Пристав у сусіди,
хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати.
Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вія міркував
собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, —та сам незчувся: як і
коли закохався в сусідчину наймичку — веселу, моторну й робочу дівчину,
хоч і невелику красулю.
Христя — так її звали — зосталася малою після батька-матері. Родичі,
іцо можна було, рознесли; осталося тільки днів на п'ять поля, та й тим
орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги,
бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона
кинула дядька, а сама пішла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова,
що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з
Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра,
жалісна. Вона жила великою сім'єю — з дочками, сиротами-онуками, за
котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода,
весела, щебетуха, працьовита дівчина — дядина ще змалку не давала ногам
та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала
наймичку, а наймичка — хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а
дочка рідна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди
дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про
великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь
незвичайну красу, — давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й
тяглися її любощі: після водохрестя заслав Грицько старостів до Христі,
а через тиждень наші молоді й побралися.
На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та
корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети
б'ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він,
небагатим козаком-сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч
не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд —
так, як і люди.
З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх
простора, весела хата. В будні — обоє вони працювали; в свято — ходили
вкупі до церкви; по обіді — спочивали або куди в гостину ходили, або в
себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами,
чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...
— От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! — не одна, не дві
матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками: — з
Грицька та Христі... Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них
вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його...
у миру та в ладу, як брат з сестрою... ніхто з них і не замутить...
Одна в них думка, одна рада... Отак, дітки, треба на світі жити!
ЧАСТИНА ДРУГА
VIII
СІЧОВИК
Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек
на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав
— білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав,
щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка
старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не
тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на
невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац
уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где
вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся.
Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс
густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через
увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік
палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею.
А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду
не було.
Там стояло невеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці
розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було
всього, може, хат з п'ять, а то все — землянки при самій землі, як
могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога
звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години.
Землянка була з присінок, схожих на рів, та з хати — льоху. У хаті була
піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним-одно віконечко — мале,
як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від
землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині
чорніла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожі —
ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто
цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за
тобою... Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже.
Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов,
рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка
собі в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степів
красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже,
посеред села, й церква біліє, — ще здалека горить хрест на сонці...
Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись
бір — стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі
виросли. Байраки — малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили
та лисиці нори рили, — красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й
Піски.
Отже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська
пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала того: коли і як
оселився в них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська
спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими
усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як
оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, —
казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер
воюватиму — з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг
подовж поля — скільки оком взглянеш... Немає день, немає два, іноді й
на третій не видно. А там — глянь! і несе шкур п'ять або шість вовчих.
Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на
свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина
Зайцівна, з піщанських-таки хуторів козача дочка.
Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому
прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу
я, — каже Мирін, — до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом.
Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори
з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я
відро, то в мене аж закипіло всередині... Піду, думаю, нап'юся води
холодної... Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха
співає... Та таким же то любим голосом, таким важним співом — аж за
серце хапа... Підходжу я... — Дівчино! кажу, дай лиш води напитися! —
Вона глянула на мене — любесенько такта й співати годі... А мені вже
тоді й пити перехотілося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя
згага! Подав вона мені відро; нахилився я... «А бодай тебе, кажу, з
такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися...
Вона, — хвіть відро... Води — як не було, — тільки калюжка на землі
стала. — Стривайте, стривайте, — зацокотала дівчина, — я друге витягну!
— Та за відро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода!
холодна та чиста, як сльоза... Напився я, — трохи чи не цілісіньке
відро видув; подякував, та й пішов... Приходжу додому. Що за знак... з
ума не сходить моя дівчина: так перед очима і вертиться... Що за
нечиста мати? — думаю. — От тобі й напився води!.. Переходить день, —
все, одно, що вчора. Минав другий, — не забувавться...