в бур'яні, — одмовляє понуро та все копирсає під нігтем...
Регіт — аж вигін розлягається...
— Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
— Ні...
— А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти? /
— Я... Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку...
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постой, я бабусі скажу, — вона тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як
ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не
розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою.
Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або
про горобця — доброго молодця... Чіпка слухає — й дума: «І чого отой
дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині
зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова
знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз
хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі
міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само
говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки
гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись:
що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає
пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці
— тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли,
мов жива, шелестить малими листочками!..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять...
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве
без нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома
буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці
щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій
— ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став
пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх
діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не
вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла
їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і
пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, —
каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб
тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала
кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так
гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не
глушило, й людей не жалило!
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства,
пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою,
гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі
підіймали хвилю горою — з самого споду до верху... Як рій той, гули в
дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились... Од билинки
перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки
не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим.
І
скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову,
— тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було — люди, і все
балакало однією мовою... А тепер — ніяк і довідатись, що то за
розмова!! А через віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так
наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську
мову!
Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те... І за людей жалкував
Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася
невеличка злість у його невеличкому серці, росла виростала — і
сторонився він людей далі та далі... Та й люди його не жалували.
— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хіба що?.. Що то воно — недобре що?
— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане
слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...
— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чіпка, — та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
— А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?
— Люди оддали.
— За віщо ж вони оддали його?
— Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
— Чому, бабусю?
— Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все
торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було
одкривати світ його очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою
виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову
усе, що заховала її шестидеся-тилітня пам'ять. А Чіпка не брав — гарбав
усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде
баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом;
дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли
лежить... Та отак собі й давай розмовляти... Чіпка більше слухав, —
іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала... А
іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі,
замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.
— Що то, бабусю? — указує на зорі.
— То? — Зорі.
— Що ж то за зорі?
— То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за
душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Отож — як зірочка
покотиться, — то душа переставиться... Душа переставиться — і зірочка
покотиться — щезне...
— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
— І твоя є, й моя, й мамина.
— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й
не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на
темно-синьому небі.
— Бог його знає, сину!. Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і знає...
—Ай бог там?..
— Там, сину...
— А що то за бог, бабусю?
— Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку
скотину й усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється,
од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе
діло — почина світом каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній
колісниці вбити сатану... Ото як Ілія котить, то грім гримить; а. як
стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище... Отакий-то бог! Він
страшний задля злого, а для доброго — й він добрий. Бог-батько... на
світі нас держить і хлібом годує-Загадається Чіпка. І встає перед його
очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає на Ілію
— карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру
перина, од його бігу... Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує
небо... Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно;
білів, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі...
Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий...