Кожна з релігій існує в системі «людина-суспільство-природа-культура», віруючий завжди виступає конкретним представником суспільних відносин певного соціокультурного типу, а також певної історичної спільноти. Водночас маємо враховувати, що у соціально стратифікованому (структурованому) суспільстві культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не є однорідною. Вона представлена різними субкультурами, носії котрих посідають неоднакове становище в цьому етносоціальному організмі, можуть по-різному ставитися до зовнішніх імпульсів та чинити неоднаковий за силою вплив на ступінь їхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соціального розшарування населення, виток цієї диференціації дослідники відносять до періоду розкладу первіснообщинного ладу й зародження майнової та соціальної нерівності. З виокремленням із первісного егалітарного (де всі рівні) суспільства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з іншого – бідних общинників, котрі іноді навіть не мали змоги прогодувати себе та власні родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в одній культурі етносу. Згадані субкультури здобули назви «елітарної» (офіційної, міської, дружинної) та «народної» (фольклорної, сільської) культур. При цьому не лише світосприйняття, а й загалом самоідентифікація різних прошарків давньоруського населення як елемент культури тих часів також не могло бути винятком із цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазі, пам’ятаючи, що різні духовні світи існували в історичному просторі паралельно, часто-густо навіть переплітаючись. Свідомість суспільства не була монолітною і не перебувала в статичному стані.
Запропонована увазі читача книжка, звичайно, не може охопити весь різноманітний спектр проблем, пов’язаних із цивілізаційним розвитком народів, які населяли територію України у часи Середньовіччя загалом та розвитком східнослов’янської цивілізації часів існування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разі не може бути вичерпним як через неосяжність самого матеріалу, так і через постійний розвиток історичних досліджень. Утім, автори, які взяли участь у підготовці цього видання, знайомлять читача з найбільш важливим та цікавим доробком у цій галузі, зокрема з результатами власних новітніх досліджень.
«Руська земля»
Руська земля – державна територія
Олександр Моця
«Київська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Україна» – це кабінетні терміни. Усі вони з’явилися на основі розробки московськими книжниками XVІ ст., а пізніше М. М. Кармазіним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про тривалу генеалогічну безперервність керівного в Москві князівського роду. Наслідком обґрунтування цієї теорії було виникнення термінів «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації владних функцій. Але як дізнаємося за писемними джерелами, сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». У цьому відношенні найбільш цінними є Іпатіївський, Лаврентіївський літописи та Перший новгородський літопис старшого та молодшого ізводів, що найповніше зберегли літописання Х – ХІІІ ст., а також Радзивіллівський літопис, текстуально близький до Лаврентіївського.
Тут ми не торкатимемося питання щодо відношення до давньоруської спадщини правителів Московського царства. Говорячи про київський період історії середньовічних східних слов’ян, зазначимо, що центром Русі була територія Середнього Подніпров’я. Це зафіксував іще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династію правителів Києва, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю мiст руських».
Межі початкової «Руської землі», котра пізніше увійшла до складу Київської держави, на думку більшості дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течією Десни, верхів’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час її формування, вірогідно, слід відносити до періоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто відзначити, що окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов’янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші: дулібсько-волинянський – в басейні Західного Бугу, вже згадана північна «Зовнішня Русь» – в районі Волхова, полоцький – в районі р. Полота й Західна Двіна, смоленський – на Верхньому Дніпрі, північно-східний – на Верхній Волзі (Рис. 2).
Подальші події, що тою чи іншою мірою впливали на формування території давньоруської держави, можна згрупувати в кілька хронологічних блоків:
– часи князювання Аскольда, Діра, Олега (перші десятиліття IX ст. – 912 рр.);
– часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.);
– часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.);
– до середини XII ст., після чого на Русі розпочинається період феодальної роздробленості.
Інформація про ці основні події міститься на сторінках давньоруських та деяких іноземних писемних джерел.
Ці дані неодноразово докладно вивчали різні дослідники, тож обмежимося переважно констатацією головних фактів.
На півночі східнослов’янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів 866 р. стає володарем «Зовнішньої Русі» і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і дорогою садовить своїх мужів у Смоленську та Любечі.
На півдні останні представники династії Києвичів – Аскольд і Дір – організовують 809 й 866 рр. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах – хозарів та візантійців. Ця політика продовжувалася і за Олега, коли він сів на престол в «матері міст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Візантійської імперії – 907 р. Унаслідок походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починав контролювати конкретні мікрорегіони східнослов’янської території. Певною мірою тому, що це були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З).
Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значенні терміна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за А. М. Насоновым, 3 – за Б. О. Рыбаковым
Рис. 2. Київська Русь за часів князювання Аскольда, Діра та Олега (860–912 рр.): 1 – маршрути зовнішніх і внутрішніх походів руських князів; 2 – перехід «старих мадяр» у Карпатську котловину; 3 – напрями хозарської експансії; 4 – осередки ранньослов’янської державності; А – середньодніпровська «Руська земля», Б – дулібсько-волинське утворення, В – північна «Зовнішня Русь», Г – полоцька агломерація, Д – смоленська агломерація, Ж – північно-східна агломерація
Отже, можемо констатувати, що протягом цього історичного періоду говорити про якусь цілісність держави ще передчасно, а сама її територія більше нагадує цифру «8» і складається з двох половин. Північний і південний регіони «сходяться» на Верхньому Дніпрі (Рис. 2).
Швидко змінюється ситуація за часів князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912–972 рр.). Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім’ю великого князя Київського та його найближчих родичів. Проте тоді й надалі мали вагоме місце військові походи за межі країни, а також на «внутрішні території» – проти сепаратистів. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови їхнього князя Мала (місцеві зверхники продовжували вважати себе рівними з представниками київської влади). Тож звернемося до основних історичних подій.
У 914 р. Ігор йде походом на тих же древлян, а також на уличів, а вже наступного – 915 р. – укладає договір із кочовими ордами печенігів, які відходять після цього до Дунаю. Згаданий князь 941 р. здійснює невдалий похід на Константинополь, а через рік на Дунаї укладає вигідний для Русі мир із візантійцями. Похід у Закавказзя 944 р. виявився вдалим – було захоплено Дербент, а потім ще і Бердаа. Але життя цього князя скінчилося безславно: під час спроби повторного отримання данини з древлян його було розірвано між двох дерев. Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловіка за допомогою великокнязівської військової дружини, а й організувала «велике полюддя», що захопило й північні території розселення східних слов’ян. Розпочалося створення доменіального князівського господарства. Окрім того, княгиня 955 р. їде до Візантії, де в столиці цієї держави приймає хрещення.
У часи князювання Святослава політика військової сили з боку Києва виходить на новий рівень. Під час проведення походів за межі країни цей славнозвісний воїн вирішував і деякі внутрішні проблеми. Його військова діяльність була зорієнтована у двох напрямах: волзько-каспійському (переважно проти хозарів) та константинопольському (проти імперії). Спочатку в 964–966 рр. він здійснює похід на в’ятичів і далі на Волгу – на столицю Хозарського каганату місто Ітіль. У 965 р. розбиває військо цього державного утворення. Далі шлях русів пройшов через землі Північного Кавказу та Кубані. Унаслідок такого рейду були підкорені яси й касоги, а київські війська зупинилися на Таманському півострові, що тоді уже став давньоруською Тмутараканню. Дорогою додому було взято місто Саркел, що стало, як і Корчів у Криму, форпостом Русі в південно-східному напрямку. На другому із вищезазначених стратегічних напрямів (візантійському) спочатку успіх теж був на боці війська київського князя. Внаслідок двох балканських компаній 968–969 рр. руси майже дійшли до Константинополя, а значні території на Балканах перейшли під протекторат східнослов’янської держави. Щоправда, це тривало недовго – довелося відступати. Плани перенести центр Київської Русі на Дунай, а столицею зробити місто Переяславець на цій річці, не були реалізовані. Повертаючись додому, Святослав 972 р. загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах.
Рис. 3. Маршрут полюддя (за Б. О. Рыбаковым)
З усього вищесказаного випливає, що в третій чверті X ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше у своїй історії. Проте ціла низка об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволила закріпити ці здобутки (див. вкладку).
Після деяких династичних чвар, пов’язаних із боротьбою за київський престол, логічне завершення політика східнослов’янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи Володимира, який 980 р. ствердився на київському столі. Наприкінці X ст. у цілому завершився процес формування Київської держави.
Викристалізації кордонів передувала низка подій, які проводила центральна влада. У 982–993 рр. були здійснені походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, радимичів та сіверян. Серед акцій, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації, важливе значення мала адміністративна реформа, внаслідок якої місцеві князі були замінені синами великого князя київського для управління окремими регіонами. Вишеслава було посаджено у Новгороді, Ізяслава – у Полоцьку, Святополка – в Турові, Ярослава – в Ростові. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Гліб сів у Муромі, Святослав у Древлянській землі, Володимир у Володимирі-Волинському, а Мстислав – у Тмутаракані. Цією акцією здебільшого було покінчено з автономізмом окремих земель і створено передумови для територіальної цілісності країни. У сфері зовнішньої політики пріоритетним напрямком стає південний. Продовжуються контакти з Візантією, а серед конкретних акцій, звичайно, слід виділити події 988 р., коли Володимир захоплює Херсонес (літописний Корсунь) в Криму, домовляється з імператорами Василієм й Константином про шлюб з їхньою сестрою Анною та потім хрестить Русь. У «ближньому зарубіжжі» на півдні основна загроза виходила від печенігів. Тому тут почала створюватися ешелонована оборонна система. Також вимагали постійної уваги як західний напрямок – протистояння з Польщею за Червенські гради й «гірську країну Перемишльську», так і східний – з Волзькою Булгарією за цей східноєвропейський регіон.
Чвари між синами Володимира почалися після його смерті 1015 р. Одним із негативних наслідків цього стало те, що до Польщі відійшли вже згадані Червенські гради й, можливо, все Забужжя. Після протистояння та поділу Русі по Дніпру Ярослав і Мстислав здійснили самостійно або разом кілька походів на захід і північний захід: 1030 р. було повернуто Белз, а після перемоги над чуддю засновано Юр’їв. Наступного року відвойовано Червенські гради та розпочато створення Пороської оборонної лінії проти кочівників причорноморських степів на Дніпровському Правобережжі. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав стає «єдиновластечь Рускои земли»[1]. Тоді ж під Києвом були остаточно розгромлені печеніги.
За часів правління Володимира і Ярослава кордони країни почали стабілізуватися і переважно збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян. Окрім них, під владою Києва опинилися чудь, меря, весь, а пізніше й частина кочівників – Чорні Клобуки в Пороссі та деякі їхні угруповання на Дніпровському Лівобережжі. Західна орієнтація в політиці зробила Київську Русь повністю європейською країною. Її кордони проходили у верхів’ях Оки й Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі, Дністра й Прута – на південному сході та півдні; Західного Бугу, Двіни й Німану, а також охоплювали Карпати – на заході; простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке та Онезьке озера – на півночі. У сфері політичного впливу Русі залишилися також окремі райони в Криму та Приазов’ї (див. вкладку).
Повна стабілізація кордонів відбулася вже після смерті Ярослава. Великим князем київським і верховним сюзереном став Ізяслав. Поділ на уділи між нащадками Ярослава відбувся на основі «колективного сюзеренітету» – вся держава належала роду Рюриковичів (Толочко, 1992, 35). Але конкретний князівський уділ не передавався до загального володіння. Тому часто новий володар здобував його шляхом військового протистояння з родичами. Для цього, окрім власних військових формувань, часто використовувалися й кочові контингенти, зокрема половці, які з 60-х років XI ст. стають основним суперником слов’ян на півдні країни. Спочатку їхня перевага мала відображення і в самостійних успішних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом ідея активних атакувальних походів углиб степу – на ворожі кочів’я – призвела до того, що об’єднані війська русів у 1103–1111 рр. провели низку вдалих операцій. Такі акції практикувалися в цьому стратегічному напрямі та надалі.
На західних кордонах іноді теж виникали конфлікти із сусідами, а всередині давньоруської території інколи ще проявлялися сепаратиські тенденції, котрі придушувалися центром. Не вирішили до кінця болючу проблему територіального устрою й князівські з’їзди, на яких розглядалися важливі загальнодержавні справи. Після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об’єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв’язку з розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва (див. вкладку).