2. Принципом призначення на всі громадські посади було жеребкування, оскільки подібна форма вибору стала справжньою ознакою демократії, хоча й зазнавала критики («хто хотів би обирати собі лікаря жеребкуванням?»). Існували два обмеження: по-перше, жеребкування відбувалося завжди серед volontari (бажаючих, добровольців), й інколи могло траплятися так, що через брак претендентів (що виникав насамперед стосовно представників віддалених демів, які не входили до Ради п’ятисот, що передбачало виконання важких обов’язків протягом цілого року). По-друге, афіняни розуміли, що є посади, для котрих неможливо ігнорувати судження про здатності кандидатів та довіру до них: стосовно окремих посад, передусім для 10 стратегів, що обиралися на рік, а також щодо певних посад фінансового характеру, на зборах проводилося голосування шляхом підняття рук.
3. Те, що стосується винагороди за виконання посадових обов’язків, є одним із найбільш делікатних моментів, і саме він викликає найбільше несхвалення серед противників демократії. Справді, підґрунтям традиційного грецького суспільства є поняття про публічні справи, політику. Вона вважається найвищою формою діяльності, котрій можуть присвячувати себе ті, хто має достатньо вільного часу, тобто, інакше кажучи, ті, хто не мусить працювати для того, щоб жити. Проте, як і в кожному суспільстві будь-якої доби, більшість людей, котрі жили в Афінах, мусили працювати, аби заробити собі на хліб, і часто трудова діяльність, чи то сільське господарство, ремісництво або торгівля, займала значну частину дня.
Будь-яке право участі у процесах прийняття рішень стосовно громади залишалося мертвою буквою закону, якщо більшість зацікавлених осіб не мали можливості брати таку участь. Перикл знайшов рішення, що впровадив спочатку для присяжних у судах і поступово поширив на громадські посади та членів Ради п’ятисот: винагороджувати виконання громадських обов’язків жетонами присутності, які загалом відповідали помірній винагороді працівника без спеціальної кваліфікації. Наприкінці V ст. до н. е. було запроваджено misthós ekklésiastikós, винагороду лише за участь у загальних зборах усіх громадян.
4. Останній пункт пов’язаний із попереднім. Кожна політична система, прийнята у полісах, передбачає безпосередню участь у polítai, але в Афінах вона залучає надзвичайно велику кількість людей. Багато дослідників також підкреслюють особливу пристрасть, з якою значна кількість афінян присвячують себе політиці. Утім, маємо пам’ятати, що існує ще багато «тихих афінян» (Л. Б. Картер), котрі не мають жодного бажання брати участь у великій публічній грі та культивують свого роду відразу до політичних справ, користуючись привілеєм apragmosýne, тобто зняття із себе відповідальності, що вважається чеснотою. Навести статистику складно, навіть неможливо, але можна впевнено стверджувати, що ці спокійні афіняни становили більшість.
Органи та інструменти демократії. Верховним органом демократичної влади є збори всіх дорослих громадян чоловічої статі (ekklésia), які у класичну добу відбувалися на пагорбі Пнікс за кілька кроків від Акрополя приблизно 40 разів на рік. Ці збори тривали цілий ранок, приблизно від світанку до опівдня. Розглядалися різноманітні питання: зовнішня політика була улюбленою цариною, але не бракувало й тем, пов’язаних із життям громадян, від виборів стратегів та інших посадових осіб до впровадження законів. Оратори змінювали один одного, починаючи з тих, що були більш похилого віку: у тих, хто ніколи не брав участі у публічних зборах, могло скластися враження, що виступає багато різних промовців, котрі вишиковуються у чергу, аби висловити свою думку. Насправді, публічний виступ (без мікрофона!) перед тисячами людей, без підготовки, потребує значної невимушеності та не менших здібностей. Відтак, більшість учасників обмежувалася тим, що пасивно слухала, а за необхідності голосувала простим підняттям руки.
Наступним, після зборів, за вагою органом влади є Рада п’ятисот. Основна її функція полягає у підготовці порядку денного зборів та відтак, ухваленні рішення щодо часу й способу обговорення кожного винесеного на розгляд питання. Крім того, вони мали юрисдикцію з усіх адміністративних питань, важливих для повсякденного життя спільноти. У них брали участь 50 громадян з кожної триби, обрані за принципом представництва від кожного дему. Кожна триба по черзі протягом 36 днів на рік виконувала обов’язки pritanía, або постійного органу, чиї члени розташовувалися у спеціальному приміщенні (bouleutérion).
На завершення картини маємо згадати посадових осіб. Їх було дуже багато (принаймні в IV ст. до н. е. їх налічувалося близько 700!), і свої обов’язки вони виконували протягом одного року, об’єднуючись у колегії з десяти осіб, по одному з кожної триби. За винятком кількох посад, які ми вже згадували, посадовців обирали шляхом жеребкування серед тих, хто мав бажання випробувати себе та зайнятися різними секторами управління містом.
Подібне подрібнення, постійне оновлення складу посадових осіб «звісно, не сприяло їхній ефективності, але ефективність й не була їхньою основною метою» (Пітер Джон Родс). Розуміння цього означає розуміння одного з центральних аспектів грецької ментальності, котра відкидає будь-яку форму професіоналізму. Ця система, однак, зазнавала багатьох коректив, що гарантували певний ступінь тяглості: відносна простота багатьох обов’язків, нагляд із боку Ради п’ятисот, обрання, а не призначення за жеребкуванням, найважливіших посадовців, та last but not least (англ. останній у переліку, але не за значущістю), існування безвісних, рідко згадуваних grammatéis, секретарів, які часто належали до стану рабів; вони були носіями досвіду, акумульованого в царині їхньої компетенції.
Суди. Щороку, як завжди в результаті виборів зі списку бажаючих, жеребкуванням визначалися 6000 громадян, єдиною вимогою до котрих було досягнення тридцятирічного віку: ці чоловіки складали присягу та протягом наступних 12 місяців ставали міськими суддями. За майже неймовірну кількість днів, приблизно від 150 до 200 на рік, від світанку до заходу сонця, вони розглядали велику кількість справ відповідно до потреб. Ті, хто виконував ці обов’язки, щоранку на світанку прямували до певного місця на агорі, головній площі міста, й за надзвичайно складною процедурою жеребкування – вона сама по собі тривала понад годину! – отримували призначення до судів, що працювали в цей день. Ця служба була оплачуваною і, ймовірно, стала такою першою серед усіх.
Посадові обов’язки судді або присяжного полягають у тому, щоб у ролі члена журі зі змінним числом учасників – зазвичай, від 201 до 1000 громадян – допомагати процесу, котрий полягає в заслуховуванні промови того, хто висуває обвинувачення, та промови захисника у відповідь, що мають вкластися у заздалегідь відведений час, який контролюють за допомогою клепсидри (здебільшого близько години). Під час промов без жодного обговорення відбувається таємне голосування через спеціальні жетони, котрі кидаються до урни. Якщо обвинувачений буде визнаний винним, на наступній, коротшій, сесії буде вислухано пропозиції обох сторін щодо призначення покарання. Шляхом фінального голосування обирається найбільш придатне для обох зацікавлених сторін покарання. Якщо тому, хто виступав з обвинуваченням, під часу процесу не вдавалося зібрати 20 % голосів, він підлягав суворому покаранню – аж до заслання або втрати громадянських прав. Це мало на меті запобігти такому явищу, як sicofanti, «професійні» обвинувачі, котрі жили за рахунок наклепів або часто шантажували багатих громадян, загрожуючи їм притягненням до суду.
Багато судових розглядів насправді були політичними за природою. Часто влаштовувалися процеси проти стратегів та інших посадовців, під час котрих не встановлювалося жодної відмінності між скоєними злочинами (корупція, шахрайство, неефективність) та простим невдоволенням частини афінян поведінкою певного посадовця або результатами якоїсь його ініціативи (наприклад, воєнного походу). Крім того, будь-який акт, рішення стосовно котрого було ухвалено на загальних зборах – у тому числі закон, указ або вшанування – міг бути оскаржений у суді, тобто обвинувачення могло бути висунуте проти людини, яка просувала цей акт на загальних зборах. У такий спосіб суди здійснювали суворий контроль над загальними зборами, тоді як їхні рішення перебували поза критикою, оскільки жодної форми апеляції не існувало.
Афінська імперія: демократія як свавілля. Феномен афінської демократії є невідокремлюваним від розвитку міста як імперії протягом V ст. до н. е. Передусім спостерігається безперечний хронологічний паралелізм. Між завершенням війни з персами (478 р. до н. е.) та початком Пелопоннеської війни (431 р. до н. е.) протягом періоду, котрий в античності отримав назву pentecontetia (тобто, простіше кажучи, «період п’ятдесяти років»), Афіни мали тридцять років абсолютного розквіту (461–431 рр. до н. е.), які увійшли в історію як доба Перикла, епоха, на яку припало радикальне впровадження демократичних механізмів. У ті самі роки Афіни перетворюються на місто-гегемон у грецькому світі та стають на чолі свого роду імперії, до складу котрої входять близько сотні полісів Греції, Малої Азії та частини Єгипту.
На хвилі великої перемоги над персами та з офіційною метою продовження війни в 477 р. до н. е. було засновано лігу, котра своїм центром, місцем проведення зустрічей та зберігання спільної казни обрала священний острів Делос. Із вражаючою швидкістю під проводом сина Мільтіада (бл. 550 – бл. 489 рр. до н. е.) Кімона ця ліга перетворюється на інструмент афінського домінування.
Поступово міста, що входили до Ліги, мали приймати її систему мір та ваги, монети, контролю підлягала їхня судова діяльність (судові процеси їх столиць відбувалися безпосередньо в Афінах). Окрім сплати данини, вони зазнавали й інших утисків, серед яких, у поодиноких випадках, було й заснування афінських колоній на їхніх землях.
До цього додаються й політичні «вказівки» з боку міста-гегемона, котре віддає перевагу – й інакше ніяк не може бути – встановленню демократичних режимів (навіть якщо це не є нагальною необхідністю). Нарешті, найтривожніший момент: абсолютна неможливість вийти з Ліги під загрозою негайного збройного втручання Афін. Саме в результаті подібних більш або менш тривалих облог впали острови Наксос (465 р. до н. е.), Тасос (463 р. до н. е.) та Самос (439 р. до н. е.).
У цьому контексті триває також, до того ж успішно, війна проти персів. Противагою процвітанню епохи Перикла виступає жорстокий, агресивний та цинічний імперіалізм. Імперія, чиї ресурси спрямовувалися до Афін, була абсолютно унікальним рішенням, як показує надзвичайно складне IV століття.
Лідер та маси: Перикл. Перикл походив із надзвичайно шляхетної родини: його батько Ксантіпп належав до стародавньої родини Бузигів, а мати, Агаріста, була з Алкмеонідів. Він був відмінним оратором, вишуканим і чарівним нонконформістом та домінував у політичному житті Афін протягом тридцяти років, аж до смерті у віці понад шістдесят років у 429 р. до н. е. Його лідерство було настільки безперечним та обтяжливим, що надихнуло Фукідіда (ІІ 65.9), котрий був його великим шанувальником, на знамените твердження: «За назвою це була демократія, але фактично влада перебувала в руках першого громадянина».
Перикл насправді є лише найяскравішим – і найщасливішим – прикладом добре знаної та, звісно, не обмеженої лише Стародавньою Грецією схеми, за якою народом у його завоюваннях керують особистості, які вийшли не з народу та набули відповідних знань та навичок, аби бути здатними практикувати необхідне лідерство. Справді, prostatai tou démou, «народні вожді», у грецькій історії зазвичай є відданими справі аристократами. Проте здобутки афінської демократії через це не мають бути спростовані. Тисячі людей низького походження без жодних спеціальних знань уперше в історії присвячували значну частину свого часу громаді, вони її почули, вони її любили, вони допомогли їй зростати. У певних випадках їм вдалося досягти позитивних результатів та фактично подолати величезні розбіжності, які існували протягом багатьох століть, між ними та нобілітетом, який виводив своє походження від богів. Звісно, аби досягти цього, довелося припуститися багатьох помилок та вчинити багато несправедливостей, вони зловживали становищем стосовно інших народів. Однак магістральний шлях, яким вони прямували, був надзвичайно важливим в історії людства, і його не можна пов’язати лише з однією особистістю, оскільки йдеться про досвід, що набув продовження понад століття після смерті цієї особистості.
Аристократи і демократія. Афінська демократія виявилася тривалою, й аристократи отримали від імперії всі свої переваги.
За винятком тих, хто був обмежений у правах, тобто зазнав остракізму або інших заходів за рішенням народу, небагато афінських аристократів зробили вибір на користь віддалення від міста під час тривалого періоду радикальної демократії.
Причина, через яку мало хто вирішив залишити батьківщину, полягає в тому, що успіхи демократичного врядування та імперського домінування в Афінах гарантували чималі переваги, у тому числі й багатіям: вони могли й надалі отримувати прибуток від своєї власності без загрози утримувати військові сили поліса (доходів імперії для цього було більше ніж досить), не говорячи вже про інші численні переваги життя в такому потужному місті, що гарантує зростання власних статків. Відтак, втілюється свого роду concordia ordinum, завдяки чому в Афінах протягом першого століття демократії, наскільки ми знаємо, не відбулося жодної спроби олігархічного заколоту.
Звісно, не всі заможні аристократи поводилися подібним чином: були ті, хто не залишав Афін, але жив у місті у свого роду екзилі, проте інші, і їх, здається, було набагато більше (хоча ми не ризикуємо наводити статистику, але вони були значно помітнішими), навпаки, обирали відкрите співробітництво з démos, шукаючи можливості впливати на його рішення. Перикл та Алківіад є найвідомішими їх прикладами. Оцінка їх «доброчесності» є вправою, яка приведе нас недалеко: ставки на кону надзвичайно високі, оскільки бути впливовим політиком в Афінах означає виконувати роль, рівних котрій на той час у світі було дуже мало або зовсім не було.
Порушення угоди: революція 411 р. до н. е. Мовчазну угоду між панівними класами та народом було порушено в момент, коли імперії починає загрожувати війна, й позиції багатих погіршуються. Катастрофа на Сицилії (415–413 рр. до н. е.) внаслідок захоплення фортеці Декелея позначила момент розриву. У місті, яке було налякане, розчароване та не знало, що робити далі, поки зграя аристократів швидко заробляла гроші, несподівано став відчутним брак того, що раніше скріпляло демократію: взаємної довіри громадян. Усі заговорили про змову проти демократії, окремі «незручні» особистості зникли, і в народних мас сформувалося уявлення про те, що заколотників було набагато більше, ніж насправді: те, що описує Фукідід, було фактично м’яким запровадженням атмосфери терору. Відтак, одного дня у травні 411 р. до н. е. відбулося те, що може пояснюватися лише такою атмосферою: народні збори «вчинили самогубства», зібравшись та одностайно проголосувавши за власний розпуск! Влада перейшла до Ради лише чотирьохсот чоловіків, обраних шляхом кооптації, котрі вигнали Раду п’ятисот з їх приміщення та взяли управління у свої руки, дуже швидко звільнившись від супротивників (як видається, небагатьох).