Гаразд, відповів я.
Мама простягнула мені руку і, тримаючи мою, сказала:
Ми чекаємо на вас рано, будьте обережні з цими тваринами!
За останні кілька годин навколо мене вирувало стільки емоцій, що я ледве помічала кожну з них, і не могла взяти під контроль свою дивну і складну ситуацію.
Марії погрожували смертю, обіцяли в нагороду за моє кохання жахливу відсутність, обіцяли за умови, що я любитиму її менше, а я мусив стримувати таку сильну любов, любов, яка назавжди заволоділа всім моїм єством, під страхом того, що вона зникне з землі, як одна з утікачок-красунь моїх мрій, і що відтепер я виглядатиму в її очах невдячним і нечутливим, можливо, лише через поведінку, до якої мене примушувала необхідність і розум! Я більше не міг чути її зізнань у зворушеному голосі; мої губи не могли торкнутися навіть кінця однієї з її кіс. Моя вона чи смерті, між смертю і мною, ще один крок до неї означав би її втрату; а дозволити їй плакати, покинутій, було випробуванням, яке було понад мої сили.
Боягузливе серце! Ти не зміг дозволити, щоб тебе поглинув той вогонь, який, погано прихований, міг би поглинути її? Де вона тепер, коли ти більше не б'єшся, коли дні і роки проходять повз мене, а я не знаю, що володію тобою?
Виконуючи мій наказ, Хуан Анхель на світанку постукав у двері моєї кімнати.
Як ранок? -запитав я.
Мало, пане господарю, дощу хочеться.
Гаразд. Іди на гору і скажи Хосе, щоб не чекав мене сьогодні.
Коли я відчинив вікно, то пошкодував, що відправив маленького чорношкірого чоловічка, який, посвистуючи і гудячи бамбуком, збирався увійти в першу ділянку лісу.
Холодний, не по сезону вітер віяв з гір, гойдав трояндові кущі, колихав верби, збиваючи з пантелику поодинокі пари мандрівних папуг, що летіли в політ. Всі птахи, розкіш саду в бадьорі ранки, замовкли, і тільки пеночки пурхали на сусідніх луках, зустрічаючи сумний зимовий день своєю піснею.
За короткий час гори зникли під попелястою пеленою зливи, яка вже давала про себе знати наростаючим гуркотом, проносячись лісом. За півгодини каламутні, гуркітливі струмки збігали вниз, прочісуючи копиці сіна на схилах по той бік річки, яка, розбухнувши, сердито гриміла і виднілася в далеких розколинах, жовтувата, переповнена і каламутна.
Розділ XVII
Минуло десять днів після тієї прикрої наради. Не відчуваючи себе в змозі виконати бажання батька щодо нового виду статевих стосунків, які, за його словами, я повинен був використовувати з Марією, і болісно стурбований пропозицією одружитися, зробленою Чарльзом, я шукав всіляких приводів, щоб піти з дому. Ті дні я проводив, зачинившись у своїй кімнаті або у Жозе, часто блукаючи пішки. Моїм супутником на прогулянках була якась книга, яку я ніяк не міг прочитати, моя рушниця, яка ніколи не стріляла, і Майо, який постійно втомлював мене. Поки я, охоплений глибокою меланхолією, коротав години, ховаючись у найвіддаленіших куточках, він марно намагався задрімати, згорнувшись калачиком у листяній підстилці, з якої його то виганяли мурахи, то змушували нетерпляче підстрибувати мурахи та комарі. Коли старий втомлювався від бездіяльності і мовчання, яке він не любив, незважаючи на свою неміч, він підходив до мене і, поклавши голову на одне з моїх колін, ласкаво дивився на мене, а потім відходив і чекав мене за кілька кроків на стежці, що вела до будинку; І в своєму пориві вирушити в дорогу, коли він змушував мене йти за ним, він навіть робив кілька стрибків радісного, юнацького запалу, в яких, крім того, що забував про свою витримку і старечу серйозність, він виходив з них без особливого успіху.
Одного ранку мама зайшла до моєї кімнати і, сівши в головах ліжка, з якого я ще не встиг піднятися, сказала мені:
Цього не може бути: ти не можеш так далі жити, мене це не влаштовує.
Поки я мовчав, він продовжував:
Те, що ти робиш, це не те, чого вимагав твій батько, це набагато більше, і твоя поведінка жорстока до нас, а ще більш жорстока до Марії. Я був переконаний, що ти часто ходиш до Луїзи, бо там тебе люблять, але Брауліо, який прийшов вчора ввечері, повідомив нам, що не бачив тебе вже п'ять днів. Що викликає в тобі цей глибокий смуток, який ти не можеш контролювати навіть у ті кілька хвилин, які проводиш у товаристві сім'ї, і який змушує тебе постійно шукати усамітнення, ніби тобі вже нестерпно перебувати з нами?
Її очі наповнилися сльозами.
Мері, мадам, відповів я, він повинен бути цілком вільний прийняти чи не прийняти жереб, який пропонує йому Чарльз; і я, як його друг, не повинен обманювати його в надії, яку він справедливо плекає на те, що буде прийнятий.
Так я, не в силах стриматися, відкрив найнестерпніший біль, який мучив мене з тієї ночі, коли я почув про пропозицію панів з М***. Смертельні прогнози лікаря про хворобу Марії стали для мене нічим перед цією пропозицією, нічим перед необхідністю розлуки з нею на довгі роки.
Як ви могли собі таке уявити? -Вона бачила твого друга лише двічі: один раз, коли він був тут кілька годин, а другий раз, коли ми їздили до його родини.
Але, дорогий мій, залишилося небагато часу для того, щоб те, що я вважав виправданим, зникло або зникло. Мені здається, що це варте того, щоб на нього зачекати.
Ти дуже несправедливий, і ти пошкодуєш, що так вчинив. Марія з гідності та обов'язку, знаючи себе краще, ніж ти, приховує, як сильно вона страждає через твою поведінку. Я ледве вірю своїм очам; я вражений тим, що ви щойно сказали; я, який думав зробити вам велику радість і все виправити, повідомивши вам те, що Мейн сказав нам вчора при прощанні!
Скажи це, скажи, благала я, сідаючи.
А в чому сенс?
Хіба вона не буде завжди хіба вона не буде завжди моєю сестрою?
Чи може чоловік бути джентльменом і робити те, що робиш ти? Ні, ні, це не для мого сина! Твоя сестра! І ти забуваєш, що говориш це тому, хто знає тебе краще, ніж ти сам! Твоя сестра! І я знаю, що вона любила тебе відтоді, як приспала вас обох у мене на колінах! І тепер ти віриш у це? Тепер, коли я прийшов поговорити з тобою про це, наляканий стражданнями, які бідолаха марно намагається приховати від мене?
Я ні на мить не хотів би дати тобі привід для такого незадоволення, про яке ти мені повідомив. Скажи мені, що я маю зробити, щоб виправити те, що ти знайшов гідним осуду в моїй поведінці.
Хіба ти не хочеш, щоб я любив її так само сильно, як тебе?
Так, пані, і це правильно, чи не так?
Так і буде, хоч я й забув, що в неї немає іншої матері, крім мене, і про Соломонові поради, і про довіру, яку він вважає мене гідною, бо вона на це заслуговує і так сильно тебе любить. Лікар запевняє нас, що хвороба Марії не та, від якої страждала Сара.
Він так сказав?
Так, твій батько, заспокоєний з цього приводу, просив мене повідомити тобі.
То я можу знову бути з нею, як раніше? -запитав я збожеволівши.
Майже
О, вона вибачить мені, ти так не думаєш? Лікар сказав, що немає ніякої небезпеки? -Я додала: "Необхідно, щоб Чарльз знав про це.
Мама дивно подивилася на мене, перш ніж відповісти:
А чому це треба від нього приховувати? Мій обов'язок сказати вам, що, на мою думку, ви повинні зробити, оскільки панове з М*** приїжджають завтра, як вони оголосили. Скажи Марії сьогодні після обіду. Але що ти можеш їй сказати, що було б достатньо, щоб виправдати твою відстороненість, не порушуючи наказів батька? І навіть якби ти міг розповісти їй про те, що він від тебе вимагав, ти не зміг би виправдатися, бо є причина того, що ти робив останніми днями, яку з гордості і делікатності ти не повинен відкривати. Ось результат. Я повинен сказати Марії справжню причину твого смутку.
Але якщо так, якщо я був легковажним у тому, у що вірив, що вона подумає про мене?
Він вважатиме вас менш хворим, ніж вважати себе здатним на мінливість і непослідовність, більш одіозну, ніж будь-що інше.
До певної міри ти маєш рацію, але прошу тебе, не кажи Марії нічого з того, про що ми щойно говорили. Я припустився помилки, через яку, можливо, страждаю більше, ніж вона, і мушу її виправити; обіцяю тобі, що виправлю її; прошу лише два дні, щоб зробити це як слід.
Ну, сказав він, підводячись, щоб піти, ти сьогодні кудись йдеш?
Так, мем.
Куди ти йдеш?
Я збираюся завітати до Еміґдіо з вітальним візитом, і це просто необхідно, бо вчора я передав йому повідомлення, що дворецький його батька чекає на мене сьогодні на обід.
Але ти повернешся раніше.
О четвертій чи п'ятій годині.
Приходьте і поїжте тут.
Ти знову мною задоволений?
Звичайно, ні, відповів він, усміхаючись. Тоді до вечора: передайте дамам найкращі побажання від мене і дівчат.
Розділ XVIII
Я вже був готовий йти, коли до моєї кімнати зайшла Емма. Вона була здивована, побачивши мене зі смішним обличчям.
Куди ти йдеш така щаслива, запитав він мене.
Як би я хотіла нікуди не йти. Побачитися з Еміґдіо, який при кожній зустрічі скаржиться на мою непостійність у кожному тоні.
Як несправедливо! -вигукнув він зі сміхом. Несправедливо?
Над чим ти смієшся?
Бідолаха!
Ні, ні: ти смієшся над чимось іншим.
У тому-то й річ, сказав він, взявши гребінець з мого туалетного столика і підійшовши до мене. Дозвольте мені зачесати вас, адже ви знаєте, пане Констант, що одна з сестер вашого друга дуже гарна дівчина. Шкода, продовжувала вона, розчісуючи волосся своїми витонченими руками, що майстер Ефраїм останнім часом трохи зблід, бо бугени не уявляють собі чоловічої краси без свіжого рум'янцю на щоках. Але якби сестра Еміґдіо знала про....
Ти сьогодні дуже балакучий.
Так? І ти дуже весела. Подивіться в дзеркало і скажіть мені, якщо ви виглядаєте погано.
Що за візит! -вигукнула я, почувши голос Марії, яка кликала мою сестру.
Дійсно. Наскільки краще було б прогулятися вершинами Бокерон-де-Амайме і насолоджуватися чудовим і самотнім краєвидом, або йти горами, як поранена худоба, відганяючи комарів, не зважаючи на те, що травень сповнений неприємних відчуттів Бідолашна, це неможливо.
Тебе Марія кличе, перебила я.
Я знаю, для чого це.
Навіщо?
Допомогти йому зробити те, чого він не повинен робити.
Можеш сказати, який саме?
Вона чекає, що я принесу квіти на заміну цим, сказала вона, вказуючи на квіти у вазі на моєму столі, і на її місці я б не ставила туди інші.
Якби ви тільки знали
А якби ти знав
Мій батько, який дзвонив мені зі своєї кімнати, перервав розмову, яка, якби продовжилася, могла б зірвати те, що я намагався зробити після останньої розмови з матір'ю.
Коли я увійшов до кімнати батька, він дивився на віконце красивого кишенькового годинника і сказав:
Це чудова річ; вона, безсумнівно, варта тих тридцяти фунтів. Повернувшись одразу до мене, він додав:
Це годинник, який я замовив у Лондоні, подивіться на нього.
Він набагато кращий, ніж той, яким ти користуєшся, зауважив я, оглядаючи його.
Але мій дуже точний, а твій дуже маленький: ти повинен віддати його одній з дівчат, а цей візьмеш собі.
Не залишивши мені часу подякувати, він додав:
Ти йдеш до Еміґдіо? Скажи його батькові, що я можу підготувати загороду для гіпопотамів, щоб ми могли відгодовувати їх разом, але його худоба має бути готова до п'ятнадцятого числа.
Я негайно повернувся до своєї кімнати, щоб узяти пістолети. Марія з саду, біля підніжжя мого вікна, передавала Еммі букетик чорнобривців, майорану і гвоздик; але найкрасивіша з них, через свій розмір і розкіш, була у неї на губах.
Доброго ранку, Маріє, сказала я, поспішаючи отримати квіти.
Вона, миттєво збліднувши, коротко відповіла на привітання, і гвоздика випала з її вуст. Вона простягнула мені квіти, впустивши кілька до моїх ніг, а коли її щоки знову запалали, підняла їх і поклала в межах моєї досяжності.
Хочеш обміняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, сказала я, отримуючи останні цукерки?
Я наступив на нього, відповів він, опустивши голову, щоб знайти його.
За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.
Він залишився в тому ж положенні, не відповівши мені.
Дозвольте мені забрати його?
Потім він нахилився, щоб узяти його, і простягнув мені, не дивлячись на мене.
Тим часом Емма вдавала, що її зовсім не цікавлять нові квіти.
Я потиснула руку Марії, коли передавала бажану гвоздику, і сказала їй:
Дякую, дякую! Побачимося після обіду.
Вона підняла очі і подивилася на мене з найзахопленішим виразом, який тільки можуть викликати в жіночих очах ніжність і скромність, докір і сльози.
Розділ XIX
Я пройшов трохи більше ліги і вже намагався відчинити двері, що вели до мангонів батька Еміґдіо. Подолавши опір запліснявілих петель і валу, а ще завзятіший опір пілона, зробленого з великого каменю, який, підвішений до даху на засуві, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своєрідний пристрій зачиненим, я вважав, що мені пощастило, що я не застряг у кам'янистій трясовині, про поважний вік якої можна було судити за кольором застояної води.
Я перетнув коротку рівнину, де над болотистими травами домінували лисохвіст, чагарник і очерет; там бродили бритоголові млинові коні, бігали лошата і медитували старі віслюки, настільки пошматовані і понівечені носінням дров і жорстокістю їхніх погоничів, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося їх класифікувати.
Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.
Я не вичерпав усіх перешкод, щоб дістатися туди, бо наткнувся на загони, оточені тетиллалом; і там мені довелося перекочувати міцних гуадуа через хиткі сходинки. На допомогу мені прийшли двоє негрів, чоловік і жінка: він був одягнений лише в бриджі, і його атлетична спина блищала від характерного для його раси поту; на ній була синя фула, а замість сорочки хустка, зав'язана на потилиці вузлом і перев'язана поясом, що прикривав її груди. Обидва носили очеретяні капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли їх мало використовують.
Ця сміхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з іншою парою лошат, чия черга вже підійшла до батога; і я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але і його супутниці, озброєної веслами з ласо. Вони кричали і бігли, коли я піднявся під крило будинку, не звертаючи уваги на погрози двох непривітних собак, що лежали під сидіннями в коридорі.
Кількох пошарпаних очеретяних упряжок і сідел, прикріплених до перил, було достатньо, щоб переконати мене, що всі плани, які Еміґдіо, вражений моєю критикою, склав у Боготі, розбилися об те, що він називав "халупами свого батька". З іншого боку, розведення дрібної рогатої худоби значно покращилося, про що свідчили кози різних мастей, які паслися на подвір'ї; те ж саме я побачив і в домашній птиці, бо багато павичів вітали мій приїзд тривожними криками, а серед креольських або болотяних качок, які плавали в сусідній канаві, деякі з так званих чилійців вирізнялися своєю обачністю.
Еміґдіо був чудовим хлопцем. За рік до мого повернення в Кауку батько відправив його в Боготу, щоб, як сказав добрий пан, зробити з нього купця і хорошого торговця. Карлос, який жив тоді зі мною і завжди був у курсі навіть того, що йому не належало знати, натрапив на Еміґдіо, не знаю де, і посадив його переді мною одного недільного ранку, випередивши його, коли той увійшов до нашої кімнати, зі словами: "Чоловіче, я вб'ю тебе з радістю: я приніс тобі найкрасивішу річ.
Я побігла обійняти Еміґдіо, який стояв у дверях і мав найдивнішу фігуру, яку тільки можна собі уявити. Нерозумно вдавати, що я намагаюся його описати.
Мій земляк прийшов у капелюсі кольору кави з молоком, який його батько, дон Ігнасіо, носив у страсні тижні своєї молодості. Чи то капелюх був йому затісний, чи то він вважав, що так краще, але він утворював кут у дев'яносто градусів із потилицею нашого друга, довгою і горбатою шиєю. Ця худорлява постать; ці ріденькі, довгі бакенбарди, що пасували до найзанедбанішого волосся, яке я коли-небудь бачив; цей жовтуватий колір обличчя, що лущився на сонячному узбіччі; комір сорочки, безнадійно заправлений під лацкани білого жилета, кінчики яких ненавиділи один одного; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки, руки.......; руки, вчеплені в рукави синього плаща, шаровари з широкими кордованими петлями, чоботи з полірованої оленячої шкіри все це було більш ніж достатньою причиною для піднесення ентузіазму Чарльза.