Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було
скаже, — так тому й бути. Як загадав, — так і станеться. Йому тільки
одному годили й служили, — та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу —
зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто
сказав слово-насторч — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському
так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все
то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила,
так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт...
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів
Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою.
.....
XI
МАХАМЕД
Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми
змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з
більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей...
Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в
полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської
праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив господь...
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й
держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на
посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи.
Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у
його праці.
З весни Іван щодня в полі — то оре, то засіває яри-ною. Зранку поїде,
пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень —
косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива.
Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться і обоє, рано встаючи, пізно
лягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на озимину; ще
далі — сійба; а там уже в осінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на
осінь ніби легшає трохи: хатня робота — спочинок, а надворі —
прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під
повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село
страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, — хизи й охизи та
тріскучі морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну
запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою —
не сидня, згорнувши руки. Жінками — своє діло, чоловікам — теж своє. У
хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері,
при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі — ходить коло
корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м'якиною, рано й вечір
— доїть. Іван — коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в
ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить,
сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару —
лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері —
плете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх
ложить, або сам лежить на печі вниз черевом — париться.
А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже
холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають
ласіше, ніж у будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши
трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у
себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись,
— треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити,
діток спати ложити...
Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в
поле... знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не
один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що
їсти; їси, щоб здужав робити.
Отака-то весела хліборобська доля!
Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною...
Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими
полями та ланами, другої долі не знають... А проте — живуть цілі
довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до
неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита — й вони ситі; вона голодна —
й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець без рук і без
ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі
часом і вмирає... Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без
його!
Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає, або
не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона
здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі — поміч. Аби зіп'ялось на
ноги, — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!
У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати.
Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось
завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання.
Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні
сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого
діла! Далі — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от і вся невеличка
наука погонича.
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався
Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів
побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі
-зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні
заставити, ні застрахатиі Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на
лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще
завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі
сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю
западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, таку Максимовім
сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до
сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистю
до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться,
як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в
хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись,
розгар-діяшити... З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором думка за
думкою...
Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її
високо-високо і мчав прямо на село... Максим побачив — і згадав дідову
оповістку про боїще з татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва
мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою...
«Стійте, братця! — кричить отаман на наших. — Ви, середні, ні з місця,
а ви, бокові, — у об'їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов
неживі, анічичирк! — аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..»
Хлопці помчались, тільки хвостами коні ма-шуть... А крик та галас все
ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою
шаблею наближається... Наші схибнулись, — далі... татарюги навздогін.
Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця,
полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... «Бийте!..
рубайте!..» — іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов
чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку...
Летять — аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча
кров, розбуджена такими думками, — Максим помчався й собі за лавою
славних лицарів... Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих
ніг по твердій землі... От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов
схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та
вибриком... Ляскав батогом, свистить, гукає... Молодий крик
розлягається навкруги — й деренчить по вікнах генеральського будинку...