— Велике полегшення, — не втримав сарказму Саґара.
— Сьогодні ваші люди когось вбили? — сестра Гелена насупила кошлаті брова. — Людожера, як мені сказали?
— Так. Це сталося випадково — новіцій Кінсбі незграбно шарпонув його за комір та зламав шию. Якщо хочете, зробіть розтин.
— Ви певні, що випадково?
— Так.
— Кінсбі сказав це на сповіді?
— Сестро, ви не гірше за мене знаєте, що я не маю права відповісти на це питання.
— Я ж не питаю вас, що саме він сказав.
Саґара відповів їй лише поглядом.
— Я охоче покинула б ці старі суддівські замашки, — посміхнулася сестра. — Але наш імператор Брендан не дає бабці спокою.
Вони почвалали дюною далі.
— Я мушу включити це в звіт, — сказала сестра Гелена.
— Це ваш обов’язок, — незворушно відповів Саґара.
Під ногами пісок зарипів глухо — змочений прибоєм, темно-брунатний, він світлішав, коли на нього ступали, наче хтось під землею вмикав ліхтарика — а потім знову темнів, і відбитки босих ніг черниці й сохея [3] наповнювалися водою.
— Мені не дає спокою думка — навіщо вони це зробили, — сестра Гелена примружилася на тьмяне небо.
— Зробили, бо не мали транспортів вивезти всіх цих бідолах.
— Ні, я розумію, чому. Але не розумію — навіщо?
— По-перше, якби вони полишили тут все населення та інфраструктуру, ми могли б так само легко перекидати через станцію Ходері війська, як оце робили вони, — знизав плечима Саґара. — По-друге, місто Мінато було об’явлене заручником Якщо вони пішли б отак просто, втратили б лице.
— А хіба вони його не втратили зараз?
— Ріва — пірати. Вони мислять іншими категоріями. Для них втратити лице — означає погрожувати комусь і не здійснити погрози. А може, Шнайдер волів, аби з ним на одній шибениці у крайньому випадку можна було повісити всю Директорію…
— А може, Директорія б воліла, аби разом з нею можна було повісити Шнайдера?
Саґара здивовано подивився на літню некрасиву жінку, що стояла по щиколотки у океані й каламутила воду пальцями ніг.
— Даруйте?
— Скажіть, два місяці тому в нас було за що вішати Шнайдера?
— З його наказу людей Сунаґіші мордували голодом, а перед тим — так безсердечно грабували, що вони мусили повстати.
— Як ні шкода, але на той момент Сунаґіші ще не була визнана Імперією як незалежна планета. Сенат прийняв рішення тільки після того, як Ріва об’явили повстання придушеним. Отже, нам нема чого було інкримінувати Шнайдерові. Власне кажучи, він пропонував Директорії віддати Сунаґіші нам.
— Що? — Саґара сласним вухам не вірив.
Сестра зітхнула та закотила очі.
— Всі так реагують, а поміж тим це — секрет Полішинеля. Інформація пройшла скрізь інфосферу — і хоч би кого зацікавила. Шнайдер пропонував після закінчення кенанської кампанії покинути Сунаґіші. Але Директорія буда проти: такий зручний транспортний коридор — і полишати нам? До того ж, Шнайдера вони ненавидять. Отже, Директорія сказала йому: ми тебе призначили тайсьоґуном — тож іди та замирюй цей заколот. І він мусив іти.
— Але ж не мусив спалювати людей.
— Якби він не виконав рішення Директорії, його могли б відставити від посту тайсьогуна. А він воював з домом Кенан не заради того, щоб отак водночас все втратити.
— Тому краще було розплатитися за свою владу чотирма манами [4] життів.
— П’ятьма, якщо мої попередні оцінки вірні. Ви забуваєте про тих, хто загинув у ході повстання. Шнайдер зайшов у своїй боротьбі занадто далеко, щоб відступати. Ріва могли існувати без Директорії. Тож Директорія зробила так, щоб в Ріва не залишилося жодного шансу на встановлення миру з Імперією.
— Вони що, такі йолопи? Я не вірю. Політик може бути мерзотником — але не йолопом.
— Політик може прекрасно бути обома у одному обличчі.
Повірте людині, яка спостерігала цю породу в її природному середовищі. Наприклад, середньостатистичний сенатор думає на п’ять років вперед — не більше. Йому звітувати перед своїми виборцями. Середньостатистичній домінатор звітує імператорові — тому мислить уперед на трохи довший строк. Член Директорії — трохи інша справа: йому звітувати перед своїми спонсорами. Він думає вперед на значно менший термін. Ось подивіться хоча б на Пеґю. Це людина, яка буде звітувати своєму домінаторові — можете роздивлятися її як діючу модель вавилонського політика.
— Гидотна штука, — криво посміхнувся Саґара. — А ви ж так само як і домінатори, звітуєте імператорові.
— Так, жінка вийшла з води й натягла сандалії. — Не буду вам більше заважати, купайтеся. Зустрінемося після вечірньої служби.
* * *
Вночі нарешті пролився рясний дощ.
Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже мешканці перестануть залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.
Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських останків з кварталу Мурасакі-Янаґі) до «Лева» вишикувалась черга людей з посудом для води.
Саґарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ — вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось — але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев’язати рани. Ті, хто помер протягом першого тижня від спалення міста, мали якесь, хоча б і жалюгідне, полегшення…
Але ніяк не вдалося зібрати достатньо вологи: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно шукали порятунку у воді. Вода скипіла, втім випарувалася. Всередині резервуар нагадував казана, в якому тушили м’ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім — на вугілля. Саґара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи — але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один — бо на «Леві» з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.
Вони розчистили водозбір за півтори доби — але дощ так і не пішов, аж до сьогодні. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.
Людей стояло не більше за півсотні — і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори «Лева» зараз захищали їх від струменів з неба, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки йшли — хто з чим, переважно з пластиковими барильцями з-під штучного м’яса. Більшість прийшла не стільки за водою — скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.
— Отче? — до Саґари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Саґара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.
— Доброго вечора, — сказав Саґара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.
— Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?
— Або гнався, або вони кудись бігли разом.
— Я тут трошки порозмовляв з Енґі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?
Саґара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.
— Цей хлопець — привид, отче. Його бачать — але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?
— Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.
— Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою.