Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихітними чорними бусинками очей.
Вул. Правди[18], Рівне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
Зробивши вигляд, нібито він нічого не чує, хлопець навіть не озирнувся і продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настільки важко зрозуміти просту річ: якщо когось кличуть, а він не озирається – то це відбувається через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цікаво, хто це? Здається, Ромчик… або не Ромчик?! Тоді Вілька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча він навчався тут вже понад місяць, проте й досі не навчився розрізняти голоси однокласників наосліп – не дивлячись на того, хто гукає. Отже?..
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, і чого ж тобі треба?
– Та так, поговорити хотілося.
«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:
– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…
– Чого-чого? – перепитав Вілька.
Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…
Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.
– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.
– Якому ще третьому?! Ти про що це?..
«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»
– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.
– Чому?
– Бо додому я запрошую тільки друзів.
– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:
– Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?
– А давай-но на річку!
– На річку?
– Еге ж! Тут до Усті[19] квартали чотири, не більше.
– Та знаю, знаю, як мені того не знати… Ну що ж, ходімо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулиці Правди, а не в кінці біля набережної. Втім, якщо Вілька і справді є приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкає сімейство Горбачів. Чим довше він не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокійнішим лишатиметься його життя. Все просто і без жодних образ! Отож нехай вирішить, що Горбачі мешкають або по вулиці Правди неподалік її перетину з Прибережною[20], або ж на самій Прибережній.
– Чого посміхаєшся?
– Я посміхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.
– Ти, ти, авжеж.
– І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…
– Ну, і що ти там торочив про шпигунство?
Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.
– Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?
– Микито, ти це про що?!
І стільки непідробного подиву прозвучало цього разу в запитанні Вільки, що він майже повірив у щирість однокласника… Майже – саме так! Бо в останній момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:
– Отже, ти також зображуєш тут мені подив… Отже, боїшся сказати правду так само, як і наша класна керівниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як і вона!.. Ех, Вілько, Вілько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефівна хоча й доросла, але все ж таки жінка, їй можна і здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очікував від тебе такого, ніяк не очікував.
– Микито!..
– Га?..
– Ти про що?!
– Про те саме.
– Та ми нібито про різне говоримо, а не про одне і те саме!.. – Вілька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми і справді про різні речі говоримо, га?..
– Так, годі! Набридло це все мені, чесне слово, – скрушно зітхнув Микита. – Давай тоді так… Якщо ти засцяв настільки, що не можеш мені пояснити все відверто, тоді пояснюватиму я. Гаразд?
– Ну, гаразд.
– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефівна дізналася, що в її класі вчитиметься новенький, то й зрозуміла, що всю систему «трійок» доведеться перекроїти по-новому.
– А-а-а…
Утім, оскільки запитання буквально повисло у Вільки на кінчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:
– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потім ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?
Хлопчина мовчки кивнув, і Микита продовжив:
– Отже, училка переробила всю систему «трійок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моєї «трійки», але замість того, щоб повідомити мені про все, класна доручила зробити це тобі. Отож скажи нарешті: наша «трійка» – хто ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?
– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?
– Так.
– А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!
– Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.
– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..
– Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:
– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!
– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?
– Жартуєш!..
– Зовсім ні.
– Ти серйозно?!
– А-а-а…
Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…
– Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?
– Я раніше у Білій Криниці[21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.
– А чому не з батьками?
– Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало добре, а тепер… Ну, отож і віддали мене дідові й бабусі на виховання.
– І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..
– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.
– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?
– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.
– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?
– З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова[22], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливості й дисципліни, а також тренують вміння викладати думки на папері.
– А не писати доноси ти не пробував?
– А я що, хіба на дурня схожий? – посміхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати відмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рік залишав, а за це…
– Я розумію, – поквапився вставити Вілька, проте Микита несподівано розлютився і мовив крізь зчіплені зуби:
– А якщо розумієш, то якого дідька мене розпитуєш?! Просто скажи: отакі справи, наша класна керівниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третій такий-то. І все встане на свої місця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…
– Ні, – мовив Вілька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба ніякі «рапортички» вчительці писати. Й на тебе ніхто нічого не писатиме. І не думай навіть.
– Еге ж, так я тобі й повірив! Знайшов дурника, – крива посмішка не сходила з обличчя Микити. – Мій тато в Сибіру щойно «десятку» відмотав, я у вашій школі новенький. І щоб при цьому за мною ніхто не нишпорив?! Не вірю. Комусь іншому це розказуй, тільки не мені.
– І тим не менш, ніхто за тобою стежити не збирається, – стояв на своєму однокласник.
– Ага, ага… От я тобі повірю, а потім за «недоносительство» і «відмову в допомозі класній керівниці у виховній роботі» мене на другий рік залишать.
– Не кажи дурниць…
– Та пішов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, підхопив притулений до огорожі мосту ранець зі шкільним причандаллям і попрямував назад – туди, звідки школярі прийшли на набережну.
– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобі не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керівницю, й вона тобі підтвердить, що…
Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгідну Вільчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, він кинув через плече:
– Назвеш третього з нашої «трійки», тоді й поговоримо.
І прискорив кроки.
1966. Камінь обіцянки
Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року
Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..
– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.
Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.
– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:
– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?
Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін[23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»
Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…
– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.
– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:
– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?
– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.
Працівниці почали здивовано перезиратися між собою. Й лише зрозумівши, що Космонавт № 1 жартує, розсміялися та дружно зааплодували. Гість же сяяв знаменитою посмішкою на всі боки.
– Ну гаразд, товариші трикотажниці, нам далі треба… – почав директор фабрики, проте рішуча працівниця все ж таки наважилася:
– Товаришу Гагарін, а можна вас спитати про дещо особисте?
– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвіл високого гостя випередив його порив:
– А чого ж, запитуйте!
– Товаришу Гагарін, тут таке діло… У мене подруга сьогодні вранці сина народила, її чоловіка Олексієм звуть.
Від таких слів навіть високий гість трохи розгубився:
– Ну-у-у, звісно… я вітаю вашу подругу…
– Не в тім річ. Подруга просила дізнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрієм? Бо тоді він буде вашим повним тезкою – теж Юрієм Олексійовичем. Можна ж, так?..
Парторг фабрики почервонів немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсміявся настільки щиро, що на реакцію начальства ніхто не звернув особливої уваги.
– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що відтепер у вас в Києві житиме мій повний тезка – теж Юрій Олексійович!..
Закінчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканні долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керівництва, то вони поспішили потягнути високого гостя в бік східців, що вели нагору – до директорської приймальні. Подалі від гріха… і нових незручних запитань.
Ташкент, 25 квітня 1966 року
Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:
– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..
– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24] забороняє?
– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.
– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..
– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!
Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…
Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:
– А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?
Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись: