.
– Плями якісь у вас на сітківці… Червонуватий бруд… Зараз промиємо!
Відійшов він до медичної металевої шафи з білими емальованими ребрами. Цокнули дверцята.
– Тепер у стелю дивіться! – наказав Самсону.
Задер хлопець голову. Широко очі розплющив.
– Ой господи! – видихнув несподівано лікар.
– Що там? – перелякався Самсон.
– Це ж, напевно, кров батька вашого в очі потрапила! І ось частинка мозку присохла до рогівки. Зараз відмочимо.
Закапав лікар в очі хлопцеві краплі.
– Сидіть поки що так, нехай очі ванну приймуть!
Назад додому брів Самсон повільними кроками, під ноги собі дивлячись.
– У жодному разі очі під сніг не підставляйте! – якнайсуворіше напучував його лікар. – Умивайте їх теплою водою разів п’ять на день! Сьогодні вівторок, у п’ятницю знову прийдете! Будемо вашу рогівку чистити!
За спиною задзвеніли об бруківку підкови коня, який поспішав. Самсон, злякавшись, кинувся до найближчого будинку. На ходу озирнувся, побачив червоноармійця, який напружено вдивлявся вперед за рухом коня. Цокіт тепер віддалявся, і хтось іще відскочив із дороги, поступаючись нею збройному кінному стражникові нової влади.
Думка про нову владу викликала в Самсона гірку посмішку. Коли була одна влада, нехай і стара, життя здавалося непривабливим, зрозумілим і звичним. І так само звично було її лаяти, хоча при ній навіть і після початку Світової війни якось і труднощі, у порівнянні з тим, що сталося потім, були не труднощами, а так, незручностями. Ну а потім стара царська влада обвалилась, і на її місце прийшло багато дрібних і лютих, що змінювали одна одну зі стріляниною та з ненавистю. Тільки за часів німецького гарнізону та невидимого гетьмана життя начебто стало знову безпечнішим і тихішим, але й це затишшя завершилося страшними «звірячими» вибухами та пожежами, що залишили сотні трупів киян і тисячі калік та бездомних.
Тоді, у червні 1918-го повітря Києва осідало на язиці та крутило в носі запахом згорілого пороху. Тепер при кожному натяку на відлигу від заледенілих заметів зі сміття та снігу, що громадилися по кутках житлових будинків, несло теплим перегноєм, немов наближення весни насамперед відчував саме кінський гній, щедро доданий до сміттєвих заметів дерев’яними лопатами двірників. Його немов укладали у фундамент кучугур, що розширювалися, і тому він завжди був поруч, ближче до перехожого люду, ніж сміття ранньої зими, яке тепер лежало десь у холодній глибині цих чорних мерзлих київських Аппалачів і Кордильєр.
Щойно заскрипіла перша нижня приступка дерев’яних сходів, як відчинилися двері в двірницьку квартирку. Вдова двірника поманила рукою Самсона до свого ніколи не провітрюваного царства соковитих, важких запахів.
– До тебе червоноармійці приходили, – сказала вона. – Контрибуцію вимагати хотіли. Я їм сказала, що ти сирота! Це їм сподобалося, але вони все одно повернуться. У них тепер увесь список мешканців. Виселити тебе хочуть.
– Як? Чого це?
– Ну вони ж за справедливість! Кожному по кутку має бути, а не по квартирі! А ще вони запитували про музикантів у родині… Музичні інструменти реквізують. Самі хочуть музику грати.
– Скрипка в нас була, – згадав Самсон. – Можна й віддати, тільки батько і вмів на ній!
– Так я тебе не для того покликала! Ти про одруження подумав?
Хлопець здивовано глянув у вічі вдові.
– Ні, – зізнався він.
– У мене на прикметі є одна! З освічених, але така, що все вміє! І квартиру захистить, аби не виселили!
– Як вона захистить? – не повірив Самсон.
– Їй пальця в рот не клади, вона і м’якою, як масло, може бути, і твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобі б така дружина все одно що гвинтівка була б! Таких навіть солдати бояться! Ти знаєш що, заглянь сьогодні ввечері на оселедець! Я і її покличу, сам придивишся!
Спантеличений Самсон піднявся до себе. Не розуваючись і не знімаючи гімназичного пальта, пройшовся по квартирі, у якій дійсно тепер було і холодно, і самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полінами біля лівої грубки, важко зітхнув. Треба спускатися в підвал по дрова – від трьох полін тільки чавунні дверцята грубки нагріються, а щоб сама кахляна її стінка теплою стала, полін десять треба!
Зупинився погляд його на бляшанці з-під монпансьє, всередині якої коробочка з-під пудри від мишачих зубів сховалася. Взяв, відніс назад у батьківський кабінет. У шухляду столу опустив. Немає ще таких мишей, які могли б бляшанку прогризти!
Поміняв гімназичне пальто на стару ватяну батьківську куртку й вирушив до підвалу по дрова.
5
У двері грубо постукали, коли вже чимдуж тріщали березові поліна у грубці, у тій, що і вітальню гріла, і спальню його. А після грубого стукоту відразу другий, чемний і запитливий стукіт у двері почувся.
На порозі Самсон побачив двох червоноармійців різного зросту, але приблизно одного віку в пом’ятих, ніби більшого, ніж треба, розміру шинелях. Поруч збоку – вдова двірника. Зрозумів він, що перший грубий стукіт по дверях від них був, а другий, чемний, – від неї. Мабуть, показала, як по-міському в двері стукати треба.
– Це інші, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармійців, які витріщилися на нього водночас і вороже, і зніяковіло. – Я їм сказала, що у вас швейної машинки немає, а вони не вірять! Покажіть їм!
– А нащо вам машинка? – здивувався Самсон і про всяк випадок на їхні руки, що з широких рукавів шинелі визирають, подивився. Пальці в обох були селянські, не тонкі, як у музикантів або у кравців.
– А нам наказано, – відповів на це той, що вищий, намагаючись своєму голосу грубості надати. Був він, може, одного віку з Самсоном.
– Заходьте, дивіться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома ніхто не шив!
Зайшли червоноармійці в коридор, у вітальню, озираючись на всі боки з побоюванням.
– А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батьківського кабінету.
І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.
– А навіщо всю стіну цими обвішали? – обернувся він до Самсона.
– Для краси, – просто так відповів той. – Батько рахувати любив…
– А сам він де?
– Убили недавно.
– На вулиці?
– На вулиці, – підтвердив Самсон. І зрозумів, що тепер обидва червоноармійці на його перебинтовану голову втупилися.
– А тебе шо, поранило? – запитав короткий.
Самсон мовчки кивнув.
– Ось тут тепло, дивись! – відволік його довший, долоню на кахляну стінку грубки поклавши.
– Ну чого грієтеся! – закричала на них з коридору біля входу до вітальні вдова двірника. – Швейної машинки немає, побачили? Ось і йдіть!
– Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтівку. – Я ось щас влуплю тобі проміж очей, тоді подивимося!
В очах вдови промайнуло побоювання – це Самсон помітив. Але на обличчі жоден мускул не здригнувся.
– Я тобі влуплю! Я твого комісара квасом пригощала! Ось скажу йому!
Закинув короткий гвинтівку назад на плече.
А довгий простягнув руку і пройшовся пальцями по рукаву стьобаної ватяної куртки, яку Самсон після того, як за дровами спускався, не зняв ще.
– А від батька спіднього нічого не залишилося? Може, підштаники які? – запитав він. – Зима ж бо у вас затяжна, не те що в нас!
– А ви звідки? – поцікавився Самсон.
– Мелітополь.
Поспішив Самсон до своєї спальні, відчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних підштаників і виніс червоноармійцю. Помітив, як короткий на довгого з заздрістю подивився і якось недобре слину ковтнув.
– Ідіть-ідіть, – почала квапити їх вдова двірника. – Тільки відзначте в себе, що в цій квартирі немає ніякого швейного інвентарю…
Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про своє запрошення на вечірній оселедець нагадала.
За годину до оселедця в Самсона виник романтичний настрій. Хлопець перейнявся питанням, яке вже два роки його не хвилювало: який він матиме вигляд? Сорочку білу знайшов відразу. Гімназичні штани змусили його понервуватися, тому що виявилися не в шафі, а в полотняному мішку всередині скрині разом із літніми сандалями. Раніше він міг носити їх без ременя, але тепер вони спадали. Ремінь також знайшовся на дні скрині з його речами, але був він без пряжки. Попорпавшись іще, виявив Самсон і стару шкільну бронзову пряжку з двома розбіжними лавровими гілками та великою літерою «Ш» на тлі віяла з пер для каліграфії. Одягнувшись, приміряв куртку-френч і вже тоді заспокоївся, дивлячись у дзеркало та вважаючи себе з перебинтованою головою геройськи привабливим.