— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно...
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барніша, хто її робить по
своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде,
що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не
чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками
праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії...
Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює,
як хазяїн, завжди веселий, покійний.
Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук
тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту
коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік,
виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав
жевріти схід сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та
гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив
його й набавив трохи плату.
— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.
— А що? — усміхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!
— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.
— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, — тільки сотню й налічив!
«Воно й добре, — дума сам собі, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею
вдієш? Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато
треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до Ростова. На дорозі зу-. стрів він таких, як і сам.
— А куди? — завжди питали його подорожні.
— До Ростову.
— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.
— Чому?
— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
— Зате ж далі.
— На півтижня... То що? Ходім!
— Та чи ходімо, то й ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на
пристань. Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому,
мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й
пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку
всячину виносили, кричали, ґвалтували.
— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.
— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.
— По карбованцю день! — кричали з судна.
— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!
Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна
до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в
ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину,
і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали
на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.
«Еге! — подумав він, — та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»
Оже — ба! Раз — така робота не щодня і трапляється, а вдруге — з кожним
днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне;
то меншав, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не
падала від карбованця; зате більшала іноді й до п'яти. Все-таки далеко
корисніше косовиці!
Грицько радів, дякував у душі порадників.
А робив — як той віл, цілий
день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ
благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то
все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна
коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами,
Грицько полічив свої, бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на
заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і
город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені...
«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.
— Які тут у вас заробітки зимою? — питав він знайомих херсонців.
— Очерети косити, — раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.
— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане — зараз і потягну в Піски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А
може, тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!». Грицько не
помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого;
розказують за Піски — хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер;
розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...
— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.
— А ще не одружився?
— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по мені пари!
Грицько й тому радий.
— Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.
Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не
труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна
оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив
величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За
все те щось півтори сотні, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на
корх потовщав. І люди заговорили в селі: «От парубок! от хазяїн!»
Батьки та. матері гострили на його зуби, як на корисного жениха,
усобливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей:
до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.
Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на
вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де,
мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і
там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне
село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А
він — таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата,
посте-рігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі, часом і
геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на
самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й
грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й
працювати... От би добре!»
Оже Грицько, хвастаючи своею бувалістю, пишаючись своїми достатками,
сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра
приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши
сам з собою, — засилав він старостів до найбагатшого козака Лози,
котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою.
Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого
козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.
— Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, — од казав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих,
присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати,
— та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужій сім'ї, в котрої купив город з
уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті.