І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Саґара не став питати, хто. Він знав.
— Як це взагалі можливо, — Кінсбі поморщився. — Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
— Ви самі чули тих, хто вижив, — знизав плечима Саґара. — Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір — вони ледь не повмирали з голоду. А потім сталося… оце, — Саґара нікуди конкретно не показав, бо «оце» було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі — смертний сморід не давав забути, де ти є.
— Це не «сталося», — з раптовим запалом сказав Кінсбі. — Це вчинили.
— Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей — навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями — був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, які дострілювали живих… і відчував запах смаженого м’яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув — і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
— Після того, що зробили з ним та його ближніми, — незворушно продовжив Саґара, — хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою — і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м’яса?
— Командере, Бога ради!
— Так. Ради Господа нашого… — Саґара опустив голову на секунду. — Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними — і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося нічне похмуре небо. Осінь на Сунаґіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість — все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив — цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується серед каміння… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні — тобто, порівняно зі мною сильні — могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче — якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо [2] — і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки — це не гріх…
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок — їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Саґара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим — не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками — і Саґарі сяйнула раптова думка.
— Децимо, стій! — скомандував він.
Зупинилися. Саґара махнув рукою — двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
— Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, — проказав Саґара до Шеліпофа. — Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі «риболови») не признав.
— Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, — зітхнув старий, дивлячись повз Саґару вбік, де ранкове сонце світило крізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Саґара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
— Ми не будемо ховати його до вечора, — сказав Саґара. — Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунаґіші не було хижаків — тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім мешканцям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом, наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти — і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Саґара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…
— До речі, пане Іто, — Саґара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, — ви не зустрічали тут хлопчика?
— Ви маєте не увазі — не з наших?
— Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву — а навіть тоді може виявитися, що схеми каналізації не вціліли…
— Мені хтось розповідав про якогось хлопця — здається, Енґі… Так, Енґі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
— Щиро дякую, — Саґара вклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
* * *
Десята десантна маніпула Шіндена не була єдиною «гуманітарно-поховальною командою», що працювала на Сунаґіші — але прибула першою. Тому на Саґару та його начальника, командера Мінья звалився весь тягар першого контакту з тими, хто вижив. Два тижні тому Мінья та першу центурію відкликали до фронту — а Саґара з другою мусив залишитися, бо три тижні тому з’явилася слідча комісія у складі трьох імперських інквізиторок, сестер-мінервинок. «Клото, Лахезіс та Атропос», відрекомендувалася сестра Гелена. Двох інших сестер насправді звали Катерина та Сільвія. Тож, Саґару та його центурію придали інквізиторкам.
На допомогу вже прилетіли декілька місій з найближчих домініонів, а також місії від Соланів та Яґдберґів, бо як же ж без Соланів та Яґдберґів, без них і кава не завариться. І всі чомусь одразу прийняли Саґару за найбільше цабе на цьому згарищі — може, через те, що він був тут раніше за всіх. Хоча насправді найбільш законною владою був представник домініону Шезаар радник Сімон Пеґю. Але радник більшу долю часу проводив на станції Ходері, на тутешнім місяці. Саґара охоче помінявся б з ним місцями, а ще охочіше зібрав би центурію, підняв «Лева» та рвонув би на фронт.
Але він дав обітницю послуху, і командорія його не відкликала. Отже він мав знаходитися тут, керувати розбиранням завалів, похованням трупів та розподілом гуманітарної допомоги серед тих, хто вижив.
Саґара скинув кідо, передав його братові Томіґану та вийшов був пірнути в океан, коли його хтось гукнув. Власне, чому «хтось»? Голос сестри Гелени не можна було переплутати ні з чиїм більше.
У давніх поезіях голоси жінок порівнюють з пташиним співом. Якщо обирати серед пташиних голосів, сестру Гелену можна було б порівняти з павичем. Різкий, повний якихось сторонніх шумів, її голос проникав не те що в серце — а й в спинний мозок.
— Командере! — простуючи піщаним схилом, сестра Гелена підсмикнула спідницю мало не до колін, а сандалії несла в руках. — В мене добрі новини: ми пробилися до міського архіву.
— З вашої інтонації я розумію, що є й погані?
— Авжеж. Приблизно половину архіву знищено. Оскільки люди од віку скидають до підвалів у першу чергу всякий непотріб — я гадаю, що знищено ту половину, яка могла бути найкориснішою.
— Завтрашній день покаже.
— Так. Але дані на місця мешкання громадян, хоча й трохи застарілі, ми знайшли. Тепер можна буде писати на могилах прізвища, а не просто «люди з кварталу такого-то».