– Держіть його! – закричав він. – Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка. Бо тоді його не буде видно!
Він нічого не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він нап’яв на себе тільки якусь білу спідничину, що могла правити за одежу хіба десь у Греції.
– Держіть його! – не вгавав він. – Невидимець забрав мої штани і всю одежу вікарія!
– Я зараз наздожену його! – гукнув містер Кас до Генфрі, біжучи повз розпростертого на землі Гакстера і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з ніг. Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав іще раз і дістав дошкульний удар у вухо. Містер Кас, хитаючись, подався до заїзду і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, оклигавши, сидів уже посеред дороги.
Підіймаючись на ґанок заїзду, він раптом почув, як крикнула людина, розлютована від болісного удару, і ніби звук ляпаса. Той крик гостро вирізнився з гомону на вулиці. Він упізнав голос Невидимця.
За мить містер Кас був знов у вітальні.
– Він повертається, Бантінгу, – загаласував Кас. – Рятуйтесь! Він знавіснів.
Містер Бантінг стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.
– Хто повертається? – спитав він, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.
– Невидимець! – відповів Кас і метнувся до вікна. – Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як скажений. Ніби й справді одурів.
За мить містер Кас був уже у дворі.
– Боже милий! – вигукнув пройнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на що зважитись. Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом приладнав свій костюм і подався містечком із швидкістю, на яку тільки спроможні були його коротенькі ніжки.
……………………………………..
Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав тягу через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати свій гнів.
Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки за сховища. Уявіть собі, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до яких катастрофічних наслідків це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці… А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма прапорами та гірляндами спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і єдиною ознакою, що в місті ще зосталися люди, було хіба лиш якесь око під зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.
Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вікна в заїзді «Карета й коні», а потім пожбурив вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гігінса на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм особливим можливостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.
Але минуло мало не дві години, перш ніж хтось наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.
XIII. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ
Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стрічкою, і пакунок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.
– Якщо ти знову спробуєш втекти, – сказав Голос, – якщо ти ще раз насмілишся…
– О боже! – зітхнув містер Марвел. – Всі мої плечі в синцях.
– …то, слово честі, я тебе вб’ю, – закінчив Голос.
– Та я ж і не пробував тікати, – запевняв Марвел, мало не плачучи. – Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.
– Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати, – пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.
– Досить того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. Їхнє щастя, що порозбігались та поховались. А то б… Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?
– А мені що робити? – пробурмотів Марвел.
– Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі…
Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.
– Ну, йди, йди! – звелів Голос.
Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.
– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос. – Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш…
– З мене – жалюгідне знаряддя, – поправив Марвел.
– Правду кажеш.
– Гірше навряд чи змогли б ви знайти, – сказав Марвел. – Я слабосилий, – додав він, помовчавши. – Я зовсім слабосилий, – повторив він.
– Справді?
– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.
– Ну?
– Для таких штук мені бракує сил і духу.
– Нічого, духу я тобі додам.
– Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…
– Гляди-но мені, спробуй лише, – зі спокійною твердістю мовив Голос.
– Краще вже вмерти… – сказав Марвел. – І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…
– Марш! – наказав Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.
– Страшенно важко! – сказав містер Марвел.
Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.
– І що я матиму за це? – спитав він страшенно ображеним тоном.
– Заткни пельку, – з несподіваною силою гаркнув Голос. – Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.
– Кажу ж вам, сер, я – непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.
– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, – сказав Невидимець. – Мені треба поміркувати, не заважай.
Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.
– Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, – сказав Голос. – Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.
– Я знаю, – зітхнув містер Марвел. – Все це я добре знаю.
Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла зі своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.
XIV. У ПОРТ-СТОУ
Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він засунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.
Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.
– Гарний день, – сказав матрос.
Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.
– Дуже, – підтвердив він.
– Погода саме на цю пору року, – провадив матрос незаперечним тоном.
– Цілком, – погодився містер Марвел.
Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.
– Книжки? – зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.
Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.
– Еге ж, – сказав він. – Еге ж – книжки.
– У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, – сказав матрос.
– Звісне діло, – відповів містер Марвел.
– Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках, – сказав матрос.
– Ваша правда, – сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.
– Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, – провадив матрос далі.
– Буває.
– Ось у цій газеті… – сказав матрос.
– А! – відповів містер Марвел.
– Є… – матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. – Є, наприклад, про невидиму людину.
Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха в нього червоніють.
– Ну, а що вони ще пишуть? – насилу спромігся він. – І де це: в Австралії чи в Америці?
– Ні там, ні там, – відказав матрос. – Тут.
– Боже! – здригнувся містер Марвел.
– Коли я кажу тут, – на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, – то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.
– Невидима людина! – повторив містер Марвел. – І що ж вона робить?
– Все, – відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: – Усяке неподобство.
– Я вже чотири дні не бачив газет, – сказав Марвел.
– З’явився він уперше в Айпінзі.
– Ну?
– Відтіля й почав. А звідки він узявся – цього нібито ніхто не знає. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпінзі». І в газеті сказано, що все це чиста правда!
– О боже! – вигукнув містер Марвел.
– Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священник і лікар, які бачили його цілком ясно… Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді «Карета й коні», і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.
– О боже! – сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова, досить дивна думка. – Надзвичайно чудна історія, – зауважив він.
– Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…
– Оце й усе, що він зробив? – спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.
– А хіба цього мало?
– А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?
– Зник, та й усе, – відповів матрос. – Вам що, цього не досить?
– Цілком досить.
– Ще б пак, – сказав матрос. – Як на мене, то досить.
– А спільників у нього не було? Про це не пишуть? – збентежено запитав містер Марвел.
– Хіба вам мало одного такого? – спитав матрос. – Ні, хвалити Бога, спільників він не мав.
Матрос повільно хитнув головою і вів далі:
– Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як вважають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте лише, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі – він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку…
Сноски
1
Соверен – англійська золота монета вартістю один фунт стерлінгів.