– Навіть тут, в санаторії від цих юних обдарувань немає спокою! – не витримала жінка. – Вас, юних талантів, багато, а мій Володя – він один. Він унікальний, а ти, хлопчику… ти поки що невідомо хто і збоку бантик!..
– Марійко, я тебе прошу! – посміхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:
– Та, власне, я збирався показати свої вірші іншому поетові – товаришу Тичині. Нам… нашому класу, тобто до Києва екскурсію влаштовували, ми з ним… з Тичиною спеціально зустрічалися. Та я йому не…
Василько несподівано замовк.
– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.
– Я товаришу Тичині не повірив.
– Не повірив?! – здивувався Сосюра і знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марійко, Тичині цей молодий чоловік не повірив. А мені…
– Знаєте, коли наша екскурсійна група зустрілася з товаришем Тичиною, то він почав говорити, що треба любити Партію, любити Леніна, що ця любов допоможе митцеві стати на єдино можливий вірний творчий шлях. І щоб ми робили все, як він написав у вірші «Партія веде».
– А-а-а… хіба це аж такі погані поради?
Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потім на його дружину, потім пробурмотів:
– Ні-ні, мабуть, товариш Тичина все вірно порадив. От тільки він робив це не щиро, от в чім річ…
– Ти чула, Марійко? – вигукнув у захваті поет. – Тичині він не повірив, тоді як мені, очевидно, навпаки довіряє. Хіба ж не так?
– Володю, ми цього хлопчика вперше в житті бачимо. Отямся!..
– У мене тут мама прибиральницею працює, я прийшов їй допомогти, щоб вона якнайшвидше закінчила і додому пішла. А звати мене Василем.
– Отакі справи, Марійко!.. – розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.
– А ти, Володю? – в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. – Хіба тебе життя милувало?
– А я, Марійко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом із тобою. А тому давай-но зробимо наступне…
І після невеличкої паузи мовив:
– У мене тут із серцем негаразди. Настільки зле мені, що ось навіть Марійка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’їздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогодні-завтра мені лікарів пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвідаю, обживуся трохи. Отож давай-но післязавтра ти мені принесеш свої вірші, щоб я вже спокійно міг їх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсі, третя кімната по лівому боку коридору. Після сніданку приходь. Зустрінемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..
Ясна річ, Василько погодився. Тому сьогодні прихопив із собою два шкільні зошити, від початку й до кінця списані віршами. Однак щойно попрямував до вказаної кімнати, як був зупинений матір’ю:
– Не ходи туди, синку, не треба. Нема більше Володимира Миколайовича, помер він.
– Як це – помер?! – ошелешено закліпав очима хлопчик.
– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак і помер. Йому вночі з серцем зле стало, Марія Гаврилівна покликала на допомогу, але коли прибігли лікарі, було вже надто пізно. Отож його вже повезли до Києва, і дружина разом з ним поїхала, звісно ж. Там у них у номері тітка Фрося прибирається, не ходи туди, не заважай. Краще давай зі мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…
Остання порада міцно засіла Василькові в голову, й, допомагаючи матері наводити лад на відведених їй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вірш про «чарівну роботу». От тільки це був не звичайний славень вільній комуністичній праці, якими напхана під зав’язку їхня шкільна програма. У нього мав вийти важкий вірш про важкий монотонний фізичний труд, який допомагає забути про все на світі…
Й звичайно, цього вірша він збирався присвятити щойно померлому поетові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.
Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 22 січня 1965 року
– Елло Никанорівно, я все прекрасно розумію… але де ж справедливість?! Хіба таке може статися, щоб…
– Нічого жахливого, миленька, абсолютно нічого жахливого не сталося, – втішала її колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всіх однакове, й якщо я досягла пенсійного віку, то нічого з тим не поробиш.
– Але ж особливо цінних працівників…
– Невже ж ти на повному серйозі вважаєш директорку провінційної бібліотеки аж таким цінним робітником, що її навіть замінити нема кому?
Ніна Панасівна не знайшлася з відповіддю. Між тим на директорському «керогазі» (господарка так і не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудіти, готуючись по мірі розігріву перейти до насвистування добре знайомої пісеньки. Тому кивнувши бібліотекарці, Елла Никанорівна дістала з полиці дві чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку із заваркою, дві чайні ложки та зайнялася безпосередніми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бібліотекарку на самоті з її думками.
А думки ці були геть невеселими, бо замість Елли Никанорівни Дзюбан, яку щойно відправили на заслужений відпочинок, новим директором Канівської бібліотеки імені Аркадія Гайдара несподівано для всього маленького, проте товариського бібліотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченківського музею!!! Годі й казати, призначення всіх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снігу, заради жарту засипаний за комір пальта.
Хоча… які ще жарти: все це сталося по-справжньому і всерйоз. Новому товаришеві директору ще тридцяти років не виповнилося, отож дізнавшись про призначення настільки юного «начальства», поза очі бібліотекарки називали його не на ім’я та по батькові, а ласкаво – «Васильком». Наскільки ж великим було їхнє здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провів збори трудового колективу, але з непідробним ентузіазмом почав розсипати пригорщі свіжих та оригінальних ідей щодо майбутнього їхнього культурно-просвітницького закладу.
Насамперед виявилося, що «Василькові» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно відправлена на пенсію Елла Никанорівна Дзюбан та всі інші керівники подібних закладів. Мабуть, враховуючи досвід на попередньому місці роботи, новопризначенець вирішив перетворити бібліотеку на… бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара!!! Він вже марив тим, як з найвіддаленіших куточків усього Радянського Союзу до їхнього Канева з’їжджатимуться діти, підлітки та юнаки, жовтенята, піонери та комсомольці. Групами великими і малими, а також окремо. Як усіх цих відвідувачів водитимуть музеєм спеціально навчені діти-екскурсоводи…
Адже вислуховувати розповідь дорослого екскурсовода – це одне, тоді як діставати відомості про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолітка – це зовсім інше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолітнього, проте між ними завжди існуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цілковито об’єктивні причини. Натомість дитина, підліток чи юнак у ролі екскурсовода сприйматиметься молодими відвідувачами як рівний – отже, побільшає довіра як до самого провідника, так і до його розповіді про письменника-героя експозиції.
Саме такого ґатунку ідеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрістю пухнастої осінньої хмари, з якої сіється нескінченний дощик, дрібонький і несподівано холодний. Звісно, ідеї ці були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змісту. Так би мовити – «сирими». А просторікування про натовпи школярів, які з’їжджатимуться до вбогого провінційного Канева звідусіль, декому нагадали сюжет відомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершенні зборів одна бібліотекарка тихенько шепотіла іншій на вушко:
– Жителі Києва, втомлені житловою кризою, кинуться до вашого чудового містечка. Республіканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переїжджає уряд УРСР. Канів перейменовують на Нью-Київ, а Київ – на Старий Канів. Харків’яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти. Нью-Київ стає елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзі й усього світу…
Мліючи від талановитого переспівування «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова, друга бібліотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомість урочисто спроваджена на пенсію Елла Никанорівна, заваривши свіжого чайку, тільки рукою махнула:
– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузіазм так і пре. А от коли посидить на керівній посаді два-три роки… якщо не два-три місяці, то й позабуде всі свої дурнуваті ідейки. Аякже, знаємо! Коли я була молодою, то й мені хотілося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотілося! А мрії… Овва, та я ще й не про таке мріяла – куди там цьому нинішньому!.. Але згодом все встало на свої місця. А зміни?.. Навіщо міняти те, що й без того працює непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по інстанціях потикається та й заспокоїться собі. Ось побачите!..
Справді, виявити слабкі місця ідей «Василька» при ближчому пильному розгляді було доволі легко. От взяти, наприклад, бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара. Як можна в принципі схрестити бібліотеку з музеєм?! Ще буквально кілька років тому, коли всі радянські люди (аж до найвищого партійного керівництва включно!) чекали небачених див від «мічурінської агробіології», а ще більше – від «народного академіка» Трохима Денисовича Лисенка і його учнів, було аж надто легко повірити в перспективу будь-якого «схрещування». Але після торішньої відставки товариша Хрущова умонастрої в суспільстві кардинально змінилися, отож ідея щодо бібліотеки-музею викликала лише скептичну посмішку.
Якою буде провідна функція цього закладу: дітям книжки для прочитання видавати чи про життя і творчість письменника Гайдара розповідати?!
Хто буде важливішим: гіпотетичний дорослий «бібліотекар» або все ж таки гіпотетичний неповнолітній «екскурсовод-підліток»?! А якщо ці дві іпостасі поєднати в єдину, то як одна людина займатиметься двома принципово різними видами діяльності?!
Який буде штатний розклад нового культурного закладу і хто з чиновників у царині культури при здоровому глузді візьметься затвердити цей штатний розклад та інші необхідні документи?!
Як можна ставити на один щабель дорослу бібліотекарку та неповнолітню дитину, з якої навіть неможливо спитати як слід за виробничі показники, за дотримання трудової дисципліни і все таке інше?!
Як виглядатиме ця ідея з фінансової точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейній» частині можна буде обійтися зовсім без дорослого персоналу. Але якщо уявити собі гіпотетичного «керівника музейного відділу», то… як може він бути керівником без підлеглих працівників?! Начальство мусить мати підлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсії проводитимуть діти та підлітки, то офіційно оформити їх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навіть юними екскурсоводами), а в школі навчатися…
І де їх готувати – екскурсоводів цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальні плани для таких курсів?..
А як бути з коштами на прибудову музейного приміщення до бібліотечого?! Якщо розібратися, то тут не прибудовувати потрібно, а радше зводити бібліотеку-музей наново!.. І куди, в яке приміщення переводити наявну – стару бібліотеку з усіма її фондами?!
Запитання, запитання… самі лише запитання без жодних притомних відповідей. Отож не варто непокоїтися через затіяну «Васильком» метушню.
– Ти, миленька, ще неодноразово згадаєш ці мої слова, – запевняла Елла Никанорівна колишню вже підопічну, розбавляючи крутим окропом свіжу заварку, розплескану на дно чашок. Ніна Панасівна знала, що вона має рацію. Не може бути інакше, бо за сутулими плечима пенсіонерки відчувався неабиякий життєвий досвід, набутий в часи, значно жорсткіші від нинішніх.
І тим не менш невиразні побоювання не відступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злі язики жартували, що «народному академіку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити біологію з марксизмом-ленінізмом, і принаймні деякий час цей «гібрид» жив… причому доволі-таки успішно. То де гарантія, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пізно все ж таки не постане омріяна ним бібліотека-музей… Що станеться тоді?!
З точки зору Ніни Панасівни – абсолютно нічого доброго. Усе це нагадувало демонстраційний експеримент, який вона запам’ятала ще зі шкільних часів. Беруться два стрижні, – мідний та цинковий, – водний розчин якоїсь там солі й невеличка ліхтарна лампочка. Якщо одні кінчики стрижнів занурити до посудини з розчином, а до інших притиснути контакти лампочки, то вона почне світитися.
А чим це нагадувало сучасний Канів?! Тим, що поховані на дніпровській кручі неподалік один від одного Аркадій Гайдар і Тарас Шевченко видавалися їй схожими… саме на отакі стрижні! Справді, навряд чи можна відшукати двох настільки ж відмінних в усьому літераторів, як виходець із пролетарів, колишній червоний командир, а згодом друг всіх радянських дітлахів Гайдар і колишній кріпак-селянин та панський «козачок», а згодом академік живопису, «мужицький» поет-демократ і ворог царату Шевченко. Вони творили різними мовами, сповідували різні, часом діаметрально протилежні цінності – але поховані майже поруч.
А тепер колишній сезонний екскурсовод Шевченківського музею став директором бібліотеки, яку мріє перетворити на Гайдарівську бібліотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вільні кінці мідного і цинкового стрижнів. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тільки над їхнім містом, а над усією землею! От тільки що саме?..
Ніна Панасівна не знала. Невідомість завжди лякає, отож вона й непокоїлася. І заспокоїти її не міг навіть абсолютно впевнений тон Елли Никанорівни. Щось іще станеться в їхньому тихому провінційному Каневі. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмінно.
Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Київ, вечір 4 вересня 1965 року
Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали ці дві жіночки хоча й нещодавно, проте надійно.
Опасиста, завита на дрібонькі кучеряшки Віта була поштаркою за професією (точніше, за місцем роботи), а віднедавна стала по життю ще й матір’ю-одиначкою. Ні-ні, формально чоловік у неї був – штампувальник заводу «Ленінська кузня»[7] Вацлав Менжик. Молоді люди збиралися жити довго і щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованій «висотці» на Набережно-Хрещатицькій вулиці.
Однак коли позаторік, окрім старшого сина Любомира, в їхньому сімействі народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволі швидко відчули дефіцит коштів. Щоб подолати скруту, Вацлав загорівся ідеєю завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутію, кинувши рідний завод.
Віту не цікавило, що таке кімберлітова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та інші подробиці. Вона заперечувала загалом:
– Ну Вацику!.. Нормальні люди що завгодно готові віддати, аби лишень до Сибіру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобі там що, медом намазано?
– Вітусю, але ж в Якутії неабиякі гроші світять! – резонно заперечував чоловік. У відповідь вона лише скрушно зітхала.
Перший рік заробітків минув добре. Вацлав надсилав додому грошові перекази регулярно. Задоволена дружина обставила їхню двокімнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, і пральну машину, і транзисторний радіоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевізор «Рубін»[8], який нібито ось-ось мав з’явитися в ЦУМі…