я
злого не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дітей, що мене били
та проганяли — тих бог поб'є, бо вони злі!.. я буду добрий, бабусю...»
Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:
— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
— Він, дитино, — він нас годує...
— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. — Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..
— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб
робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю
жили, то нічого не робили, — як святі були... Там, кажуть, було всякої
всячини — і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли... А сатана й
заздрив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб согрішили... Вони й
переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною
різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того
часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!
— І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не
плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..
— На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Одними
руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли... Сказано — убожество!
Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка
розвередувався: «їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «їсти!» Взяла
Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила
на столі: «Не бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись: дивиться
бозя! Прийде мати, спитає, — хто хліб поїв? — То бозя вкаже пальцем, —
мати й виб'є... Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. — Сів Чіпка серед
хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть. З'їв той шматочок, що
баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, — кортить його.
Гляне в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку
посилати, а на образ — все дивиться... Посилає руку, не спускає очей —
здається йому, що й бозя глядить на його, — хоче посваритись пальцем...
він і прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на
лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І
їсти хочеться і хліб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався
Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очі горять, губи
оддулися... Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла.
Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й
повидовбував очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з'їв, та й побіг на
грядки до баби. — «Бабо! бабо-о!» — гукає. — «Чого, Чіпко? ходи сюди!»
— озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка. — «А я, бабо, й той хліб
з'їв!» — хвалиться. — «Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та
спитає: «хто хліб поїв?» —то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо,
не бачила... я повиймав очі, щоб не дивилася!..» — І байдуже собі,
забулося. — Коли так, перед різдвом прийшлося хату білити, образи мити.
Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так і отетеріла. — «Хто це
очі повиймав?» — питає в Оришки. — «Де?» — Глянула — справді без
очей... Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» — Сміється: — «Я... Щоб не
бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та
що? Звіснр — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала,
що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, — і добре била!
Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила
Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай
боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не
заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Тільки ж й утіхи й
надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі...
Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти
од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка.
І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія
й'утіха»... А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, — нехай з'їсть лишній
шматок хліба, чи покачається в калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то
лице Мотрине; то не іскри сиплються, — то її кльони й прокльони та
духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря,
розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити.
Спершу-таки боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона
глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила... Ой, злий
же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, — матері очі видрав, або сам
собі що заподіяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його
лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем,
зів'є... За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже,
усе послухає. А матері не любив і не слухав... Од бійки то сховається,
то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко
плакала...
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та
недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він
знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток,
назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні!
Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він
«виродок»; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з
добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне...
Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого,
коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до
гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді
нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не
вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого
серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні
бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що
він добрий, а лихі люди його дратують...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
— Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь
нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не
поводиться, як другі — усе самотою, усе собі дома...
— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк
баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила,
а тільки що з голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше
з'їжі... все б таки хоч на одежину зосталося!
— Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
— А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись
увечері, Мотря. — Годі вдома сидіти та хліб переводити, — пора й самому
заробити!
Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала
йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов.
Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому
рада та весела.
— А що, дочко? — стріва її Оришка.
— Зоставила... Коли б то шанувався!
— А може, звикне... Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою,
показує й розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й
знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А
Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то
верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й
вибив. Розсердився й Чіпка...