Ростислав Коломієць
Олег Ольжич
© Р. Г. Коломієць, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009
Історичний зміст постаті Ольжича
Перше, що впадає в око при вивченні епохи боротьби за створення української держави у XX столітті, це те, що її яскраві постаті:
Симон Петлюра (1879–1926) – видатний театрознавець…
Володимир Винниченко (1880–1951) – видатний драматург…
Михайло Грушевський (1866–1934) – видатний історик…
Степан Бандера (1909–1959) – пристрасний публіцист…
Олена Теліга (1906–1942) – видатна поетеса…
Олег Ольжич (1907–1944) – видатний поет…
Творці. Вони творили українську державу у першій половині XX століття. Хтось – помінявши перо на рушницю. Хтось – не випускаючи з рук пера. Без цих трьох перших постатей не уявити культурного і політичного життя української нації у першій половині минулого століття. Не кажучи вже про три останні постаті, чиє життя обірвали на злеті, у часи Другої світової війни.
Творці. Я пам’ятав про це, створюючи монографію про українську Жанну д’Арк Олену Телігу. Хай ці рядки ляжуть у контекст роздумів і про Олега Ольжича – одного з яскравих символів українського націоналізму і одного з найпотужніших українських поетів першої половини XX століття.
Постать Ольжича набуває історичного змісту у тому сенсі, що він є одним із духовних лідерів молодого покоління першої еміграційної хвилі 20-х років XX століття (як тут не згадати Олену Телігу, близьку йому в поезії і спільницю у суспільно-політичному житті), яке спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасіонарну енергію українського народу, майже зруйновану у радянській Україні репресіями, голодомором, вигубленням і спотворенням культури. «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький живе у народі!» – такою метою жив Олег Ольжич.
У своїх роздумах я, звичайно, спирався на незаперечні факти з життя і творчості Кандиби, який свої наукові праці підписував справжнім прізвищем, поезії – псевдонімом Ольжич, а в підпіллі перебував під прізвищем Кардаш. І користувався здобутками «кандибіани», науки, що активно, часом – небезперечно, аналізує його життя і творчість. Подаю їх не з вагою значимості, а в порядку власного ознайомлення з ними. Насамперед:
– це і мудрі роздуми над творчістю Ольжича академіка НАН України Миколи Жулинського;
– це і виважені оцінки політичної діяльності Ольжича чинного Голови ОУН Богдана Червака;
– це і влучні спостереження літературознавця, поета, перекладача Миколи Ільницького за поезією Ольжича;
– це і позбавлені наукоподібності дослідження Романа Онишкевича, який точно підмітив, що трагічна доля Ольжича, як і його співвітчизниці Олени Теліги, є «символом трагедії українського націоналізму з її одвічною боротьбою із зовнішнім ворогом і чварами у власному домі»;
– це і сповнені емоцій і фантазувань і разом із тим виважені роздуми про Ольжича українського письменника і громадського діяча Миколи Краснощока, який, до речі, перебував у Києві під час німецької окупації;
– це і щиросердні, позбавлені політичної кон’юнктури, враження від життя і творчості Ольжича в епоху боротьби за українську незалежність, що прозвучали з вуст запорізької вчительки, «всеукраїнської домашньої вчительки з історії», як її з повагою називають, Ганни Володимирівни Черкаської. Вони є переконливим свідченням того, що життя і творчість Ольжича треба починати вивчати ще у середній школі;
– це і психологічний портрет Ольжича у публікації «Любов і творчість, туга і порив, відвага і вогонь самопосвяти» літературознавця і письменника Петра Білоуса. Це перша і вдала спроба подати нам «живу людину», яка не зійшла з пам’ятника, а жила серед нас – страждала, кохала, боролась і не зраджувала себе…
У дослідженні мені пощастило скористатись безцінними матеріалами про Ольжича, дбайливо зібраними і зосередженими в журналі «Український історик», який видавався у США, що були підготовлені до друку Головою Українського Історичного товариства, головним редактором цього єдиного на Заході україномовного науково-історичного журналу Любомиром Винарем у 1985 і 1986 роках. Тут і:
– глибокий аналіз поетичної творчості Ольжича самого Винара,
– систематизація його громадсько-політичної діяльності, здійснена його соратниками.
– спогади дружини Ольжича, її розповіді синові про батька,
– численні спогади його друзів.
Цікаво, що «вороги» взагалі не залишили негативних згадок про Ольжича. Я маю на увазі «ворогів», які могли з’явитись у нього в результаті розколу ОУН на мельниківців та бандерівців. Хіба що… А може, у нього й не було ворогів, адже він прагнув до об’єднання зусиль і дій українців у боротьбі за національне визволення?..
* * *
Погляд з висоти часу.
Між появою на світ у 1907 році у житомирському пологовому будинку у щасливих батьків малятка і закляклим трупом у камері концтабору Заксенхаузен у 1943 році пройшло 37 років, усього 37 років. Але як сказав сам Ольжич: «Не роки життєвою мірою – зміст».
У цьому щасливо-трагічному проміжку часу ми зустрінемо знаменні часово-просторові орієнтири його життя:
– багато дат – чисел, місяців, років, якими позначені ключові моменти його життя. Скільки історичних подій відбулось у житті борця за незалежність української держави, скільки історичних вчинків йому належить, і який масштаб і відгомін цих вчинків;
– багато міст, містечок і країн, яких він охопив своєю громадсько-політичною та науковою діяльністю. Вражає навіть не сама динаміка його переміщень у європейському і американському просторі, але насамперед інтенсивність його життєвиявлення і життєствердження.
Постать Ольжича набула історичного змісту у тому сенсі, що він є яскравим представником молодого покоління першої еміграційної хвилі 20-х років XX століття, про що ми вже казали. Це покоління, яґк відомо, спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасіонарну енергію українського народу, руйновану репресіями, голодомором, спотворенням культури. Ще раз нагадую мету Ольжича:
Моя задача: створити безпафосну репутацію історичної постаті Ольжича, українського державотворця, поета і вченого, у свій час знеціненого і хибно трактованого радянською історіознавчою наукою і все-таки недостатньо точно, часто у загальних фразах, висвітленого у наші часи. Пропонована книга має стати черговою сходинкою на шляху донесення правди про Олега Ольжича.
* * *
Три дороги – наукова, поетична і політична діяльність вільної духом натури з поневоленої Батьківщини-України поєднались у житті однієї людини.
Захоплення археологією, буяння поетичної творчості і бурхлива політична діяльність Ольжича переплітаються в його житті тісно і невіддільно, неможливо сказати, що саме передує. Мабуть, і не треба казати. В одному з листів до батька Олег Ольжич, може, не дуже зугарно, ні, все-таки образно, називає поезію і археологією своїми «Музами», а політику – такою собі особою з породи Богів…
Сьогодні, з висоти часу постать Ольжича постає в історичному вимірі як провидця майбутньої вільної України як єдиної держави. І не просто провидця, але й дійової особи цього процесу, який формував його, перебуваючи в еміграції.
Судіть самі:
• видатний український вчений-археолог О. Кандиба поставив за мету і зробив ряд кроків задля створення української Академії наук в екзилі, що згуртувала б зусилля українських учених у різних країнах, і в майбутньому стала б єдиною Академією наук вільної України. Підписував наукові дослідження своїм прізвищем – Кандиба.
• видатний український поет національного героїзму Олег Ольжич об’єднав молодих талановитих літераторів, що перебували в еміграції, навколо часописів у Празі, Львові, Чернівцях і сприяв створенню «празької школи українських поетів» – школи виховання «нового покоління українців», борців за незалежність України. Підписував свої поетичні твори псевдонімом – Ольжич, що відсилає читачів до часів київського князя Олега.
• член керівництва Організації українських націоналістів (ОУН), археолог і поет Кандиба ніколи не відкладав надалі справу свого життя. Став організатором суспільного життя і, зокрема, культури України в умовах нацистської окупації, і вже почав його розгортати, мріючи про Україну, як він писав, «від Карпат до Паміру». І все це – перебуваючи в ОУНівському підпіллі, де він носив прізвиська – «Ідеаліст», «Доктор». Символічні прізвиська, які образно відтворюють сутність життя Ольжича.
Він ставить своє особисте життя у залежність від покладеної на себе суспільно-політичної місії – перебуваючи у розшуку, робить все, щоб урятувати свою дружину і дитину, на яку вона чекала, від арешту, і, не вберігши себе, таки врятував їх. Себе не вберіг, а сім’ю врятував.
Ви розумієте, до чого я хилю? Моделюючи книгу про Ольжича, я усвідомлював умовність розподілу її на глави: ви не побачите, де закінчується археолог і починається поет, де закінчується поет і починається політик. Хіба що збагнете, наскільки все це вплинуло на особисте життя Ольжича.
Сподіваюсь, шановні читачі, що така форма написання книги буде вам цікава і допоможе скласти власну думку про особистість і діяння Ольжича. А ви вже самі на свій розсуд оберіть послідовний чи паралельний порядок прочитання глав книги.
Основним принципом створення історичної постаті Ольжича було: побільше неспростовного фактажу, поменше загальних фраз, якими рясніє «кандибіана», і уникання категоричних оцінок – тут працюють гіпотези, версії, припущення. А вже оцінки даватимете ви, шановні читачі.
А тепер запасіться терпінням, тому що почнемо ми здалеку.
Народжений в любові
Олександр Олесь – синовіСпи, дитинонько кохана,Баю, люлі, бай,А ти, місяцю, до раняВ колисоньку сяй.Стану я казки казатиТа співать пісні,Щоб ти щастя міг зазнатиХоч в дитячим сні.
Видатний український поет Олександр Олесь (Кандиба) – батько видатного українського поета Олега Ольжича. Рід Кандиб походить від давнього козацького старшинського роду корсунського полковника Федора Кандиби. І дух козацької вольниці постійно був присутній у родині Кандиби.
«Чари ночі» – вірш, який уславив молодого поета Олеся, був написаний у 1904 році. Студент Харківського ветеринарного інституту Олександр Кандиба присвятив своїй коханій – Вірі Свадковській, доньці відомого літературознавця, професора Леоніда Білецького, з якою познайомився 1903 року у Слов’янську. В одному з листів до неї він зізнавався: «Зустрів тебе, почав писати. І стала поезія моїм другом, моїм коханням, як тебе, я її кохав і думав про неї». У квітні 1904 року наважився на поїздку до Санкт-Петербургу, де Віра навчалася на історико-філологічному відділі Вищих жіночих, так званих «Бестужівських» курсах. І навіки завоював її серце. Ви тільки послухайте:
Так, ця пісня, як-то кажуть, пішла в народ і стала народною, як і пісні інших поетів «Дивлюсь я на небо», «Ой, не світи, місяченько», «Ніч яка місячна», «Співають, плачуть солов’ї». Її виконували уже за радянських часів Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко… На музику цей вірш поклали Анатолій Кос-Анатольський, Герман Жуковський, Василь Безкоровайний. Звучить вона і сьогодні, і звучатиме завжди. А Олесь став другим після Шевченка поетом, за кількістю творів, покладених на музику…
Улітку 1906 року Олександр із Вірою та її молодшою сестрою Ольгою попрямували до Криму, де в Ялті сестри опікувались Олександром, який проходив курс лікування. Ба ні, швидше за все це була романтична подорож з освіченням в коханні, в результаті якої Кандиба складає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» і відкривається світові як поет Олександр Олесь.
Наприкінці 1906 року почуття молодих кульмінували. І ось уже 4 січня 1907 року вона повідомляє батьків: «До Петербургу приїхав Саша, і ми вирішили, висловлюючись коротко, повінчатися. Нехай не здається це експромтом: усе рано чи пізно знаходить свій кінець. Дуже шкода, що не довелося бачитися з вами, поговорити: не хотілося б, щоб у душі у вас народилося хоча б найменше почуття невдоволення проти нас, що все ніби зроблено без вашого відому і ради. Якби була можливість побувати в Житомирі, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всіх вас і засмучувати дорогих людей мені самій було б занадто боляче».
Дружина ніжно називала свого коханого Олесем, звідси, непевне, і його псевдонім – Олесь. Наступного року він видав збірку віршів «З журбою радість обнялась»:
Зрештою, Олександр Кандиба покине нав’язливу службу й присвятить своє життя поезії. Любов спонукала його цілком віддатися творчості, а творчість – любові.
І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирі у сім’ї українського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонімом – Олеся) і гімназійної вчительки французької мови Віри Антонівни Свадковської сталося очікуване – народився син. Батьки були православні, і хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмі Святого Успіння, дали ім’я Олег. Мати почувалася після пологів зле, їй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тільки через півтора місяця після народження маленького охрестили. Час ущільнився: три місяці мати годувала немовля, а потім, відірвавши його від грудей і знайшовши йому годувальницю, поїхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дідусем, батьки Віри…
* * *
Мене зворушили перші фотографії Олега. Символічні фотографії, які так і напрошуються на розшифрування:
• 1914 року, на самому початку Першої світової війни – семирічний хлопчик ангельської подоби з лілією в руках дивиться просто вам в очі, немовби промовляє: «Я прийшов у цей світ, щоб дарувати вам добро…»
• 1917 року, на самому початку боротьби українського народу за свою державу – десятирічний хлопчина зі своїм другом – улюбленим бойовим півнем на руках. Ніби у передчуванні боротьби.
«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився і зростав у люблячій сім’ї. Він з дитинства не міг правильно вимовити свого імені «Олег», і зворушені батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прізвисько залишилося за ним надовго, більше, стало псевдонімом його першої літературної публікації.
Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану від Бога. Він зростав на очах і під опікою люблячих батьків. І, мабуть, з дитячих років чув удома поетичну мову частіше за прозову.
Та чи могло бути інакше, коли маля засинало під ніжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому біля 150 колискових, які згодом читалися і співалися по всій Україні.
А вже як тільки дитя навчилося зрозуміло говорити, починав його вчити грамоті. І як поетично-гумористично він це робив!
У 1944 році Олесь зібрав свій «навчальний посібник» воєдино, назвавши його «Алфавіт віршами, написаний для сина». Але символічно: у 1944 році сина не стало, а в нього народився свій син, теж Олег, якого він уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душі «Алфавіт віршами», написаний дідусем і читаний його матір’ю.
Батько невимовно радів кожному кроку свого первістка і охоче стимулював його цікавість до навколишнього світу:
Так і напрошується продовжити – «лізе биться» як той півник Рудько, який сидить на руках у десятирічного хлопчини (згадайте фото), і якого Олег, через десять років, зобразить у своєму першому прозаїчному творі…
Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому році життя.
«Маленький відступ. Моєму онуку Максиму виповнилось три роки, і я збирають вчити його грамоті у грі-виставі “Алфавіт, написаний віршами”…»