Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,
— ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в
мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І
ріже чоловік чоловіка... Ріже — забув і думати, що йому на тім світі
буде?!. Лихий його путає, — він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод... і шепче він
стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, — думає
він, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала,
щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона
мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід,
мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько — грішний: он як він верхи на
барані пре!..»
— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка:— не їдь на барані — гріх!
А Грицько гика та тпрука на все поле...
— А він на барані їздить? — питав дід. — Бач! Я й не туди, чого він так
вигукує... Ось я тобі, я тобі!! — свариться на Грицька дід здалека
герлигою.
Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід,
понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе
тіло. І Чіпка біля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
— А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.
— Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови.
— А щоб оця погань не плодилася!
— Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько, та й висилав з пазухи го-лоцюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...
— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід
лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» —
подумав Чіпка, та як схопиться... Очі горять, сам труситься...
— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, — в одній руці зостався тулубець, а в другій — головка.
— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка...
— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці...
— От тепер можна й герлигою, — каже Чіпка, взявши герлигу в руки.
Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як
снопи молотили... Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно
м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.
—Ходім ще драти, —каже Грицько:—там ще є.
— Ходім, — згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
— А куди ви? — підвівши голову, питає дід. — Підіть лишень овець
позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не заняв...
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли...
...Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах,
видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А
далі поскручувавши голови, били ґерлиґами... помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...
— Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в
холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопці, видно, десь
горобців деруть...
Дід понюхав.
— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге — і зачав
«Вівчарика».
Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав
жалібно; аж ось замира, замира, — тільки сопе... А це зразу, немов опік
хто, закричало, завищало — та й стихло... вдруге... втретє... і полився
тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови,
немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопілка замовкла. Трохи
перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі — дужче...
дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий, танцюристий
козачок...
— То дід гра, — каже Чіпка. — Ходім до його!
— Ходім. Побігли.
— А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! — зустрічає їх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не
сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг
нишком ягнятко в діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж
Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить,
що непереливки, покинув ягнятко та драла в ліс... Чіпка з Лиском за
ним. Дід почув що Лиско гавка на вовка й собі надійшов... Так де ж ти
вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку — за те,
що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати;
хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався:
«здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані
їздив, щоб тільки дід не бачив... Потім того вони полуднали... Чіпка
діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав
на сопілці... Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід
завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»
Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх
люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці
вертали по домівках, а дід запирався в землянці до другого ранку.
V
ТАЙНА — НЕВТАЙНА
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до
вподоби — по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі.
Дід брав за літо по п'ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька,
та ще хліба мішків з п'ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На
харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята — на прибуток.
— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря богові. — А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...
— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба
робити... І мені, старій, довелося його хліба з'їсти... спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих
важких злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше;
і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом
і сир на вареники... І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у
будень не висіло та не бовталося старе гноття... І зокола хата
обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не
світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав, льох
чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже лід
паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла... Достатків
більше, й достатки кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича,
зосталося їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, — після
двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному
писареві, одсудили Мотрі землю громадою...
— Не журись. Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й
своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Одберу місцину, картоплі
насаджу, — на зиму буде!.. І к різдву загодуємо свиню... Сало продамо,
м'ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насі Хай тепер наші вороги
сміються, нехай цураються, минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.