Подумав, — та тієї ж таки
весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани, — потяг і Грицько з
ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями,
лихеньку свитину та не кращі й чоботи.
Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких
їм лучалося стрічати, — все це мало незвичайний пошиб на парубка. На
все те він дивувався, рота роззявивши.
«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна
повставляли... всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?..
Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не
од-служив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!» — думав він,
проходячи широку вулицю величезних магазинів.
Улиця — справді на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у
струнку височенні палаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і
блакитні — як китайка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на
чому зупинитися, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як
кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна
червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком
усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи
дзеркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих визирали на вулицю до
ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими
кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли,
червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати...
По вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди по середині,
битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі
дрожки... Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?
— Ляльки.
— Навіщо?
— Панам на іграшки...
— А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе
з'їсти хоче! Гляньте — як у роті червоно!.. А зуби які?! От, якби
такого випустити та піймав він кого на зуби!..
— Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
— То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли...
— А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.
— Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно
за звіряка? — думав він. — Грива тобі, як у коня; а само — бог його
знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так
рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловікові
зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого
чоловіка... А чи я б. то його подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть,
не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього
навряд чи одженеш... І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій
милий...»
— Дядьку Остапе!
— Чого?
— Що воно таке за звіряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
— Та я й знав, як його звати, та забув!
— Кого там звати? — питає третій чоловік.
— Звіряку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе,
рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.
— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
— Еге-ге!
— То — лев.
— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?
— Звір такий... Цар над звірами...
— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що
тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не
послухати?!
— А звісно. На те він і цар, — одмовляв чоловік.
— Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
— Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.
— Як? Звісно — якось-то ловлять...
прирозуміли якось — коли, кажеш, держать у хаті.
— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не сікайся! — каже Грицько.
— Так! цар тобі ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от і лови!
— А як покуса? як з'їсть?!
— То що, що з'їсть?
— А як я не хочу?
— То голову зітнуть...
— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно... Вовк
який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
— Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...
— А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?
— Та воно у нас не водиться.
— А де ж воно водиться?
— Десь за морем.
— А хіба й за морем є земля?
— Бог його знає. Видно, в, коли цей звір з-за моря...
— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...
— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.
Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим
носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над
головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова
чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала
мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед
його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого,
клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало
його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила
чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську -хатину,
нагадала про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька,
швиденька, — усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі:
швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, — чисто, гладко...
Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він
аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а
жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок.
Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди.
А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви —
обідати; після обіда — полягають одпочити... А тут — дивись: Івась або
Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає
задрімати.
— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає...
— Ді-ма-ю... ма... — лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову — скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...
— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.
— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір'ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
— Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постій: я тебе закину, —
обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина
лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на
чоловіка...
— Нічого я б у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки
б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хліба б
ми заробили за літо» та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи
без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб
швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити
дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.