Але за спиною місіс Гол подейкували (і дедалі частіше), що Незнайомець – злочинець, який, закутуючись, намагається в такий спосіб не попасти до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, оскільки було відомо, ніяких значних злочинів за останні тижні не сталося. Тому, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, ця теорія набрала іншої форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив, не шкодуючи свого часу, вжити всіх заходів, щоб викрити Незнайомця. Здебільшого ці заходи полягали в тому, що містер Гаулд, зустрічаючися з Незнайомцем, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця він так і не зміг.
Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фіренсайд: нібито пожилець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.
Існувала й ще одна версія – що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.
Крім прихильників цих основних угруповань, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс – люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.
Та хоч би як там було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дражливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи, – кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися перед ним, а за спиною в нього міські жартівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня «Людина-примара». Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з’являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати мотив цієї пісеньки. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: «Людина-примара», – і в радісному збудженні тікали геть.
Каса, місцевого лікаря, долала цікавість. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня й травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем і нарешті десь перед Зеленими святами таки знайшов її. Якраз почалося збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лікаря вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.
– Він назвав мені своє ім’я, – сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне), – але я не дочула.
На її думку, кожен взяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім не знає імені свого постояльця.
Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.
– Даруйте, що я так вдерся до вас, – почав містер Кас, але потім двері зачинились, і подальшої розмови місіс Гол не чула.
Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запала тиша.
Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.
– Чи я не божевільний? – уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет. – Хіба в мене вигляд хворого на голову?
– Що трапилося? – спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.
– Той суб’єкт із готелю…
– Ну?
– Дайте мені випити чогось, – попросив лікар і сів.
І, тільки випивши склянку дешевого хересу – єдиного напою, який визнавав вікарій, – Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.
– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав він, – і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так», – каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не дивно, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь – пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» – питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» – «О!» – кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив – щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.
– Ну й що?
– А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, – носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім думаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» – скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.
– Ну й що?
– Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» – і запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаєте цим порожнім рукавом?» – «Порожнім рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнім». – «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» – питає. «Звичайно», – відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж, – кажу відкашлюючись, – там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно – ось так – простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів… Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав… І тоді…
– Ну й що?
– Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.
Бантінг зайшовся сміхом.
– Але ж там не було нічого! – майже істерично вигукнув Кас. – Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати…
Кас умовк. Сумнівів не було – лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.
– І коли я вдарив його по рукаві, – вів далі Кас, – враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!
Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.
– Надзвичайна історія, – сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. – Справді, надзвичайна історія, – з притиском повторив він.
V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ
Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо головним чином від нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася – їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, одяг жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.
Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була, – і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.
Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим лицем, повільно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.
Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження – два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.
– Здавайся! – люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.
І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс Бантінг відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою. Далі місіс Бантінг уважно заглянула в кошик для паперів, а містер Бантінг відкрив ящик для вугілля. Нарешті вони зупинились і запитливо перезирнулися.
– Можу заприсягтися… – почав містер Бантінг.
– А свічка! – скрикнула місіс Бантінг. – Хто засвітив свічку?
– А шухляда! – сказав містер Бантінг. – Та й гроші ж зникли!
Місіс Бантінг квапливо підійшла до дверей.
– З усіх незвичайних випадків…
В коридорі розляглось голосне чхання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні.
– Принеси свічку! – сказав містер Бантінг і рушив уперед. Обоє чули, як хтось, кваплячись, відсунув засув.
Заглянувши в кухню, вони побачили, що двері запасного входу розчиняються, і в передсвітанкових сутінках видніє темна зелень саду. Містер Бантінг був певний, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, якусь хвилину стояли отвором, а тоді з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше… Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.
Там не було нікого. Вони знову замкнули запасний вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті зійшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цілому будинку не було ані живої душі.
День застав вікарія і його дружину в дивному вбранні. Вони все сиділи на першому поверсі й не могли оговтатися після нічної пригоди, а поряд горіла непотрібна вже свічка.
– З усіх незвичайних випадків… – удвадцяте почав вікарій.
– Он іде Сузі, – сказала місіс Бантінг. – Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.
VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ
Того самого ранку в день святого духа, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала цілком приватний характер, бо була зв’язана з міцністю їхнього пива.
Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол виявила, що забула взяти із спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цілком природно, подався Гол.
Піднявшись на площадку сходів, він здивовано помітив, що двері кімнати Незнайомця прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку на тому місці, де йому й було сказано.
Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомця і з припущенням містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рот, і подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у двері Незнайомця. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді розчинив навстіж двері і ввійшов у кімнату.
Він побачив те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм – наскільки він знав, єдиний костюм постояльця, – і його ж бинти. Навіть крислатий капелюх висів на спинці ліжка.
Стоячи в кімнаті, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про її нетерплячку й лють.
– Джордже! Ти знайшов те, що мені треба?
Містер Гол обернувся до дверей і подався до жінки.
– Дженні, – крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, – а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.
Спершу місіс Гол не добрала, про що він говорить, і вирішила сама оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.
– Хоч самого його й нема, – розводився він, – так зате є його одяг. І де він може вештатися роздягнений? Дивно!
Коли вони піднімалися сходами, обом їм здавалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.
– Справжнє диво! – сказала місіс Гол.
Їй здалося, ніби хтось позад неї сопе, і вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потім і всю постіль.