Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди
збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з
цілого світу7.. Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й
поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік,
як Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!
А рід же то розкоренився — великий та дужий! На новім хазяйстві у
Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка.
Шкода тільки — всього один синок за десять років, а то все дочки — аж
шість дочок.
Та вже ж і синок у Василя Семеновича, — сказано:
якби такий розум — батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з
стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив
лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп'явся на ноги, любив і собі
лапати... А там як піщани уже оселедців не носили, то й за м'яке тіло
можна полапати.
Василь Семенович — чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду —
і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до
панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько... Ні
роботи з його, ні послуги ніякої, — одна шкода! Натерпівся від його
синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так
молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м'яке в неї тіло.
Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.
Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними
очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям,
а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне — плащуваті
циганки... Зате у Степана Семеновича дочки — кожну хоч у рямця вправ! А
проте й плащуватим, і в рямцях — треба женихів... аж цілий десяток
женихів!
Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду
значного... Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в
Гетьманському — як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт.
Один рід — Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився,
хрестився, виріс, там і жив. Другий рід — багатий рід козачки Шведихи —
Шведових, баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села
Свинок аж у самий дворець. А третій рід — Польських.
Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з
Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці
був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам
покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі,
— так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь
Семенович потупить тільки очі... Отак ні за що, з-за панської пихи, й
ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у
Василя Семеновича — дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий
господи!
Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на
сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж —
нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, що молодші — вже йому й
онуків подарували, а циганки — сидять у батька, як під шатром...
Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не
великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них
накидати своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинські, Кривинські,
Борецькі, Митілі... Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори
плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом
Гетьманського пани — родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків —
жіноче коліно панів Польських, — усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти
пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива
сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України...
Жерти, трощити — одна в неї здавна думка...
Звикши підбирати крихти з
панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона
передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього
смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо
шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкої
послуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з
материним молоком про це думку... Було їх у війську сила, найбільше там
вони й починали свою службу. А вертаючись додому, — бо військова служба
раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осідались на батьківських
грунтах — і роззявляли роти... Хотілося їсти й пити, і хороше
походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не
покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й
тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з
такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів
Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі
трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду
їх кохали в багатстві, у розкошах... Що ж його казати?
З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік
панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами,
над родовими й не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й
довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих
хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і
в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів;
потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто
справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою цілого
повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель
дворянства... Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея
(скарбника), окружного, поштмей-стра, стряпчого («царевого ока»!) та
станових, — був панський виборний... Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба
розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що в,
то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та ні
самі не забагатіли, — тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити?
Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честі —
для піддержки славного роду... Нігде дітись: треба в службу йти...
Треба, то й треба...
І пішли!
Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві.
Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з
панами й мужиками — піддані. Василь Семенович у себе й прийоми арські
уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не
прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не
поклонившись Крас-сногорському владиці...
І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати — в установлені дні...
їздили на різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і
з Василлям», у четвер на масниці там оладки їли, на другий день
великодня — паску... Кожен знав, що в ці дні нігде » більше не можна
бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль
злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба їхати! На різдво іноді
таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних
святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра
ллє... У Василя Семеновича день, —треба бути!!
Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався,
піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду
привітного... Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою — той немов
виросте... Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А
на кого Василь Семенович гнів положить, — прямо хоч в ополонку... І ті,
що були приятелями, одвертаються...